Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник)
Шрифт:
Ви коли-небудь ліпили сніговика?… Ну, тоді ви, звичайно, знаєте, яка це весела й разом із тим копітка справа. Вонапотребує серйозності, таланту й, головне, сумлінної колективної праці. Мається на увазі, звичайно, не якийсь там миршавенький сніговичок-підліток, а справжній солідний новорічний сніговик – двометрового зросту, з відром замість капелюха, з морквиною-носом і з мітлою в могутній руці. Сніговик, який цілісіньку зиму стоятиме в дворі, викликаючи подив і захвату всіх, хто його побачить.
Саме такого сніговика й ліпила вся їхня «гоп-компанія», коли Павлик вийшов у
Робота тільки розпочалась, і Павлик одразу приєднався до друзів.
Незабаром на горбочку біля паркану височів могутній тулуб сніговика.
Дівчата побігли по мітлу й відро, а Вася Дубчак, який уже другий рік ходить у художню студію, почав ліпити голову сніговика. Всі зачудовано стежили, як безформна брила снігу оживала просто на очах. Ось уже видно вуха, рот, підборіддя, вуглинки-очі… Велика товста морквина-ніс приліпилася над губами – і веселий симпатичний товстун-сніговик радо усміхнувся, немов дякуючи за те, що йому дали життя.
Це було так здорово, що всі заплескали в долоні.
– Ех, шкода, що навесні він розтане, – зітхнувши, сказала Тося Рябошапка.
– Нічого, до весни фе далеко! – легковажно махнув рукою Валера Галушкинський.
– В усякому разі, до весни простоїть – це факт! – авторитетно запевнив Ігор Дмитруха.
– Авжеж, простоїть!
– Абсолютно!
– Хо-ороший сніговик!..
А сніговик усміхався, і всім здавалося, ніби він аж підморгує – неодмінно, мовляв, простою до самісінької весни!
І раптом… раптом сталося несподіване.
З-за паркана вилетіла каменюка і вдарила сніговика по голові, аж усіх запорошило снігом. Гуркочучи покотилося порожнє відро-капелюх. Весела усмішка сніговика розсипалася на тисячі сріблястих сніжинок. Якусь мить сніговик стояв без голови. Та нараз друга каменюка бухнула йому в груди, сніговик похитнувся, мітла випала з його руки, він упав і розсипався…
– Бу-га-га! – з-за паркана показалася хлоп'яча голова в кошлатій шапці-вушанці.
– Рудий!
– Ах ти ж, рудий!
– Руда кандала!
– Пожежна команда!
Вони на всі заставки лаяли хлопця, але навіть не зрушили з місця, щоб упіймати й покарати його. Вони добре знали, що це безнадійна справа. Він був невловимий.
Презирливо посміхаючись, хлопець глузливо помахав рукою і зник…
Його звуть Тимко. Але ніхто з них ніколи не називає його так, а дехто навіть не знає його справжнього імені. Для всіх він – ненависний Рудий, «руда кандала», «пожежна команда».
От уже півроку – відколи він тут з'явився – триває ця запекла ворожнеча. Він і вони: він – один, їх – вісімнадцять, десять хлопців і вісім дівчат. Але це зовсім не означає, що на їхньому боці перевага. Навпаки, тому вони так і ненавидять його, що нічого не можуть з ним вдіяти. Навіть Ігор Дмитруха визнав себе безсилим.
Скільки прикростей завдає він їм!..
У нього великі лупаті блідо-голубі очі, нахабні й глузливі. «Голі очі», – сказала про них Таня Верба.
Все обличчя в дрібному ластовинні, немов якийсь жартівник-маляр бризнув на нього золотавою фарбою. А волосся, мов жар, яскраво-червоного кольору.
Ну,
Рудий Тимко добре знає, як вони до нього ставляться, і чи не через це в його лупатих очах раз у раз спалахують злі вогники. Ці вогники розгораються в полум'я помсти, і незабаром «ворожий табір» уже тремтить від безсилої люті.
Рудий розладнує ігри, в усьому перешкоджає і все псує. Кілька разів вони пробували його відлупцювати, але з того нічого не вийшло. Тимко такий одчайдушний і верткий, що завжди видирається й тікає, залишаючи на обличчях ворогів синці й подряпини.
За два тижні до Нового року Тимко захворів. Усі почувалися щасливими. У дворі настали тихі, спокійні дні.
А напередодні Нового року всі й думати забули про Тимка. Наче його й зовсім не було на світі…
І от сьогодні…
Вони мовчки стоять посеред двору й сумно дивляться на жалюгідні рештки сніговика.
– Ну – все!.. Капець!.. – зціпивши зуби, цідить Ігор Дмитруха. – Сьогодні не будемо псувати собі Новий рік, а завтра… підловимо й дамо йому так, щоб на все життя запам'ятав!.. Усе!..
– Правильно! – підтримує Валера Галушкинський.
– Абсолютно! – погоджується Льодик Монькін.
Отже, вирішено. Завтра, в перший день Нового року, з неподобствами Рудого буде покінчено. Або він, або вони.
У гнітючому мовчанні всі розходяться додому.
… Павлик тиняється по незатишних святково прибраних кімнатах. Настрій у нього зіпсований. З голови не йде Рудий Тимко. От же капосний хлопець! Такого сніговика зруйнував! Ну чого він лізе! Що хоче від них? Чого весь час робить шкоду?… Ну, стривай, буде тобі завтра!..
В уяві Павлика постає картина справедливого й безжального суду над Рудим Тимком. Хлопці лупцюють його, примовляючи: «Оце тобі за сніговика!.. А це за поламану шпаківню!.. А це за футбольний м'яч!..»
– Павлику, винеси сміття, – чується з кухні голос матері. Павлик одягається і спускається у двір.
Надворі вже зовсім темно. Сипле густий лапатий сніг і кружляє білим роєм у промінні ліхтаря, що висить біля воріт. Якраз там стоять ящики для сміття. Павлик спорожнив відро й повернувся іти, як раптом помітив коло паркана якусь темну постать. Постать вовтузилась у снігу на тому самому горбочку, де ще зовсім недавно стояв сніговик. Що можна робити самому отам, у темряві? Хто це?
Павлик хотів був гукнути, але чогось передумав. А що як злодій? Ет, дурниця! Звідки може взятися тут, у дворі, злодій? І все-таки Павлик обережно поставив відро у сніг і крадькома, ховаючись попід парканом, посунув до постаті.
… Сніг січе в обличчя, набивається за комір, але Павлик не звертає уваги. Все ближче, ближче.
От він уже чує голос – постать щось бурмоче, приглушено вигукує. І… Павлик аж присів од несподіванки. Він упізнав голос Рудого! Павлик злякався. Малодушний страх скував йому тіло й холодом пронизав серце. Павлик хотів утекти, але ноги прикипіли до землі й, безсилі, не могли зрушити з місця…