Суэма

Мицкевич Анатолий Петрович

— Гру закінчено. Можна розходитись…

Ми посхоплювалися з місць і зачудовано дивилися на центральну трибуну. Потім усі заговорили, замахали руками, передаючи і словами й жестами невдоволення.

— Навіщо все це? Дурниці якісь! Щось на взірець гри в “зіпсований телефон”! А хто переміг? І взагалі в чому суть гри?

Наче вгадавши всі ці запитання, Зарубін весело повідомив:

— Наслідки гри буде оголошено завтра вранці, в актовому залі університету…

Другого дня ми зібралися в актовому залі університету обговорити останнє й найцікавіше питання нашого з’їзду: “Чи мислять математичні машини?” Досі в гуртожитку і в численних аудиторіях учасники з’їзду палко обговорювали це питання, причому єдиної

думки щодо цього не було.

— Це однаково, що спитати, чи мислиш ти! — гарячкував мій сусіда, “запеклий кібернетик” Антон Головін. — Як я можу дізнатися, мислиш ти чи ні? А хіба ти можеш знати, чи мислю я? Ми просто із ввічливості дійшли згоди, що кожен із нас може мислити. А коли на речі глянути об’єктивно, то єдині ознаки, за якими можна твердити про мислячі функції людини, — це як вона розв’язує логічні й математичні задачі. Але й машина їх може розв’язувати!

— Машина їх може розв’язати, бо ти змушуєш її це робити.

— Дурниці! Машину можна так побудувати, що вона здатна буде розв’язувати задачі з власної ініціативи. Скажімо, вмонтувати в неї годинник і запрограмувати її роботу так, що ранками вона розв’язуватиме диференціальні рівняння, удень писатиме вірші, а ввечері редагуватиме французькі романи!

— В тім-то й річ, що її треба запрограмувати!

— А ти не запрограмований? Подумай гарненько! Хіба ти живеш без програми?

— Я її сам собі склав.

— По-перше, маю сумнів, а по-друге, велика машина теж складає для себе програми.

— Тс-с-с… — шипіли на нас з усіх боків.

В актовому залі запанувала тиша. За столом президії з’явився професор Зарубін. Він задерикувато глянув на присутніх, усміхнувся. Потім поклав блокнот і сказав:

— Товариші, я маю до вас лише два питання. Відповіді на них безпосередньо стосуватимуться заключного етапу нашої роботи.

Ми напружено чекали його запитань.

— Перше питання. Хто зрозумів, що ми робили вчора на стадіоні?

По аудиторії прокотився гомін. Почулися вигуки: “Перевірка уваги…”, “Перевірка надійності, двійкового коду…”, “Гра на відгадування…”

— Так, зрозуміло. Ви не уявляєте, що ми вчора робили. Друге запитання. Хто з вас володіє португальською мовою, підніміть руку.

Це вже була цілковита несподіванка!

Ніхто з нас не знав португальської мови. Англійську, німецьку, французьку — це ще як сказати, а португальську!..

Гомін довго не стихав. Зарубін потряс у повітрі блокнотом, і коли аудиторія змовкла, він прочитав: “Os maiores resultados sao produzidos por pequenos mas contituos esf^orcos”.

Це португальська фраза. Навряд чи ви зможете здогадатися, що вона означає. І все ж саме її ви вчора перекладали російською мовою. Ось ваш переклад: “Найбільших результатів досягають невеликими, але постійними зусидрамки”. Зверніть увагу. Останнє слово нісенітниця. Наприкінці гри хтось залишив поле або ж порушив правила. Замість цього беззмістовного поєднання літер мало бути слово “зусиллями”.

“Це моя сусідка з Саратова!” — промайнуло в мене в голові.

— Чудеса та й годі! — вигукнув хтось у залі. — Адже не можна зробити те, чого не знаєш або не розумієш!

— Ага! Це якраз те, на що я сподівався, — сказав Зарубін. — Це вже майже вирішення питання, яке стояло сьогодні на порядку денному. Щоб ви не губилися у здогадах, я поясню вам, у чому полягав задум гри. Коротко — ми грали в лічильно-обчислювальну машину. Кожен з учасників виконував роль або комірки пам’яті, або суматора, або лінії затримки, або звичайного реле…

В міру того як говорив професор Зарубін, у залі наростав гомін, розмови, гудіння, галас, бо всі раптом збагнули, яку роль вони відігравали на стадіоні. Захоплення і збудження стали такі сильні, що голос Зарубіна вже неможливо було почути, бо всі півтори тисячі чоловік говорили одночасно.

— Експеримент довів,

що прихильники мислячих машин не мають рації! — вигукнув хтось. — Сором їм!

І знову галас, крики, сміх.

Зарубін підніс руку, і аудиторія стихла.

— Кібернетики на чолі з американським математиком Тьюрінгом вважають, що єдиний спосіб дізнатися, чи може машина мислити, в тім, щоб самим стати машиною і усвідомити процес власного мислення. Так ось учора всі ми на чотири години стали машиною. Я взяв схему серійної лічильно-обчислювальної машини “Алтай” і з вас, мої юні друзі, немов з окремих компонентів, побудував її на стадіоні. Я склав програму для перекладу португальських текстів, закодував її і вклав у “блок пам’яті”, роль якого виконувала делегація Грузії. Граматичні правила зберігалися в українців, а необхідний для перекладу словник — у делегації Російської Федерації. Наша жива машина блискуче впиралася з завданням. Переклад іноземної фрази російською мовою було виконано без будь-якої участі вашої свідомості. Ви, звичайно, розумієте, що така жива машина могла б розв’язати яку завгодно математичну чи логічну задачу, як і сучасні електронні лічильно-обчислювальні машини. Правда, для цього потрібно було б значно більше часу. А тепер давайте поміркуємо, як відповісти на одне з найкритичніших питань кібернетики: чи може машина мислити?

— Ні! — гримнув увесь зал.

— Я проти! — закричав мій “запеклий кібернетик” Антон Головін. — У цій грі в машину ми виконували роль окремих реле, тобто нейронів. Але ніхто ніколи не говорив, що мислить кожен окремий нейрон головного мозку. Мислення є наслідок колективної роботи багатьох нейронів!

— Гаразд, — погодився Зарубін. — В такому разі ви мусите припустити, що під час нашої гри в повітрі чи ще не знати де витали якісь “машинні наддумки”, невідомі й незбагненні для мислячих деталей машини! Щось на взірець гегелівського світового розуму, [1] чи не так?

1

Німецький філософ-ідеаліст минулого століття Гегель твердив, ніби природа є проявом якоїсь вищої сили, “абсолютного духа” чи “світового розуму”. По суті Гегель визнавав бога.

Головін осікся і сів на місце.

— Коли ви, мислячі структурні одиниці певної логічної схеми, не мали жодного уявлення про те, що ви робили, то чи можна серйозно говорити про мислення електронно-механічних установок, котрі збудовано з деталей, здатність до мислення яких не відстоюють навіть найпалкіші прихильники електронного мозку? Вам відомі ці деталі — радіолампи, напівпровідники, магнітні матриці і таке інше. Я гадаю, що наша гра однозначно вирішила питання—чи може машина мислити. Вона переконливо довела, що навіть тоді, коли машини надзвичайно тонко імітують мислення, — це ще не саме мислення. Воно є вищою формою руху живої матерії. На цьому роботу нашого з’їзду дозвольте вважати закінченою.

Ми проводжали професора Зарубіна бурхливими, тривалими оплесками.

МАШИНА “ЕР, МОДЕЛЬ № 1”

Мова зайшла про необмежені можливості сучасної техніки. Почали від холодильників та автомобілів, а згодом поступово перейшли до телевізорів, реактивних літаків і керованих снарядів. Кожен з присутніх висловлювався так, немовби він був визначним фахівцем, хоч усе, про що говорилося, було взяте з ілюстрованих додатків до недільних газет.