Свідків злочину не було
Шрифт:
Не розгледівся, коли «газик» виїхав на вулицю Декабристів. Микола не заїхав у двір, а зупинився напроти будинку Табурчаків, якраз біля акації, під якою сиділа базарувальниця. Подружжя вийшло з машини. Валентина Гнатівна, ледь похитуючись і мляво переставляючи ноги, пішла. Вадим Іванович зам'явся, ніби хотів мені щось сказати. Я відчинив дверцята, щоб вислухати його.
– Ви нам дзвоніть, – підупалим голосом попросив.
– Обов'язково. Кріпіться. – А його туфлі з латуневими накладками на носках лізли мені в очі, і я не стримався,
Табурчак ображено підібрав губи й сказав:
– Вам туфлі в голові…
Він наздогнав дружину, взяв її під руку. Мені було незручно й соромно. Водій завів двигун і вже намірився рушати, коли я побачив, як базарувальниця звелася з ослінчика й напружено дивилася вслід Табурчакам, наче збиралася побігти за ними.
– Зачекайте, – зупинив Миколу, а сам стежив за нею.
На її обличчі відчай. Я здогадався, що Віталик розповів їй про зникнення Руслана. Але чого вона переживала? Адже не рідня їм, навіть не знайома, бо не привіталася з Табурчаками і вони не глянули в її бік. Дивно. А базарувальниця притиснула руки до грудей і поглядом проводжала подружжя, поки ті не зникли за будинком. Аж тоді, тримаючись за стовбур акації, стомлено опустилася на стільчик і важко замислилась. І що мене здивувало? Звичайна реакція пристаркуватої вразливої жінки на чуже горе.
Через п'ять хвилин ми були вже у відділі. На сходах я зустрівся з майором.
– Як там?
– Не Руслан. Його товариш, Віталик, згадав, що Руслан, коли вийшов з квартири Шулешко, кілька разів повторив: «Я мамі не скажу».
– Розумний хлопчина. – Дмитро Юхимович подивився на годинник – було близько сьомої вечора. – Ви ще збираєтесь працювати?
– Трохи посиджу. Почекаю дзвінка з Києва, а потім до суднобудівного заводу.
– Угу… А на завтра які плани?
– Піду з Луциком на дачі. Може, наткнемося на Хрипливого, якщо сьогодні не пощастить! А потім… – Я ще не вирішив, що робитиму завтра, і тому невпевнено додав: – Завітаю на водну станцію, зустрінуся з тренером Радутним, поговорю з рибалками на набережній.
– Тільки самі не затримуйте Хрипливого, – застеріг Скорич і пішов у вестибюль.
І більше жодного слова. Його зовсім не зацікавила згадка Віталика і те, що мені повинні подзвонити з Києва. Ніби я повідомив йому про погоду на найближчі дні. Мене образила неуважність майора, і я дошукувався, що було тому причиною. Чи не поверховість у роботі? Чи я проґавив, головне, а чіплявся за другорядне? Мабуть, що так. Іншого пояснення не знаходив. Мої невеселі роздуми перервав настирливий дзвінок міжміської станції.
– Арсене, ти? – забасив Коноплич. – На чому сидиш?
– Мов на голках.
– Вірю, дорогий. Голок нам не бракує. А я для тебе припас ще й шило. Вилізло з мішка. Виявилось – твій молодик приїхав п'ятого, відмітив відрядження, шостого покрутився в управлінні й відтоді ні слуху ні духу його. Га? Приємний факт?
– Славний, Петре, дякую. Більше
– Йому дзвонили з роботи, що пропав син. Не передали, бо більше не з'являвся. Оце і все.
– Виручив ти мене. Привіт Людмилі. Як ви там поживаєте?
– Живемо і працюємо за Моральним кодексом, – напівжартома відповів Конопляч. – Бувай. Біжу на затримання.
Виходило, Табурчак лише два дні з шести у відрядженні. Авжеж: шостого ввечері виїхав з Києва, а сьомого вранці вже тут, у коханки. Звідкіля ж дізнався про Руслана, коли звістка не застала його на місці? Невже чув мою розмову а Шулешко? Вчора я був у неї, а сьогодні наче приїхав Табурчак…
Безперечно, інженер хитрував і хитрував невдало.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
До першої години ночі блукав я прилеглими до суднобудівного заводу вулицями і на жодній не зіткнувся з Хрипливим. Прийшов у свій гуртожиток майже о другій і влігся спати. А о сьомій ранку знову був на ногах. Хотілося швидше зустрітися з Табурчаком. Передчував, що сьогодні нарешті станеться злам у розшуку Руслана. Табурчаку, припертому прямими доказами, доведеться розповісти про свою втечу з відрядження й зустріч із сином у Шулешко. Доведеться.
У фойє черговий відділу попередив мене:
– Вас чекає відвідувач.
– Давно?
– П'ятнадцять хвилин,
– Чоловік, жінка?
– Чоловік. І ось справа з архіву. – Черговий подав мені сіру папку.
Ага, справа Василя Кисюри. Добре. А Табурчак поспішив. Від хвилювання? Адже вчора я не сказав йому, коли розмовляв по телефону, чого викликав до себе, хоч він і допитувався. Отож його ніч промайнула у болісних гадках. Вадим Іванович почув мої кроки й підвів голову. Його вирлооке обличчя посіріло, і в мене ворухнулися жалість і співчуття. Відімкнув двері й запросив його до кабінету.
– Дозвольте закурити? – спитав.
– Куріть, – я не квапився з розмовою.
Він тремтячими пальцями дістав сигарету, сірники, припалив і пожадливо затягнувся. Я взяв із шухляди аркуш паперу з нотатками й наче читав їх, а сам крадькома зиркав на Табурчака. Нехай заспокоїться, збереться з думками. Що він переживав, я не сумнівався. І його зовнішній вигляд – зім'ята сорочка з брудним комірцем, кущ невиголеної щетини на скроні, злиплий чуб – свідчив про неуважність до себе. Про таких чоловіків жінки кажуть: запущений.
Помітив, як нелегко давалося Табурчакові мовчання: він кахикав, тарабанив пальцями по столі, тривожно поглядав на мене. Куди поділася його вчорашня войовничість. Напевне, подумав зопалу, що вчинок Руслана – це витівка розбещеної дитини, а тепер зрозумів, що все значно серйозніше.
Відчував, що свою зраду не зуміє приховати… Хоча б від мене. Але й далі хитрував, вдавав порядного сім'янина. Щоб зберегти сім'ю, Валентині Гнатівні нічого не казатиму. Проте не відомо, яким боком повернеться розшук.