Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

Далі, Ляхи скасували сорок-тисячне козацьке військо, що стерігло край від Татар. Нарешті-вони стали нищити православну віру і через своїх єзуїтів-єзідів ³) силували козаків до папської віри. Сорок літ тому вони понищили всі православні церкви, перевели священство, а митрополита з одинадцяттю єпископами спалили на залізних штабах (лєгенда про Наливайка перенесена на єрархію). Десять літ пізніш на чолі козаків стали три брати; вони погромили польське військо, поставили в Київі монастир і за поміччю патріярха Теофана, що переїздив через їх землю (як бачимо- історія Сагайдачного і ним фундованого брацтва)-відновили на Україні єрархію. Але Ляхи отруїли тих братів і знищили їх військо ⁴). Тоді після довгих страждань. від “проклятих Ляхів” ⁵) прийшов гнів божий на сих насильників і-бог підняв на них свого вірного слугу Хмеля, “щоб визволити свій вибраний нарід від лядської неволі”.

Мішаючи

події останніх років з початками повстання, Павло представляє справу так, що з початку Хмель шукав помочи у одновірців: у волоського і мунтянського господаря, але вони не то що не помогли, а видали його пляни Ляхам і Туркам. Не схотів помагати бунтівникові й московський цар. Тоді змовився з “Зиновієм котрого він прозвав Хмелем”, його приятель, король польський-щоб він підняв повстаннє, а король помагатиме йому своїм військом, щоб винищити у Лядській землі всіх панів і правити самовластно. Тоді Хмель виїхав з сином Тимофієм на Січ-“до козаків на острові”, а порозумівшися з ними, вдався до хана: лишив у нього сина в заставі, а дістав татарську орду в поміч, за такою умовою: “земля і здобич нам, а бранці вам”. Коли Хмельницький з Татарами з'явився на Вкраїні, козаки повстали, а Хмель хитрим підступом погромив лядське військо. Пани не могли противстати йому, бо кожний хотів на власну руку боронити свою землю, без чиєї небудь помочи. Король потайки порозумівався з ним, щоб їх знищити, але вони довідались про се й отруїли його; теж замишляли і на Хмеля, і для того замирилися з ним щоб приспати його увагу, але нічого не могли поробити з ним. Козаки за той час заволоділи всім краєм і винищили в нім весь рід Ляхів, Вірмен і Євреїв.

Так стояла справа до останньої Жванецької війни; коли Ляхи підкупили хана і він зрадив. Хмель знов удався до московського царя, і сим разом завдяки посередництву патріярха цар згодився взяти його під свою владу, задля православної віри. Післав Хмелеві і старшині кафтани “і надав йому титул князя з огляду на вагу його держави” ⁶). Послав ультиматум королеві, але поки йшли наради і переговори, “сі негідники”-польські пани, знаючи, що козаки ніколи не беруться до зброї в великому пості, напали того року під сам Великдень на 70 до 80 місточок в землі козаків-“головно на те щоб докучити цареві, котрому в опіку віддалися козаки” ⁷).

Робили при тім незвичайні звірства: не тільки побивали всіх, кого запопали- навіть дітей-немовлят, але розпорювали животи вагітним жінкам. Наброївши такого втікли назад, так що військо Хмеля захопило і знищило тільки арієрґард, “і з ним одного з єзуїтів, що підбивав їх на се” ⁸). Потім козаки напали на лядські місточка і вибили кого захопили, в пімсту за се. А цар довідавшися і страшно розгнівавшися на Ляхів за те що вони змішали кров сих мучеників з кровю Христа, в переддень його розпяття, постановив воювати Ляхів і з 500-тисячною армією рушив на Смоленськ, піславши крім того Хмельницькому в поміч 90 тис., а 300 тис. з одним боярином (Шереметьевим) поставив на границі татарської землі (всі цифри, як бачимо, сильно перебільшені).

Павлові з Макарієм, переїхавши Дністер під Рашковим, 20 н. с. червня 1654 р. довелось переїздити через сі місця, де погостили того року на Великдень Ляхи з Волохами-в районі Побожа. На кожнім кроці приходилось їм бачити сліди спустошення і чути оповідання про польські екзекуції. Переїхавши Соболівку, вони побачили в Степанівці попалені церкви-“бо се містечко з числа тих, що повоювали Ляхи на Великдень: людей побили, а містечко спалили”. Потім вони переїхали через містечко “Явбаз” (так транскрібує його назву перекладчик-вказуючи на Обозівку) ⁹)-тут замок і всі укріплення згоріли в великодню ніч, але гарна церква заціліла. “Тому що се був добре укріплений город, сюди збіглися мешканці сусідніх місточок, але невірні обложили і перемогли сих людей, що не гідні були відборонитися; тоді кинулись на них і всіх порубали, так що вони стали причасниками христовим мукам; тисячі було таких, і навколо було ще чотири великіх місточка, що мали таку саму долю” (19). Далі переїхали місточко Талалаївку, з котрим Ляхи зробили те саме. За ним Оробієвка-“укріплення спалені, але трохи людей лишилося; наші серця рвалися з причини сеї пригоди-але вони вийшли стрінути як звичайно і привели нас до великої церкви св. Михайла. В козацькій землі ми ще не бачили такої високої і величавої церкви, з її пятьма банями. Її опасань вся точена, а дзвіниця над ворітьми також має ажурну ґалєрею”. Мешканці які заціліли просили патріярха посвятити церкву, “бо прокляті Ляхи входили до неї, рубали ікони і знечестили церкву; тому від Великодня й досі в ній не було служби-чекали владики щоб їм посвятив-патріярх зараз же посвятив воду і висвятив церкву” (с. 21).

“Так людям і не вдалося потішитися сею новою церквою”, завважає автор. “Ми богато плакали над тисячами мучеників, побитих сими безбожними й обманцями в сих 40 чи 50 місточках, яких 70 чи 80 тисяч душ. От невірні й нечисті люди! от немилосердні серця! Чим завинили жінки, дівчата, діти і немовлята,

аби їх убивати? Коли маєте відвагу-ідіть воювати з їх головою, що наробив з вас сміху цілому світові, побивши ваших панів і князів, знищивши ваших героїв і смільців і віддавши вас на зневагу і глузуваннє. Його імя Хміль!” (20).

Тут і далі по цілій Україні Павла вражала маса вдів і сиріт. “Ми помітили в сій країні, себто у козаків,-записує він на початку оповідання про подоріж через Україну, “несчисленну силу вдів і сиріт-тому що відколи повстав гетьман Хмель і до нинішнього часу не припинялися страшенні війни. Протягом цілого року, вечерами, як зайде сонце, сироти ходять по всіх хатах: хором співають гімни пресвятій діві, приємним голосом, що захоплює душі. Сей голосний спів чути здалека. Скінчивши спів вони отримують з того дому (де співали) в дарунок гроші, хліб, або иншу страву і взагалі все потрібне для їх прожитку підчас учення. Через се більшість сиріт письменні, і взагалі скількість письменних дуже зросла, відколи настав Хмель і визволивши сей край, звільнивши сі міліони православних з кормиги ворогів їx віри, проклятих Ляхів” (2).

Приїхавши після Рашкова до Дмитрашкова, Павло так описує зустріч: “Проїхавши дві великі милі, ми над вечір приїхали до иншого города званого Димитрашково. Коли з'їхали з горба в простору долину, нас зустріла чимала юрба з міста і помогла нашим підводам виїхати на гору, де стоїть те місто. Тут тисячі (!) мешканців вийшли нам на зустріч. Перед усім сім священиків з семи церков сього міста, з корогвами і свічками, далі старшина і військо. Коли ся процесія наближалася, наш владика патріярх шануючи хрести й образи зліз з візка. Як звичайно, ми одягли на нього мантію і стали наоколо з відповідною пошаною. Потім як він поцілував ікони і хрести і благословив усіх, вони пішли наперед під голосний хоровий спів, від котрого хиталася гора і долина, особливо від співу хлопців. Вийшовши на гору і пройшовши міську браму, ми побачили на вулицях великі тисячі чоловіків і жінок-таку силу, що здивувалися їх множеству! Коли наш патріярх проходив повз них, вони падали перед ним на землю і лишалися так поки він не минав їх-тоді тільки вставали. Ми не могли вийти з диву особливо від такого множества дітей всяких літ, що сипалися немов морський пісок. При тім бачили в сім благословеннім народі побожність і страх божий, просто на прочуд. Так ми дійшли до церкви св. Димитрія. Нас впровадили до неї і протопоп відправив молебень ¹⁰). Нашому патріярхові піднесли святу воду, він покропив церкву і тих, що стояли найближче, а потім сипнув і на всю решту. Після того вони з співом і свічками пішли знову перед нами, до дому протопопа, де нас закватирували. Ввечері діти сироти знову ходили, співаючи гімни; їх спів тішив і захоплював души, а приємні голоси приводили до здивування” (4).

Переїхавши Україну Павло записує: “Знай що в козацькім краю в кожнім місті і в кожнім селі побудовані доми для мешкання бідаків і сиріт-при кінці мосту, або на краю міста. Знадвору на них повішано богато ікон. Хто туди заходить, дає їм на боже-не так як у краю Молдаван і Волохів, де (старці) ходять по церквах і своєю многолюдністю не дають людям молитись. В козацькій стороні бідаків так богато, що тільки бог оден їх знає; здебільшого се діти-сироти. Ходять голі, так що найтвердіше серце розривається побачивши їх. Кожного разу як ми до них приступали, вони тисячами збиралися наоколо нас за датком. Наш владика-патріярх дуже жалував їх, і нас дивувало, що вони так бідують живучи за часів Хмеля коли панує справедливість. Яково ж то було їм за Ляхів, як ті брали від кождої душі по 10 грошей на місяць” (с. 94).

Але коли таким чином все нагадувало на кождому кроці про кріваві гекатомби, що складалися безнастанно в боротьбі за визволеннє, про сей неустаний крівавий потік що плив через Україну, забираючи з року на рік найбільш активну, найбільш цінну частину людности,-заразом вражав сих чужоземців незвичайно сильний приріст людности невважаючи на такі тяжкі й трівожні умови життя. Ся форсовна продукція людського матеріялу на потреби визвільної боротьби викликала у сих чужинців подив і тугу:

“Знай, що в домах сеї країна ми бачили силу людей, худоби і птахів і дуже дивувалися, як у них того всього богато. В кожній хаті побачили ми, читачу, по 10 і більше дітей, з білим волоссєм на голові-так що ми за сю білість називали їх дідами. Вони старші одно від другого одним роком, і так ідуть драбинкою-на великий наш прочуд. Діти виходили з хат дивитися на нас-але ще більше милувались ми ними! Побачив би, як з краю стоїть найстарше, коло нього менше о пясть, і так далі все нижчі та нижчі до найменшого з другого краю. Най буде благословенний їх творець-що сказати про сей благословенний нарід? За сі роки в походах побито їх сотки тисяч. Тисячі забрали їх в полон Татари. Пошести вони давніше не знали, але в сих роках вона вибухла і серед них, забрала сотні тисяч до райських садів. А проте вони многолюдні як мурашки, і більш несчисленні ніж зорі. Подумати, що жінка у них родить 3-4 дитини нараз ¹¹). Але певніше те що нам говорили (инші)-що в сім краю нема жодної неплідної жінки. Се вже річ очевидна, для кожного безсумнівна і провірена” (31).