Історія української літератури. Том 6
Шрифт:
1 На боці дата того листа — 1624 рік.
А що дотикає Філалета, то його, як не свого, не треба було так і критикувати (як критикував патріарх Смотрицького): бо що писав, писав як історик, а коли перейшов границю, вдаючися у дискусію про пункти віри, і в тім часом загнався, то за це Христова церква ні від тебе, ні від кого іншого не має поносити ні примовок, ні зневаги, ані бути безсоромно обвинуваченою в єресях, будучи королівською (себто Христовою) улюбленицею". "Дружина королівська має бути свобідна не тільки від вини, але й підозріння в вині", — цитує він латинський афоризм і потім пізніше не раз повторяє як аксіому, що православна церква як церква не може помилитися ні впасти в єресь: помиляються тільки поодинокі її члени, за котрих вона не відповідає.
Ближче
Дальші три розділи, VII — IX, присвячені "Апокризисові" Філалета. Автор ставить тезу (в заголовку VII розділу): "Східна церква ніколи не боронить своєї правди єретицькими писаннями і не полягає на них" і в приложенні до Філалета розвиває висловлене вже вище, "що він, будучи істориком, повинен був описувати не тільки, до чого взявся в своїй історії, не диспутуючи про артикули віри, бо церква багато таких істориків прийняла, що хоч були заражені єрессю, але історію писали правдиво, як Тертуліан, Созомен, Сократ та інші. Так і Філалет, коли б самої історії тримався, не втручаючись, як я сказав, у питання теологічні, все, що правдиво описав він, мусіли б усі прийняти за саму правду. Але коли проти обов’язку історіографа, дискутуючи іменем православної церкви, в чім-небудь поблудив єретично (а то Апологіар сам краще знав, бо з його писань теології вчивсь), то в тім його церква наша православна руська, послушенства константинопольського патріарха, автентична не приймає. "Через те, в чім він поблудив, того Апологіар не повинен був примовляти церкві, а тільки його особі". Мужилівський відмежовує православну церкву від неправовірного розуміння транссубстанції, закиненого Філалетові Смотрицьким, а на в’їдливу примовку його, що за такі єретичні кальвінські погляди Філалет від православних (кн. Острозького себто) дістав ще й дорогу заплату 1, відповідає такою ж примовкою на адресу Смотрицького:
"З тих доказів виходить, що ми у Філалета ніякої єресі не купували і віри від нього не вчились, бо перед ним, при нім і по нім всі учителі східної церкви, які що-небудь писали, однодушно признавали правдиве тіло і кров Христову... А коли так віримо і визнаємо, питаю: нащо було б купувати речі противні? Хоч і в тебе не дешевше куплено "Апологію", бо щорічним доходом в кілька тисяч. Не диво тому світському, що тримав маєтність від пана за вислуги свої, а не за артикули віри нашої, котрі перед ним, при нім і по нім без його оборони будуть триматися в церкві Христовій за поміччю божою. Але більше диво, що ти продаєш себе і душі православних задля почесного, спокійного і розкішного свого життя на світі" 2.
1 "Апологія", с. 46.
2 Л. 26, на боці: "Апологія" з доброго торгу вийшла і досить дорога. Брехня Апологіара, що мовить, нібито за написання віри руської (Філалет) маєтність дістав".
Небезінтересна, з огляду на сказане вище, репліка автора з приводу закиду Смотрицького, що Філалет ставить єпископів нарівні з священиками ("Арієва єресь", як то він означає вище, с. 392). "Антидот" обстоює, що священство і єпископство не різниться в сакраменті, а тільки в юрисдикції (л. 26). А далі дає таку загальну характеристику супроти закидів Смотрицького про побільшення прав мирян у Філалета і у сучасних православних через поміщання того, що він називає священством духовним і сакраментальним:
"На закінчення розділу додаю, що в церкві нашій, яка в своїм порядку заховує артикули віри непорушно від Христа і до нинішнього дня, люд посполитий і люд світський ніколи в артикулах віри не рішав і не рішає, але, як повинно бути, готов слухати того, що єпископи з пресвітерами 1 рішають на синодах партикулярних або на генеральних — з патріархами. То, що люди, коли хвалять Бога, приносячи йому молитви, або жертвують собою, то вони відправляють священство духовне;
1 Підчеркнення моє [М. Г.].
Це не безінтересне, в устах провідника церковної демократії, обгрунтовання її проти олігархічних тенденцій єпископату, яким виступив в "Апології" Смотрицький.
Перебравши далі ще кілька тез "Апокризису", скритикованих "Апологією", автор кінчить цю свою оборону Філалета такою гострою характеристикою свого антагоніста:
"Так от неслушно ганьбив ти в тім місці Філалета, що говорив правду. Навпаки, ти сам показуєш себе вартим ганьби й догани. Той поважно і солідно доводить свого, а ти, не витримавши його доводів і рацій, легкодушно їх заперечуєш, підтверджуючи своє заперечення неслушними доводами. Але що маю говорити уловленому золотою сіттю, котрому зіниці внутрішнього ока забільмило лакомство, а в душі розжарився пекельний огонь пихи й гордості! Справді, нічого іншого як тільки: "Безбожний, впавши в глибину гріхів, не вважає на це, але за ним іде ганьба і сором" (Притчі, 18).
Розділи X і XI присвячені писанням Ортолога, себто Смотрицького. Очевидно, була тут добра нагода перетріпати його за давнє і нове: за непостійність і нестатечність, але наш полеміст не вмів використати цеї нагоди, і полеміка його в цих розділах анемічна і млява. На початку він ще раз повторює, що за помилки Ортолога східна церква не може відповідати.
"Церква східна православна ніколи помилятися не може, і коли б якась приватна світська особа, що не має в церкві ніякої юрисдикції, видаючи книги, в чім-небудь помилилась, того не можна приписувати всій церкві відповідно до загальноприйнятого логічного правила: від частинного до загального нема висновку; отже, коли Юда предав Христа, будучи апостолом, не значить, аби всі апостоли предали.
Ні Зизаній, ані тим менше Філалет і Ортолог не можуть уважатися церковними світилами: будучи людьми світськими, а деякі з них навіть підозрілими в вірі, вони не могли світити правовірному людові. Коли вони щось подали на оборону церкви, це не апробовано і не прийнято церквою автентично, як я вище сказав. Згідне з церквою церква приймає — не від них, але так, як вони від неї взяли і подали світові. А коли вони щось не від неї прийняли, а звідкись інде, вона того не приймала і не приймає, навпаки — ганила і ганить: через поважних в церкві людей, як я то вище згадав, що і превелебний в бозі Кирил, теперішній патріарх, і інші люди побожні і святі на казаннях і в нарадах про добро церкви на то відказували, що Ортологові допущено таку своєволю: без церковної цензури іменем всієї церкви Христової смів видавати, нарушаючи багато догматів церкви — одно з невідомості, друге — лихо вирозумівши" (31).
Так відмежувавшися, автор і собі спокійно перебирає далі різні питання, порушені "Апологією" в "Треносі" Ортолога — в самому заголовку XI розділу ще раз повторивши, що Ортолога за його помилки зганив патріарх константинопольський, і він за учителя церкви вважатися не може (33).
Останній розділ, XII, присвячений полеміці "Апології" з історією Флорентійського собору, виданою під іменем Клірика Острозького. Автор коротко розбирає доводи "Апології", спиняється на тих документах, які, на погляд Смотрицького, доводять, що руська церква приймала Флорентійський собор, і між іншим робить таку небезінтересну пробу одвести посольство Місаїла до папи Сікста.
"Ми знаходимо цей лист у наших старих писаних книгах, але не від русі до папи, а від одного, що був у Москві у в’язниці, до митрополита московського Макарія: аби вставився за ним перед великим царем московським Іваном.
Будучи в’язнем, а хотячи стати вільним, він приписує чоловікові великі речі, які прикладаються тільки до самого Бога. А русь ніколи не бувала така неуважна, щоб так неоглядно писати, — та й потреби до того ніякої не було. Тому приписуй цей лист тому в’язневі, а не народові руському, і ти тим листом своїм, з-під лави видертим, не можеш у нас мати ніякої поваги" (39).