Супер "Б" з "фрикадельками" (збірник)
Шрифт:
Проте хлопці ревниво ставилися до її хлоп'ячих здібностей. У футбол і в хокей вона грала не гірше, а навіть краще, ніж дехто з хлопців. Але такий уже хлопці народ: не люблять вони, щоб дівчата зазіхали на їхні привілеї.
Та Макароніна ніби не помічала зверхнього ставлення хлопців. І всілякі їхні образливі слова або просто пропускала повз вуха, або, наче м'ячик, одразу відфутболювала якійсь дівчинці. Гримне на неї, приміром, Ігор Дмитруха чи Валера Галушкинський під час гри у футбол:
– Чого стала, пасешся, гава-роззява!
А
– Чого стала, пасешся, гава-роззява!
Хоч вони їй зовсім не заважають.
Дівчаткам, певна річ, це не подобалося. Дівчатка з Макароніною не дружили. Контакту неї був лише з двома дівчатками у класі – з Галочкою Білан і Свєточкою Черненко.
Галочка Білан і Свєточка Черненко були нерозлучні подружки ще з дитячого садка. Обидві тендітні, з тоненькими ручками й тоненькими ніжками – наче невагомі. Здається, тільки дмухни на них – і вони полетять.
Завжди у чепурненьких платтячках, з великими бантами, вони під час перерви, взявшись за ручки, повагом походжали у коридорі школи, мов у фойє театру. Всі їхні зошити й підручники були обгорнуті білим папером, а ті обгортки – геть у малюнках та наклейках.
Галочка й Свєточка уособлювали все дівчаче, що тільки можна було уособлювати. І на перший погляд здавалося просто дивним, як Макароніна могла з ними контактувати.
А справа була дуже проста. Макароніна врятувала колись Галочку Білан і Свєточку Черненко від хулігана й розбійника з паралельного класу «А» Гришки Гонобобеля.
Гришка Гонобобель ні з того ні з сього почав був чіплятися до Галочки й Свєточки – вибивав у них із рук портфелі, кидався недогризками яблук, одбирав наклейки і взагалі усіляко переслідував. До того ж робив усе це без свідків, після школи, підстерігаючи їх по дорозі Додому.
Галочка й Свєточка тихо страждали і тільки рюмсали по кутках. Захиститися самі вони не могли, а скаржитися соромились.
Хтозна, як довго б це ще тривало, коли б одного разу не нагодилася Макароніна. Вона побачила, як у прохідному дворі за школою Гришка Гонобобель вибив у Галочки й Свєточки з рук портфелі, зірвав з них банти і, регочучи, втік.
Галочка й Свєточка, ні словечка не кажучи, підняли портфелі й тихо зарюмсали.
Макароніна підскочила до них:
– Ех! Що ж ви?! Треба ж було йому… Ех ви, – тюті-матюті!..
Галочка й Свєточка тільки шморгнули маленькими носиками. На другий день під час перерви Макароніна підійшла до Гришки Гонобобеля і голосно, на весь коридор сказала:
– Якщо ти ще раз зачепиш Галочку й Свєточку, – я зроблю з тебе тюфтелю!..
– Що-о?!. – густо почервонів Гришка Гонобобель. – Нещастя захотіла?!. Ану йди звідси! – і штовхнув Макароніну в груди.
Макароніна розмахнулась і невміло, але дзвінко ляснула Гонобобеля по щоці.
Гонобобель кинувся на Макароніну, тицьнув її раз, другий, зробив підніжку (на це він був мастак), і Макароніна
– Хлопці! «Ашники» наших б'ють!
І вмить як із-під землі вискочили Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Вітасик Дяченко.
Так уже ведеться, що відколи світ існує, «ашники» й «бешники» змагаються між собою. І не стільки Макароніну кинулися захищати хлопці, скільки честь свого славного класу «Б». Але задзвенів дзвоник, і на цьому все скінчилося.
Два тижні Макароніна гордо, як хлоп'ячу відзнаку, носила під правим оком синець. А коли він став сходити, навіть трішечки його підфарбовувала.
Зате Гришка Гонобобель Галочки й Свєточки вже не чіпав. І не тому, що він злякався. Просто тому, що такі типи, як Гришка Гонобобель, розперізуються лише тоді, як зовсім не відчувають опору. А тільки-но дістануть одкоша, вгамовуються, їм стає нецікаво. Вони не люблять ускладнювати собі життя.
Отак доля зв'язала Галочку й Свєточку з Макароніною почуттям вдячності й обов'язку. А Макароніну з ними – гордим усвідомленням власного героїзму й благородства.
Це не було дружбою. Занадто вони були різні, щоб дружити. Та коли Макароніні було незручно самій набиватися хлопцям у компанію, вона гукала Галочку й Свєточку, і ті, звісно, не могли їй відмовити.
Так було й того вересневого дня.
Навчальний рік тільки-но почався, ще свіжі були спогади про літо, і на перервах, зібравшись купками, учні жваво обговорювали свої літні канікули – де хто відпочивав, що з ким траплялося.
Валера Галушкинський, захлинаючись, розказував, як він з хлопцями утік із табору в ліс і до пізнього вечора блукав там, переживаючи різні пригоди й несподіванки. Це було на околиці Києва, у Пущі-Водиці. «Під самісіньким носом, а такі пригоди!» – зітхали заздро хлопці.
– А на каланчу лазив? – спитав Вітасик Дяченко.
– На яку каланчу? – вирячився Валера.
– Піжон! Був у Пущі й каланчі не знає!.. Тато студентом на ту каланчу навіть уночі лазив і співав там. А потім мені показав, і я з ним теж лазив. Ух, здорово!.. Метрів… метрів сто! Стоїш… а внизу ліс. Наче на літаку над лісом летиш. І навіть відчуття таке, що летиш. Бо каланча вгорі хитається. Од вітру. Аж у грудях лоскоче. Здорово!..
Валера Галушкинський одразу скис. А Ігор Дмитруха раптом загорівся:
– Хлопці-і! А давайте… а давайте махонемо туди сьогодні!.. Га?… Марія Василівна якраз хвора. П'ятого уроку не буде. До Пущі якихось півгодини. З Подолу. Я знаю! Я там з дитсадком два роки на дачі був. Махонем! Га?… Що? Слабо?…
– А чого… давай!.. Чого!.. Запросто!.. – відчуваючи потребу реабілітуватися, стрепенувся Валера і додав винувато: – І як я це не помітив?… Не в той бік ходили, мабуть…
– Значить, усе! їдемо! – рішуче сказав Ігор Дмитруха. – Хто поїде?
Спасокукоцький та Кукуєвицький перезирнулись, і обидва почервоніли. – Я… мені сьогодні… на музику, – сказав Спасокукоцький.