Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

Стефан воєвода про око був московскому послові “приятен”, і сам на сам не раз, “взирая на образ божій”, клявся й божився перед ним, що він з своєю землею теж хоче бути під царською рукою. Пізніше, вже на вигнанню, він розповідав, що в тім часі (ще за життя Басараби, як виходило б) він зложив формальний договір з царем, котрим віддався під його протекторат, з тим що московський цар не буде вимагати від нього ніякого прибутку, а навпаки спомагатиме його грошима і військом против кожного неприятеля, поверне йому землі відірвані Турками від Молдавії, на випадок коли б Турки відібрали від нього господарство, всяко старатиметься йому се господарство вернути, і т. д. ⁶).

“Только тЂ его клятвенные рЂчи были непостоянны”, справедливо завважав Самарин. Стефан в дійсности використав сі і пізніші листи від царя і гетьмана для широкої аґітації против українсько-московської небезпеки: післав їх копії своїм союзникам: королеві й иншим польським діґнітаріям, візирові царгородському, урядові ханському, польському послові в Царгороді і т. д. Скрізь виясняв небезпеку, яка загрожує всім сусідам України від таких

замислів про об'єднаннє православних. Мунтянський воєвода так настрашився всього того, що коли Самарин 9 н. с. квітня поїхав з Молдавії до нього, його на границі стріло військо і не дозволило в'їздити. Мусів назад вертати до Стефана. Хотів їхати до дому, але воєвода Стефан його затримав і держав під сторожою, і навіть не присилав поживи; казав йому, що робить се з огляду на Турків та Татар, тому що він від них залежить. Але Стефанів писар розшифрував се Самарину: воєвода його тримає, поки отримає відповідь від Порти, від хана, від Ракоція: він написав їм про Гаврила, і тепер чекає, чи скажуть його затримати чи відпустити. Нарешті Гаврило став грозити воєводі козаками, і він його пустив “из Ясей” ⁷).

Молдавські хоругви під той час ходили з польськими разом по Поділлю, але Стефан одночасно післав свого післанця до Хмельницького-мабуть, щоб виправдатися з сього факту. Митрополитові Гаврилові, що переїздив в тім часі через Молдавію до Москви, він говорив, що сі Волохи пішли з Поляками на козаків “самовільством”, без його відома, а він “всею душою хоче бути під царською рукою”. Очевидно, те саме мав пераказати гетьманові його післанець, висланий Стефаном разом з сим митрополитом. Але гетьман на сі запевнення не звернув уваги, супроти того факта, що Стефанове військо наступало на козаків, і велів того післанця затримати ⁸). Самарину дорогою теж казали, що сі вимівки Стефана невірні: волоське військо пішло в поміч Полякам з його власного наказу, і він дав їм знати, що Самарин вертає-аби вони його вхопили: його, мовляв, справді стерегли на дорогах, але йому вдалось обминути сі засідки.

Одночасно був післанець Стефана також і у царя-звідомленнє дяка Томили Перфирьева; називає його Іваном Григорієвим; звідомленнє не каже з чим він був присланий, але мета ясна. Стефан хотів здурити царя обіцянками підданства, підтримки з боку православних підданців Порти і т. д., та спровокувати до дальших виступів, котрі б могли налякати Порту, хана, Ракоція, Польщу і весь католицький світ православною небезпекою. Але сим разом царський уряд зачув, видко, фальш у всім сим-бо гетьманський післанець Филон Горкуша, що приїхав 8 (18) квітня, привіз уже відомість, що під Бушу разом з Поляками приходили й Стефанові люди ⁹). Тому відправляючи Горкушу і з ним сього молдавського післанця, царський уряд післав з ними свого післанця, дяка Томилу Перфирьєва і доручив йому спитати у гетьмана, “чи правдою проситься воєвода Стефан в підданство цареві”, і чи то він посилає Волохів в поміч Ляхам, чи вони самовільно пішли до Ляхів-як запевняв, видко, Стефан царя. В залежности від того Перфирьев або мав їхати в посольстві до воєводи Стефана, в справі сеї його пропозиції, або обмежитися тільки інформацією, збираннєм вістей, особливо про кримські відносини, можливість татарського походу і т. д. ¹⁰). Перфирьев же ще перше ніж доїхати до гетьмана, в дорозі стрів Самарина, який поділився з ним своїми вістями, і скептичними поміченнями що до воєводи Стефана, а після того, що докинув іще до того гетьман, їхати Перфирьеву далі не було ніякої рації. Гетьман післав його назад з листом до царя: в нім поясняв, що він завернув Перфирьєва назад, тому що Стефан писав до царя лукавством, а не правдою піддаючися під царську руку, і під час коли був у нього Гаврило Самарин, він, Стефан воєвода, саме тоді посилав своїх людей в поміч Ляхам, против війська й. ц. вел. Запорізького, а також виявив Ляхам, в яких справах приїздив до нього Самарин. Крім того він іще 20 хоругов війська свого послав Ляхам і взагалі нічого доброго для царя не думає ¹¹). Так утворився дипльоматичний розрив, чи напруженнє, котре Стефан воєвода постарався потім залагодити, коли Лупула відвезено до Царгороду і небезпека нової татарсько-козацької інтервенції в Молдавії в значній мірі зменшилась.

Ракоцій і мунтянський воєвода Матвій Басараб підтримували свого союзника Стефана, так само заінтересовані в тім, щоб румунські краї не стали ареною українських впливів і плянів. Ми бачили як Виговський закидав ханському послові, що Поляки, Угри, Мунтяни і Волохи-себто король, Ракоцій і оба господарі, ся “конфедерація”, що зложилася літом 1653 року против української експанзії-спільною рукою заливала золотом ханський двір, щоб розвести Татар з козаками і звернути їх против українсько-московського союзу. Савич, за словами Виговського, так оповідав про сю кримську акцію з місяця квітня. “Молдавський господар прислав ханові список з грамоти, що привіз від царя Гаврило Самарин, і переказував ханові, що як козаки віддалися під царську руку, то нехай би Кримці надалі не давали їм ніякої помочи. І венгерський та мунтянський (володарі) прислали до хана своїх послів з тимже: що козаки піддались цареві, а вони всі-Венгри і Мунтяни з'єдналися з Ляхами, нехай же і хан іде в поміч Ляхам на московських людей і козаків: вони, Мунтяни і Венгри дадуть за се ханові великі гроші” ¹²).

Сучасна Европа-особливо ті держави що приймали безпосередню участь в католицьких і против-католицьких плянах, з великою увагою і трівогою слідили за успіхами і неуспіхами нової православної ліґи. Theatrum Еurораеum зазначує. “Се немало подбадьорило Польщу, коли наступник померлого князя Мунтенії, так само як і князь Волощини, відмовили авдієнції московським послам, і заявили, що вони лишаються союзниками

Польщі і не хочуть мати нічого спільного з Москвою”, і т. д. (612).

Підбадьорювало разом з Польщею й усіх, кого страшили перспективи східнє-славянської експансії. Але реальної користи Польщі ся дунайська ліґа давала не багато і оден тільки Стефан Молдавський в вічнім страху Лупулової фамілії ¹³), зіставався невблаганним ворогом козаків і приятелем Польщі.

Мунтянський же воєвода, наступник Басараба, що помер в тім часі від рани отриманої в битві під Торговиштами, Константин Щербан на імя, далеко не був таким твердим союзником Стефана і противником козацької орієнтації, як був покійний Матій. Ракоцій також свідомо шукав відновлення добрих відносин з козаками і замирення їх з Польщею, хоч одночасно зіставався офіціяльним її союзником, і старався закріпити свої родинні звязки з нею: добивався польського горожанства для своїх синів і визначніших своїх міністрів (Яна Кемені, Штефана Петкі та Фр. Редея) ¹⁴). вище ми бачили (с. 778), що в лютім Хмельницький отримав від нього листа з запевненнєм, що торішні воєнні операції угорського війська були звернені против претензій Лупула, а з військом Запорізьким Ракоцій бажає зіставати в приязних відносинах ¹⁵). Гетьман на се відповів листом, писаним 20 лютого ст.ст.

“Світлішій князю Трансільванії, пане і пане прешановний! Дуже і дуже були ми здивовані, що ваша світлість, стільки разів свідчивши нам свою приязнь через послів наших і своїх, потім послав своє військо на приятеля нашого світл. воєводу Молдавії. Коли піддані воєводи Валахії вчинили повстаннє против свого пана і вигнавши його, настановили собі иншого воєводу,-світлости вашій не було з того ніякої шкоди. Син мій, без моєї відомости, боронив батька свого (себто тестя) і старався відшукати його неприятеля скрізь. Але що сталося, відстатися не може. Я відкликав дуже суворими листами мого сина. Від вашої світлости бажаю тільки-аби мав в памяти свою стару приязнь і не давав помочи неприятелям нашим. Хочемо щоб звязок найтіснішої приязни, як давніше був, зростав далі і не забувався-не тільки за нашого життя, але і при потомках наших. Ширше перекажуть посли наші, котрим прошу світлість вашу дати всяку віру. А ми світлости вашій щасливо панувати і нас любити бажаємо- світлости вашої до послуг готовий Б. Хмельницький гетьман з військом Запорізьким” ¹⁶).

Як можна міркувати з відповіди Ракоція на сього листа гетьман післав його не з своїм послом, а з тими мабуть людьми, що приїхали з його послом М. Суличичом від Ракоція, чи від молдавського господаря. Формального посольства не було мабуть ні збоку Ракоція ні з козацької сторони. По торішнім розриві і конфлікті обидві сторони здержливо і обережно намацували можливости відновити приязні відносини: перетворити їх в союзні. Відповідаючи на листа гетьмана 30 н. с. березня листами до нього і до виговського, Ракоцій ширше повторяв свої виправдання, що виступи його війська були викликані ворожою поведінкою Лупула і Тимоша. Рекомендував лишити на боці минуле і відновити приязні відносини надалі, обіцяючи прийняти з честю і відпустити без затримки нове посольство гетьмана, котре б він прислав ¹⁷).

Одночасно старався забезпечити собі можливо діяльну поміч у сих плянах з боку Радивила. Висилаючи на варшавський сойм свого посла, Paкоцій крім офіційної інструкції до короля, дав послові секретний наказ для порозуміння з Радивилом, і між иншим наказав представити йому пильну потребу для короля порозумітися з козаками безпосереднє, без участи в тім хана, і рекомендувати для сього послуги Ракоція як посередника ¹⁸). Відповідаючи, Радивил вернувся до кандидатури Ракоція на польську корону. Підчеркнув, що трівке замиреннє з козаками не можливе, поки на польськім троні сидить католик: православна Русь не може ставится до нього з довірєм, підозріваючи в нім замисли на знищеннє православя, і не схоче вернутися під владу короля, поки ним не буде дісідент. З не-католицьких володарів найбільш підходить для сього і найбільш шансів має Ракоцій, як се Радивилові доводилося чути від богатьох. Треба тільки змусити короля до абдікації. Обставини ж для кандидатури Ракоція тепер дуже сприятливі, особливо коли він, з одної сторони- постарається як найтісніше звязатися з козаками і помирити їх з Річпосполитою, з другого боку-подбає про можливо тісну приязнь з ханом, та вплине на Порту щоб вона з своєї сторони загрозою війни притримала австрійського цісаря від вмішання в польські справи. Инакше Річипосполитій загрожує під сю хвилю поділ: одну половину захопить цар, другу тоді може захопити цісар; а з загальним повстаннєм простого народу в Польщі, загрожує повстаннє православних в Туреччині. Порта в своїх інтересах мусить помогти Ракоцієві дістати польську корону, щоб відвернути сі небезпечні перспективи. Тоді Русь не боячися пагубних замислів католицького духовентва повернеться до Польщі, сприкривши собі московську неволю. Бо ся неволя далеко тяжча від неволі в Польщі,-коли сеї Русь не могла знести, тим меньше не знесе московської. Розрив з козаками підірве сили Москви і зробить її нешкідливою, а дісіденти Польщі дістануть в козаках сильну підтримку- котрої бракує їм тепер після упадку Лупула. З заграничних держав можна рахувати на Швецію, але треба мати на поготові власне військо, щоб паралізувати противні заходи католицького духовенства. Для сього Радивил мусить мати під рукою гроші на наєм війська, і просить Ракоція в інтересах своїх власних і всіх дісідентів (євангеликів) прислати йому в секреті негайно 100 тис. червоних. Для того ж щоб прихилити до себе шляхту, Радивил радить Ракоцієві подати Польщі поміч проти Москви нехай пришле якусь значнішу частину свого війська, з тим щоб король і Річпосполита дали йому ґарантію безпечности з боку Німеччини і в застав передали якісь городи або територію. Про се треба буде постаратися на літнім соймі ¹⁹).