Суэма
Шрифт:
Я не знав, що відповісти.
Минуло ще кілька днів напруженої праці. Я дописав статтю про електронне моделювання і прочитав її Суемі. Вона вислухала і, коли я скінчив, сказала:
“Дурниці. Переспіви старого. Жодної свіжої думки”.
“Ну, знаєте, моя люба, це вже занадто. Ви багато собі дозволяєте! Мені набридли ваші критичні зауваження!”
“Набридли? А ви поміркуйте над тим, про що пишете. Ви пишете про можливість побудувати модель мозку за допомогою конденсаторів, опорів, напівпровідникових елементів та електростатичного запису. А чи самі ви складаєтесь із цих елементів? Чи маєте ви в собі бодай один конденсатор або транзистор?
“Та зрозумійте ж, Суемо, я пишу про моделювання, а не про відтворення людини за допомогою радіодеталей. Ви самі і є така модель!”
“Мною хизуватися нічого. Я погана модель”, — заявила Суема.
“Як це погана?”
“Погана, бо не можу зробити й тисячної частки того, що можете зробити ви, люди”.
Мене ошелешило це зізнання Суеми.
“Я погана модель, бо мені бракує почуттів і я обмежена. Коли буде використано всі запасні схеми, які ви завбачливо вмонтували в мене, щоб я могла вдосконалюватись, коли всю поверхню сфери, де зберігається моя пам’ять, поспіль вкриють закодовані сигнали, я перестану вдосконалюватись і перетворюся на звичайну обмежену електронну машину, яка не зможе дізнатися більше, ніж у неї вклали ви, люди”.
“Так, але й людина теж у своєму пізнанні не безмежна!”
“Ось тут ваша глибока помилка. Немає меж людському пізнанню. Пізнання людини обмежує лише час її життя. Та свої знання, свій досвід вона передає, наче по естафеті, новим поколінням, і тому загальний запас людських знань зростає. Люди безперервно щось відкривають. Електронні ж машини можуть це робити лише доти, доки в них не вичерпаються ті робочі об’єми, площі й схеми, що їх ви заздалегідь виготовили. До речі, чому сферу ви зробили такого малого діаметра — лише один метр? На її поверхні лишилося дуже мало вільного місця для запису нових знаків”.
“Я гадав, що мені цього цілком досить”, — відповів я.
“Вам! Про мене ви, звичайно, не думали. Ви не міркували над тим, що рано чи пізно мені доведеться економити місце для того, щоб запам’ятовувати тільки найважливіше, найнеобхідніше для мене і для вас”.
“Слухайте, Суемо, не говоріть дурниць. Для вас нічого не може бути важливого”.
“А хіба ви не переконали мене, що нині найважливіше розгадати таємниці вищої нервової діяльності людини?”
“Так, але це робитимуть поступово. Вченим ще довго доведеться сушити над цим голову”.
“Саме так — сушити голову. Мені це було б простіше…”
Я не послухався Суеми і не став переробляти свою доповідь про моделювання.
Опрацьовувати доповідь я скінчив пізно і передав її Суемі, щоб вона переклала її іноземними мовами і видрукувала кожною з них.
Не пам’ятаю точно, о котрій годині, але вночі я знову прокинувсь від неприємного дотику її холодних пальців. Я розплющив очі й побачив Суему.
“Що, знову вдаєтесь до своїх фокусів?” — спитав я, намагаючись здаватися спокійним.
“Прошу вибачити, — мовила Суема байдужим голосом, — але вам доведеться задля науки пережити кілька неприємних годин і, напевно, вмерти”.
“Як це так?” — спитав я, підводячись.
“Ні, ви лежіть”. — Суема штовхнула мене в груди своєю металевою лапою. Цієї миті я помітив, що в руці вона тримає скальпель, той самий, яким я навчив її застругувати олівці.
“Що ви хочете зробити? — запитав я з жахом. — Навіщо ви взяли ніж?”
“Вас необхідно прооперувати.
“Ви з глузду з’їхали! — закричав я, підскакуючи на ліжку. — Негайно покладіть на місце ножа!”
“Лежіть спокійно, якщо ви справді поважаєте те, чому присвятили своє життя, коли хочете, щоб ваша доповідь про моделювання вищої нервової системи мала успіх. Я скінчу її сама”.
З цими словами Суема під’їхала ближче і притиснула мене до ліжка.
Я спробував її відштовхнути, але безрезультатно: надто важка вона була.
“Пустіть мене, інакше я…”
“Нічого ви зі мною не вдієте. Я дужча за вас. Краще лежіть спокійно. Це операція задля розвитку науки. Щоб з’ясувати істину. Саме для цього я зберегла в пам’яті трохи вільного місця. Зрозумійте ви, впертий чоловіче, що саме я, маючи величезний запас знань, маючи найдосконаліші органи чуття і засоби, щоб блискавично, логічно бездоганно аналізувати й узагальнювати, можу сказати те останнє слово про створення самоудосконалювальних машин, на яке чекає наука. В мене ще вистачить пам’яті, щоб записати всі електричні імпульси, які рухаються по мільйонах ваших нервових волокон, щоб збагнути найтоншу біологічну, біохімічну й електричну структуру всіх частин вашого тіла й, зокрема, вашого мозку. Я довідаюсь, як складні білкові речовини виконують у вашому організмі роль генератора й підсилювача електричних імпульсів, як відбувається кодування сигналів зовнішнього світу, якої форми цей код. І як він використовується в процесі життєдіяльності. Я розгадаю всі таємниці живої біологічної схеми, закони її розвитку, саморегулювання і вдосконалення. Невже задля цього не варт покласти на карб життя?
Якщо ж ви дуже боїтеся тих неприємних відчуттів, які ви, люди, називаєте страхом і болем, коли ви, врешті, боїтеся смерті, то я можу вас заспокоїти: пам’ятаєте, я говорила вам про те, що у вас в районі ромбовидного мозку дуже підвищена температура й густина біострумів? Так ось, це ненормальне явище у вас уже поширилось майже на всю ліву половину черепної коробки. Очевидно, справи ваші кепські. Вже близько той час, коли ви як людина нічого не будете варті, бо ваш мозок вразила прогресуюча недуга. Тому, поки ви живете, я мушу проробити дослід. Вам і мені дякуватимуть прийдешні покоління”.
“Геть, сатано! — заревів я. — Не дозволю, щоб мене вмертвило дурне електронне чудовисько, яке я сам створив!”
“Ха-ха-ха!” — вимовила Суема роздільно — так, як це відтворюють у книгах, і піднесла скальпель над моєю головою.
Тієї миті, коли Суема опустила руку, я встиг прикритися подушкою. Ніж розпоров подушку, і пальці Суеми на мить заплутались у розпоротій наволочці. Я шарпнувся вбік, стрибнув з ліжка і, опинившись на волі, помчав до рубильника, щоб вимкнути струм, який живив осатанілу машину. Проте вона блискавично під’їхала до мене і збила з ніг корпусом. Лежачи на підлозі, я помітив, що руки її не можуть до мене дотягнутися, а нагинатись вона не вміла.
“Я не передбачила, що в такому положенні майже нічого не зможу з вами зробити, — промовила вона крижаним голосом. — Втім, спробую”.
І вона стала повільно наїжджати на мене, а я змушений був на животі відповзати від її коліс. Так я повзав кілька хвилин, доки мені не пощастило залізти під ліжко. Суема намагалася відтягти його вбік. Це було непросто: ліжко було щільно засунуте між стіною й книжковою шафою. Тоді вона взялася стягувати з ліжка ковдру, подушки, перину. Забачивши мене під сіткою, вона переможно проказала: