Історія української літератури. Том 6
Шрифт:
Апологіар силкується непомітно видерти його у тебе, виставляючи тобі перед очі, що коли ти, відступивши від старої віри, будеш припущений до всяких вільностей.
Ей, Боже! Чи перешкодило в чімсь тримання старої віри тим героям — гетьманам, тим воєводам, каштелянам і старостам?
Чи перешкоджало їм о пресвітлий маєстат королівський опиратись?
Чи перешкоджало про добро вітчини радити? 2
Ні, справді, ні! це тільки фортель, видуманий на здурення тебе, преславний народе руський!
Бо ні Апологіар не має того у власті своїй 3, ні ти його не втратив, що предки твої здобули!
1
2 Себто сповняти сенаторські обов’язки.
3 Надати права за відступлення від старої віри.
Ти вірно служив вітчині, вірно королеві-панові 1, тому — на справедливий суд — не повинен поносити ніякої втрати в правах і вільностях твоїх.
1 Польська приписка: "Брешеш! гірші ви від євреїв (Zyd'ow), схизматики! Євреї (Zydzi) турків та інших неприятелів проти вітчини на(шої) наймають. А вам то пристойне і кажете: волимо бути під турком, аніж під папою" (48 об.).
Тільки зрозумій фортель: вкрадаючися в серце твоє, Апологіар не на те нагадує тобі предків твоїх, не на те під небо підносить геройство твоє, аби виявити тобі свою жичливість, але щоб тебе з усього разом обдерти!
Показує тобі щось нове, начебто ти вже втратив давно вільність предків твоїх, і подає тобі спосіб, кажучи, що ти через унію з римською церквою будеш припущений до всіх урядів земських і гродських і крісел сенаторських.
О лихий замисел, лиха душа! Кинути вже набуте; втратити давні вільності, понехати старожитність і піти з новою радою великого й мудрого ахітофеліста!
Краще було б, преславний народе руський, коли б ти його ніколи не знав, і щоб він твоїм виродком ніколи не був!
Легче було б тобі поносити від такого, що твого права і вільності не свідомий!
Але не дивота! Чим він сам зведений — тим і тебе хоче обдурити. Думає, що ти такого плохого розуму єси і не зрозумієш поради його.
Бо у Апологіара то певно, що в Русі нема мудрішого від нього, тому, що скаже, послухають, як божка якого!
Але в тім він дивно помилився. Бо чого він з великої мудрості не міг завважити й помітити, то ти з природженої меткості давно спостеріг і спостерігаєш.
Від чого він тебе хотів відтягнути — того ти на соймах і соймиках добиватись не занехуєш, і обіцянку короля-пана, що ласкаво нам панує, на то отримаєш.
Вся Річ Посполита Королівства Польського і В. кн. Литовського в конституціях соймових тобі того не відмовляє.
Невже ж тепер ти пристанеш на раду Апологіарову і з ганьбою своєю всього відступиш?
Невже тепер відкинеш св. віру і потопчеш визнання святої пам’яті предків твоїх?
Не думаю про тебе, прешляхетний Народе Російський, аби ти мав виродитись від Предків твоїх! 1
Апологіарові не дивота, що він так учинив! Чого не мав з Предків своїх, то мусів набувати відступством від віри і Церкви святої. Тобі ж не годиться утрачати таким способом те, що ти мав від Предків своїх.
Тих давніх віків люди більше щастя покладали собі в побожності і в православній вірі, аніж в отаких дигнітарствах, достатках і маєтностях. Апологіар радить тобі більше віддаватися славолюбству світовому (що його самого звело!), ніж побожності і вірі православній:
Бо краще вам зістатися при старій православній вірі й церкві східній, аніж, покинувши віру і церкву (без котрої трудно спастися), гонити за урядами й дигнітарствами, котрі за кроваві заслуги вітчині можете мати, й не порушуючи віри" (л. 46-8).
1 Я зберігаю тут великі літери так, як їх розставив автор.
2 Тут збоку по-польськи: "Брешеш! твої браття — попи і ченцісхизматики — то Епікурові сини. Апологіар же був святого життя. ВЂчная єму памят[ь]", л. 48. Останні слова письмом українським (XVII або початку XVIII віку), значить автор приписок був русинуніат.
3 Латинський афоризм.
Така ця книжка, кінець кінцем все-таки більш інтересна іменем автора і його позицією в тодішній боротьбі, ніж своїми літературними прикметами. Автор не виявляє ні глибини думки, ні влучної проникливості полеміста, ні хисту літератора-стиліста. Безпомічно повторює він слабку вимівку, що за помилки "скрибентів" церква не відповідає, і раз у раз зводить мову на особисті докори Апологіарові — кінець кінцем дуже загальні і мало переконуючі (про його амбітність та лакомство). Натомість лишає нерозвиненими цілком влучні, але більш побіжно кинені і наче недооцінені ним самим такі, напр., тези, що боротьба і ворогування православних богословів з римською доктриною почалися зовсім не від Берестейської унії, як представляє "Апологія", а мали за собою зовсім поважну давність на Русі, що виступала тоді єдиним православним фронтом, і гасло "єдності русі" лежить не попереду, в формі об’єднання з римською церквою, а позаду — перед унією і означає повернення уніатів до єдиного руського православного табору 1.
1 Автор пише на л. 7: "Ти тут затаюєш єдність (невлучний вираз, бо сам же автор закидає "Апології" фальшиве уживання терміну єдності). Бо народові руському мати єдність з собою — це значить бути таким, як тому сорок літ. коли руська церква була єдиною. А бути так єдиним, як тепер, що деяка частина русі — кількадесять осіб пробувають в єдності з західною церквою, то не значить бути русі в єдності з руссю, а бути русі в єдності з західною церквою, котрої єдності тому сорок літ у нас не чувано!
Коли ти просив у Господа Бога, щоб русь була одна, то насамперед мусів би просити, щоб було скасовано і внівець обернено те, що стоїть на перешкоді єдності — впроваджене до наших країв сорок літ тому. Аж тоді русь з русею погодившися, мусіла б признати щось добре і похвали, гідне твоїй праці. Така єдність, дай, Боже, аби була. Тому і ми при св. літургії просимо в Господа Бога, аби була така єдність, як була за наших св. отців східних — тих Афанасіїв, Григоріїв, Василів, Єпифаніїв, Хризостомів. А як би інакше — то трудно нам перескакувати границю отців святих!"