Суперклей Христофора Тюлькина, або 'Вас викрито - здавайтесь!' (на украинском языке)
Шрифт:
Чиясь невидима рука поз'єднувала мiж собою всi човни на рiчцi -i тепер десятеро дужих дядькiв ось уже другу годину розпилювали їх ножiвками...
Та що там казати! Чудес, котрi очiкували мешканцiв мiстечка сьогоднi вранцi, було вдосталь!
Сумнiвiв не залишалось: такого накоїти мiг лише Христофорiв суперклей, що потрапив до рук Бевзя та його компанiї. А що тут приклали руку i його дружки -- Христофор та Васько були переконанi. Хлопцi чули, що вночi хтось приклеїв сторожа продовольчого магазину та його
Ясно, що тут дiяли здоровила, бо навiть Бевзь, при всiй своїй силi, не виважив би на плечi мiшок цукру, та й не пiшов би вiн на такий злочин.
Все було зроблено так блискавично i вправно, що сторож, якому довелося вiсiм хвилин вилазити з кожуха та штанiв, нiчого не помiтив, коли в самих трусах забiг за магазин.
Але ж хiба могли хлопцi сказати комусь про свiй здогад? Де там! Та за це таке може бути, таке, що ой-ой! Тож друзi перезирнулися й гайнули щодуху подалi вiд натовпу шукати Бевзя.
На цей раз їм пощастило.
Неподалiк вiд головпошти прогулювався Бевзь власною персоною. Вiн весело мугикав собi пiд носа та уважно прислухався до розмов, котрi прудкий вересневий вiтерець доносив з площi аж сюди.
– - I пiсля цього ти скажеш, що не брав клей?!
– - вiдважно пiдступив до нього Христофор.
– - Тю на вас! От уже причепилися: клей, клей! Який такий клей?
– витрiщився з удаваним подивом Бевзь.
– - Не придурюйся, краще вiддай, -- пiдтримав друга Васько.
– - А то що буде?
– - Заявимо в мiлiцiю!
– - Хо-хо! По-перше, треба ще довести, що я брав ваш клей, а по-друге, якщо навiть я взяв його -- ну й що з того?
– - Вiдповiдатимеш за все!
– - вигукнув Христофор.
– - Я?
– - нахилився до нього Бевзь.
– - Жартуєш, Тюлечко. Вiдповiдатимеш ти.
– - Чому?
– - здивувався Тюлькiн.
– - А хто вигадав клей: я чи ти? Ти! От i вiдповiдай!
– - I Бевзь, полишивши отетерiлих хлопчакiв посеред вулицi, покрокував на площу.
– - Стiй!
– - Друзi кинулись йому навздогiн.
– - Ми ще не все тобi сказали!
– - Ну, що вам iще!
– - невдоволено повернувся до них Бевзь.
– - А те, -- почали друзi в один голос, -- що твої дружочки ошукали тебе!..
– - I розказали, перебиваючи один одного, iсторiю з приймачем, яку пiдслухали в кущах.
– - Вигадали, мабуть, -- не дуже впевнено заперечив Сем, коли хлопцi скiнчили.
– - А ти сам спитай у них i побачиш, -- запропонував Васько.
– - I запитаю, -- пообiцяв Бевзь, -- неодмiнно запитаю!
– - Вiн крутнувся на каблуках i побiг на площу.
Роздiл десятий
НЕСПОДIВАНЕ ЗНАЙОМСТВО
Можна тiльки уявити, який розпач охопив друзiв, коли й цього разу їм не пощастило повернути клей! Вони ще довго
– - Ех, коли б не тато!
– - А що тато?
– - глянув на нього Васько.
– - Так вiн же замкнув мою лабораторiю.
– - А до чого тут вона?
– - До того, що зараз у нас, мабуть, був би в руках порятунок.
– - Щось я не дуже розумiю, -- Васько пильно дивився на друга: чи той, бува, не збожеволiв вiд розпачу?
– - Не зиркай так, зi мною все гаразд, -- перехопив його погляд Тюлькiн.
– - Просто зараз у нас був би антиклей, тобто суперрозклеювач, який мiг би розклеювати будь-який клей. Я ось-ось мав завершити роботу над ним. Зосталося кiлька невеличких дослiдiв.
– - Справдi, не пощастило, -- зiтхнув Васько.
– - Ну, добре, ходiмо до скверу, подумаємо, що його далi робити.
Незважаючи на сонячну погоду, майже всi лавки у скверi були порожнi. Лиш деiнде сидiли з газетами та книгами кiлька пенсiонерiв та молодих жiнок з немовлятами на руках i в дитячих колясках.
Хлопцi вмостилися на лавi пiд розлогими вербами, гiлки яких звисали аж до землi, утворюючи затишний намет. Про цю лаву мало хто знав, i друзi вибрали її не випадково: зараз їм хотiлося побути на самотi, а сюди навряд чи хто мiг забрести.
Вони сидiли й мовчали.
Раптом чиясь рука розсунула вербовi батоги -- i перед хлопцями з'явилося обличчя чоловiка рокiв п'ятдесяти...
Спершу вигулькнула акуратна сива борiдка, за нею -- такi ж самi вусики, а там i невеличкий гострий нiс та темнi гострi очi, якi, запримiтивши хлопцiв, тої ж митi розгублено заклiпали.
– - Дуже вибачаюсь, -- проказала сива голова, -- я вас не потурбував?
– - Та чого там, -- не дуже ввiчливо махнув рукою Васько.
– - Дякую, -- зрадiла голова, i крiзь гiлки прошилася середня на зрiст чоловiча постать.
Перше, що кинулося хлопцям в очi, -- це одяг чоловiка. На ньому був гарний дорогий костюм iз сiрої в ялиночку тканини, модна вишнева сорочка й не менш модний галстук. З-пiд ретельно випрасуваних брюк, що м'яко спадали на коричневi новенькi туфлi, визирали махровi шкарпетки, а на руцi в нього висiв розкiшний плащ на хутрянiй пiдстьожцi. Так модно й шикарно в їхньому мiстечку не вдягався нiхто.
"Мабуть, приїжджий", -- здогадався Христофор, i його враз охопило почуття гостинностi, притаманне всiм жителям невеличких райцентрiв.
– - Прошу, заходьте!
– - пiдвiвся Христофор назустрiч.
– - Дякую, я вже зайшов, -- ?речно вклонився чоловiк.
– - Сiдайте, будь ласка, -- запросив Тюлькiн, наче був хазяїном лави, а вербовий намет -- його домiвкою.
Незнайомець знов уклонився хлопчикам, сiв на лаву й лагiдним голосом поцiкавився:
– - Я вам часом не заважаю?