Свідків злочину не було
Шрифт:
– Сьогодні знову хтось дзвонив. Грає нам на нервах.
– І що?
– Посопіло в трубку, і все, – видушив зніяковілу посмішку.
– Розкажіть про своє дитинство.
– Моє? – здивовано звів брови. – Але ж не я, а Руслан…
– Прошу, Вадиме Івановичу.
Він знизав плечима.
– Будь ласка, як вам треба, – неохоче погодився. – І яке там дитинство… Виховувався у Брацлавському дитбудинку на Вінниччині. Він для мене і мати, і батько.
– І ніколи не цікавились, де рідні?
– Ні. Якщо я був їм не потрібен тоді, то тепер вони мені, – похмуро відрубав.
– І
Табурчак недоброзичливо дивився на мене.
– Коли мені було десять років, вона приїхала, але я до неї не підійшов, утік. Ви не зрозумієте мене… – Важко зітхнув.
– Постараюсь. Поясніть.
– Після війни були випадки, що батьки знаходили дітей і забирали їх. Мене – ніхто… Спочатку – відчай, потім – злість, жалість до себе. І коли б вона не розкішно одягнута, не така гарна… Я побачив, що мати всі ті роки зовсім не мучилась, не думала про мене, – байдуже говорив Табурчак, якого, мабуть, вже й не хвилювало давно пережите. – Відтоді не зустрічав її. Запитаєте: а як же совість, почуття? Інколи стає гірко, що доля позбиткувалася. Втім, робота, сім'я – і забувається.
– У вас прізвище материне?
– Не знаю, – Табурчак ретельно загасив сигарету. – Може, й вигадане.
– Якого числа ви поїхали до Києва?
– П'ятого. А що? – скинув на мене насторожені очі. – Дружина і син проводжали мене.
– А коли виїхали звідти?
Вадим Іванович розгубився – не чекав такого питання, і, щоб знайти відповідь, поволі дістав сигарету, розім'яв її…
– Дев'ятого, як тільки мені передали, – прикурив.
– Хто вам передав?
– Як хто? – ніби не зрозумів.
– Прізвище тієї людини, – я не дивився на нього, але відчував на собі його збентежений погляд.
– Слухайте, навіщо все це вам?! – обурено вигукнув. – Яке відношення має моє відрядження до сина?
– Не гарячкуйте, Вадиме Івановичу, заспокойтеся.
Його пальці ще дужче затремтіли. Він озирнувся, наче загнаний у глухий кут.
– Чекаю.
– Садченко Валерій Кузьмич, – глухо буркнув.
– Садченко… Дивно. Адже з сьомого вас уже не було в управлінні, а відрядження ви відмітили наперед, – спокійно повідомив йому. – То коли ви приїхали і де були ці дні? Врахуйте, я нічого не вигадую. Ми перевірили.
– Ме… мене перевірили? – приголомшено перепитав.
Табурчак звівся, налив води з графина у склянку й спрагло випив, розливаючи воду по підборіддю. Витерся, сів. Я не квапив його – нехай усвідомить своє становище. Я підійшов до вікна, розчинив. Який сонячний ранок! Тільки радіти, сміятись… Але не всіх він тішив. Життя…
– Я три дні жив у однієї жінки в Києві, – тихо сказав.
– Це вже ближче до істини, але не зовсім, – зауважив я. – Хто ж тоді повідомив вам про сина?
– Дружина, коли приїхав.
– Угу. Сподіваюсь, адресу і прізвище тієї жінки ви пам'ятаєте? – Я не хотів бачити його обличчя, на якому було каяття, безпорадність і навіть прохоплювалася ненависть. Його ненависть я відчував спиною.
– До чого та жінка? Це моя особиста справа. Невже ви вважаєте, що Руслан через мене не вертається додому? – примирливо, з гіркотою
– Значить, київська жінка – неправда, – зробив я висновок. – Чого ви боїтеся зізнатись?
– В чому?
– Гаразд, товаришу Табурчак, – повернувся до нього, і він втупив злякані очі в стіл. – Дарма викручуєтесь. Думав, відверто розкажете. Йдеться ж про вашого рідного сина, а ви граєтеся в сумнівне лицарство. Не в цьому воно виявляється. І ви, пробачте, трохи запізнилися.
– Не вам судити. Я жив у Києві, – вперто повторив.
– Ідіть, – відпустив його.
– Надіюсь, ви дружині… Ця розмова між нами… – забелькотів, простягуючи руку, але я прийняв свою зі столу.
– Не обіцяю. Все залежить від розшуку, – суворо сказав, уникаючи його запобігливого погляду.
Вже на порозі помітив, що на ногах у нього – літні сандалі. Тому й ступав тихо, наче скрадався. Після мого вчорашнього недоречного питання туфлі з латуневими накладками не взув. Що ж, я потрапив у ціль. Це підтвердило, що Табурчак ночував у Шулешко. Бракувало тільки свідків.
Одначе мене непокоїла затятість Табурчака. Він чогось боявся, не хотів говорити про зв'язок з Шулешко. Його боязнь, відчував, стосувалася не зради. Зраду жінка може простити. Тепер мені треба поговорити з продавщицею, а потім піти з Луциком на пляж шукати Хрипливого.
Розгорнув справу Василя Кисюри. Показання свідків: офіціанта ресторану «Парус», адміністратора, відвідувачів, потерпілих. А все почалося з того, що Кисюра на зональних змаганнях з боксу виграв першість у своїй ваговій категорії. Ввечері зайшов із друзяками до ресторану відзначити перемогу. Пили, гуляли. Причепився до дівчини, якийсь хлопець за неї заступився, тоді розлючений Кисюра вхопив пляшку і розбив йому голову. Потім утік, сховався. Заарештували його через два тижні на квартирі у сестри… Я не повірив власним очам. Сестра – Шулешко Раїса Гаврилівна!
Шулешко!
Схопився повідомити Скоричу, але стримався, взяв себе в руки й до кінця переглянув справу. Фотографія Кисюри: плескате обличчя, тонкі губи й маленькі очі, чубчик над вузьким лобом. Я заплющився, щоб пригадати, чи не зустрічав такого хлопця… Ні. Та й за чотири-п'ять років його зовнішність могла змінитися.
Треба спокійно обмізкувати відомості. Якщо Кисюра – Хрипливий, він завжди знайде притулок у сестри. І, може, то він вийшов з її квартири близько опівночі. Ще міг доїхати до суднобудівного заводу й пограбувати Зеленяка. Далі: хто сказав Русланові про Шулешко і дав її адресу? Хто повідомив, що батько не у відрядженні? Той, хто дзвонив і мовчав?
Я взяв фотокартку Кисюри, щоб показати її Луцику. У перекидному календарі знайшов номер телефону його дружини, присунув до себе апарат, аж він зненацька задзвонив. Може, наш начальник Ольховий, якому знову поскаржився Табурчак? Знехотя взяв трубку.
– Загайгора слухає.
– Це з хірургічного відділення обласної лікарні, – озвалася жінка. – До нас поступив Луцик. Він…
– Хто-хто? – я похолов.
– Луцик його прізвище. Він просив прийти до нього.
– А що з ним? – машинально поклав фотокартку до кишені.