Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник)
Шрифт:
– Заходьте, заходьте, – лагідно промовив лікар і широким жестом показав на крісло. – Будь ласка, сідайте, юначе. З обличчя бачу, що переді мною справжній мужчина.
Але Спасокукоцький не зреагував. Він чудово знав ці лікарські штучки-дрючки: усміхається-усміхається, а потім я-ак штриконе шприцом, або я-ак різоне скальпелем, або я-ак утне іще щось – і моргнути не встигнеш (Талочка Дударенко не раз про це говорила).
Спасокукоцький не зрушив з місця.
Мама несподівано підхопила його попід пахви й, хоч він щосили задриґав ногами, підняла і, як дитину, посадила в крісло.
Лікар
– Ну-с, розтулимо рота і подивимося, що там у вас робиться, – усміхнувся біля самісінького носа Спасокукоцького лікар.
– Лесику, ну ти ж гарний хлопчик. Ну розкрий ротика. Ну будь розумником! – чужим, неприродно лагідним голосом сказала ззаду мама.
– Ну-с! – повторив лікар. – Е-е! – зціпивши зуби, мотнув головою Спасокукоцький.
– Не розумію. Ви що – глухонімий?
– У мене не одкривається рот, – не розціплюючи зубів, процідив Спасокукоцький. – Мабуть, спазми.
– А-а, це буває,-усміхнувся лікар, узяв Спасокукоцького двома пальцями за щоки, трохи притис – і рот розтулився сам собою.
Другою рукою лікар спритно підніс до зубів Спасокукоцького маленьке кругленьке дзеркальце на металевому держачку.
– Г-г-гав! – сказав Спасокукоцький і вкусив лікаря за палець.
– О-у! – одсмикнув руку лікар. – Так ви мені, юначе, палець одкусите. Як я тоді працюватиму? – І раптом сказав суворо: – Ану, розкривай рота швидше!
Ця різка зміна тону подіяла на Спасокукоцького, і він розтулив рота. Лікар знову підніс дзеркальце до зубів.
– Га-а-а! – закричав Спасокукоцький.
– Що таке? Я ж іще навіть не доторкнувся. Тільки дивлюсь.
– Болить.
– Не може бути.
– Ага. Вам «не може бути». А мені може бути. Це ж не ваші зуби! Я більше не хочу. Я уже злажу.
– Ось на тобі! – сказав лікар. – І де ти, такий розумний, учишся? В якій школі, у якому класі? От візьму й напишу про тебе в газету.
– Напишіть-напишіть! – сказала ззаду мама і назвала номер школи і клас.
– Що?! – весело вигукнув лікар. – Оце здорово! Так у цьому ж класі вчиться моя дочка. Люба. Присяжнюк.
– Га? – Спасокукоцький від подиву розтулив рота. Справді, у їхньому класі вчилася дівчинка Люба Присяжнюк.
«Ой! Це ж тепер усі знатимуть… І Кукуєвицький знатиме… Ой, пропав я, пропав. Зганьбив себе на всю школу. Засміє мене тепер Кукуєвицький, у регіт засміє. Всім розкаже тепер і про пожежу, і про криницю, і про жеребця Електрона… Ой, що ж тепер буде?…»Поринувши у свої думки, Спасокукоцький і не помітив, як лікар увімкнув бормашину і вона тихо-тихо задзижчала. Було зовсім не боляче… Минуло кілька непомітних хвилин, і лікар весело сказав:
– Ну, от і все!.. Дві години не їсти!..
Він натиснув на педаль, і крісло опустилося вниз.
– Ви вільні!
Спасокукоцький зліз із крісла і, хитаючись, мов після космічного польоту, ступив кілька непевних кроків до мами. Мама усміхнулася, простягаючи йому руку.
«Оце і все?… А я, дурний, боявся!.. Дригався, кричав і кусався! Ех-х!.. А Кукуєвицький бився зі скаженим собакою, плавав по Дніпру на крижині та проганяв розбійника з Київгазу…
І так йому стало прикро, так прикро, що він скривився і… заплакав.
– Отаке! – здивовано вигукнув лікар. – Чого це ти? Усе ж минулося! А-а… Ти, може, думаєш, що я розкажу Любі? Так нічого ж розказувати! Ти молодець! Ти тримавсь як справжній мужчина!..
«Справжній мужчина» шморгнув носом і витер сльози. А коли вони вийшли з кабінету, Спасокукоцький раптом почув у коридорі жіночий голос:
– От бачиш, хлопчик зовсім не боявся!.. Бачиш, нічого ж страшного… А ти…
Спасокукоцький обернувся.
Під дверима у черзі на стільці поруч із мамою сидів переляканий, заплаканий Кукуєвицький…
Одразу за Спасокукоцьким та Кукуєвицьким поруч із Надею Трав'янко сидить Шурик Бабенко.
Надя Трав'янко – видатна особа (це вона при всьому класі натовкла носа Льоні Монькіну), але зараз не про неї мова.
Зараз давайте познайомимося з Шуриком Бабенком.
Шурик Бабенко
Шурик Бабенко не був героєм. Шурик був тихий, нерішучий, сором'язливий хлопчик.
Якось так історично склалося, що з самого малечку він був позбавлений хлоп'ячого товариства. Маленький, худенький, бліденький, він дуже часто хворів, і мама що називається трусилася над ним. Вона не тільки не віддала його в дитсадок, а й у двір самого гуляти ніколи не пускала. І ріс він такою собі хатньою істотою, як оте лупате чорненьке кімнатне собача, що його на руках виносить хазяйка з дому і воно тремтить, бідолашне, ледь тримаючись на своїх тоненьких ніжках.
Десь років до шести Шурик з батьками жив у великій комунальній квартирі, де, крім них, мешкало ще кілька сімей. На всю квартиру Шурик був єдиний хлопчик. Решта дітей – дівчатка: Галочка, Наталочка, Манечка, Танечка, Зіночка, ще й Катруся. І Шурик буквально з пелюшок, хоч-не-хоч, змушений був бавитись, як і вони, ляльками, стрибати через скакалку, гратися в «дочки-матері». Дійшло до того, що якось він сказав бабусі: «Я пішла до Галочки». Було йому тоді років три.
З буйним хлоп'ячим племенем Шурик спізнався лише тоді, як пішов до школи. На той час вони вже переїхали у нову квартиру в інший район міста. Ідучи перший раз у перший клас, Шурик навіть не сподівався зустріти там когось знайомого. І раптом побачив Галочку. Виявляється, вони перед самісіньким вереснем теж переїхали в нову квартиру в цьому районі. Галочка щиро зраділа, побачивши Шурика. І одразу ж розповіла дівчаткам про їхню дружбу. До кінця уроків весь клас уже знав, як Шурик бавився ляльками, стрибав через скакалку і як він сказав: «Я пішла до Галочки». І вертлявий жевжикуватий Валера Галушкинський, що замість «ш» вимовляв «ф», закричав, хихикнувши: