Стрибок у ніщо (вид.1961)
Шрифт:
Ганс дивиться у вікно. Небо на цій висоті сіро-аспідного кольору. Сонце сліпучо-біле.
А що робиться внизу?.. Ввігнутий темно-синій щит океану.
На ньому сліпучо-яскравий кружечок — відбиток сонячного диска.
Прекрасний, чудовий політ. Неймовірний стрибок. Від західних берегів Європи на південний захід, через Атлантичний океан до Південної Америки, Стратоплан перетнув увесь її континент з краю в край над басейном ріки Амазонки, перелетів через Анди, зробив широке півколо над узбережжям Тихого океану і тепер прямує до тих самих Андів з південного заходу. Ось вони видніються ледве помітною
— Ух! — Ганс знову засвистів марш.
— Чого ти там розсвистався? — питає Вінклер з сусідньої кабіни.
— Дуже вже добре летимо, — відповів Ганс, підходячи до Вінклера.
— На аероплані так не посвистів би! — каже Вінклер.
Він сидить за столиком ї розглядає щось у своїй записній книжці, попихкуючи нерозлучною люлькою.
— Я тільки у воді не вмію свистіти, — відповів Ганс. — А в аероплані — скільки завгодно.
— Ефект той самий, що й у воді: мотор глушить.
— Це правда, — погодився Ганс. — Тут зовсім тихо. Наче летиш на аеростаті. Навіть вибухів не чути.
— Швидше за звук летимо, тому й не чути.
— Швидше ніж триста сорок метрів за секунду?
— Чотириста. Ми зменшуємо швидкість і знижуємось. Висота всього п’ятнадцять кілометрів.
— Але ж тут температура має бути значно нижча, ніж на поверхні Землі, а швидкість звуку зменшується із зниженням температури.
Вінклер ствердно кивнув.
— …При нулі вона падає до трьохсот тридцяти двох метрів за секунду. Зараз, мабуть, мотор уже виключений.
— А яка стеля?
— Двадцять — двадцять два кілометри. Це найвигідніша висота, якщо не ганятися за рекордною швидкістю.
— Комариний зліт. Двісті-триста кілометрів — це ще нічого! П’ятсот-шістсот — справжня висота! — почувся голос третього пасажира.
Попихкуючи єгипетською сигаретою, до крісла Вінклера підійшов Генрі Блоттон. Лорд був одягнутий в теплий світло-коричневий спортивний комбінезон, хоч у такому “спецодягу” не було ніякої потреби: кабіну стратоплана добре опалювали електрикою І постачали чистим повітрям. У ній було тепло, затишно, комфортабельно, наче в купе пульманівського вагона.
— Аеропланні рекордсмени висоти, зрозуміло, копошаться в пилюці порівняно з нами. Для всіх цих саундерс-валькірій, фарман-суперголіафів, юнкерсїв дванадцять-п’ятнадцять тисяч метрів були вже майже граничною висотою. Дослідники стратосфери підіймалися вище, але вони підіймались на аеростатах. А от недавно у “Таймсі” я читав…
Блоттон сів на свого улюбленого коника і почав нескінченну розмову про рекорди висоти, про суперників, які можуть перекрити його досягнення, про шанси на перемогу в таких самих рекордсменів, як він.
— Ви вирушите в міжпланетну подорож і одразу поб’єте всіх своїх суперників, — промовив Вінклер.
Блоттон не зрозумів насмішки.
— Так, але… боюсь, що про це не буде надруковано в “Таймсі”, і мої суперники просто не знатимуть про новий рекорд, — меланхолійно відповів він.
Стратоплан знижувався і уповільнював хід. Гори на обрії збільшувалися. Темний колір неба світлів, голубів, одна за одною гасли зорі, наче на світанку.
Далеко внизу, біля підніжжя гір, яскраво-зеленим океаном розлилася буйна тропічна рослинність.
— Анди — південноамериканське продовження Кордильєр, — сказав Вінклер. — За ними
— Дивно! До цього важко звикнути. Яка швидкість, яка перемога над простором! — вигукнув Фінгер і ще раз пережив увесь політ. Європа — наче велика карта. Густо-синя гладінь Атлантичного океану… Праворуч — Азорські острови, ліворуч — острови Зеленого мису, ледве помітні навіть у найсильніший морський бінокль, Південна Америка… Басейн Амазонки з її притоками, схожими на гілки дерева… Півколо “атмосферного гальмування” над Великим океаном і знову береги Південної Америки — вже західні.
— Так, непоганий спосіб вивчення географії. Це краще за наші шкільні книжки й карти, — промовив Генрі. — Але швидкість черепашача. Інша річ — космічний політ!
— Космічний політ! Швидкість черепахи! — в тоні Блоттона сказав Вінклер. — Що значать якісь там дванадцять-вісімнадцять кілометрів за секунду космічного польоту порівняно хоча б з тридцятьма кілометрами польоту Землі? А зоряні туманності! Деякі з них летять з величезною швидкістю.
— А саме? — спитав Блоттон.
— Близько тисячі кілометрів за секунду — звичайна середня швидкість. Але є і винятки. За найновішими даними, туманність Велика Ведмедиця № 24 летить з швидкістю одинадцять тисяч сімсот кілометрів за секунду, Лев № 1— майже двадцять тисяч кілометрів.
— Така швидкість мені подобається. Не смійтесь, любий Вінклер. Я мало розуміюся на таких речах, але наш друг Лео Цандер казав мені, що коли ми цілком оволодіємо радіоактивною енергією, то можна буде досягти навіть і швидкості світла.
— На жаль, навіть з швидкістю світла вам доведеться летіти до найближчої зорі чотири роки і чотири місяці, а до інших сонць-зірок, що їх ми вважаємо своїми сусідами у світовому просторі, — десять-п’ятнадцять років. Лише кілька десятків зірок перебувають від нас на такій близькій відстані. До решти довелося б летіти сотні і тисячі років. Вас оточувала б безмежна пустеля протягом місяців, років, десятків років. Усяке уявлення про час зникне.
— Яка зоря найближча до Сонця? — спитав Блоттон.
— Альфа Центавра. Всього близько сорока трильйонів кілометрів.
— Чотири роки з гаком — не так уже й багато.
Помовчавши, лорд Генрі повернувся до земних справ.
— А чому, власне, для старту обрали це дике, пустельне місце?
— Саме тому, що воно дике, пустельне, безлюдне. Таке бажання акціонерів вашого дикого товариства “Ноїв ковчег”. Конспірація.
— Але ж пустельних місць на земній кулі чимало, взяти хоча б Південний полюс. Там нам ніхто не перешкодив би, навіть всюдисущі репортери. Чому саме тут? Я хотів би знати, чим керувалися під час вибору.
— На це були свої, і досить важливі підстави, — серйозно відповів Вінклер. — Саме тут найсприятливіші умови для зльоту. Ви, певно, знаєте, що ракета при зльоті з Землі має пробитись через подвійний панцир: атмосфери й земного тяжіння. Найбільше тяжіння — на полюсах, найменше — на екваторі, бо земля трохи сплющена до екватора. До того ж на полюсах найменший, а на екваторі найбільший відцентровий ефект. Тому панцир тяжіння на екваторі мінімальний,
— І яка різниця у вазі?
— На екваторі тіло важить на одну двохсоту частину менше, ніж на полюсі.