Святослав

Скляренко Семен Дмитриевич

Тоді для нього почався нібито щасливий час. Він був з Феофано, дарував їй незчисленні скарби, віддавав городи й цілі землі в Європі й Азії. Коли ж Никифор мусив вирушити в Азію на агарян, що повстали проти імперії, він взяв з собою Феофано…

Вона на кожному кроці також виказувала, що любить імператора; це вона веліла робити, щоб його розважити, малі виходи до Софії й великі – до міста, це вона дбала, щоб у Великому палаці щодня відбувались урочисті прийоми, це вона приходила кожного вечора до свого василевса.

І цього вечора, коли імператор Никифор, переляканий

запискою ченця, повернувся з собору Софії до Буколеону, вона прийшла до нього в опочивальню – одягнена в легку туніку, збуджена, чудова.

Імператор Никифор стояв навколішки у кутку перед образом і, часто б’ючи поклони, пристрасно молився.

– Імператоре! Мій василевсе! – звернулась вона до нього. – Ти проводиш дні й ночі в своєму кітоні, ти уникаєш радості й розваг, ти забув і про мене, свою Феофано. Чому це так?

– Я не забуваю, – підводячись, відповів він, – і ніколи не забуду про тебе, Феофано. Але зараз у мене важкий час, думки не залишають мене ні на хвилину; я не сплю ночами… Це почалось тоді, коли ми були з тобою на Іподромі і коли вони кидали на мене камінням…

– Імператоре, – перебила вона його. – Хіба вперше імператорам ромеїв бачити, як на них кидають камінням? Тих, що кидали каміння, вже немає в живих, а хто з них і лишився живий, той сидить і сидітиме на Проті… Забудь про це, імператоре.

– Ти кажеш, – вів далі Никифор, – що вони всі загинули або ж сидять на Проті. Так хто ж тоді пророкує таке й хоче моєї смерті?

Імператор розповів Феофано про випадок у соборі й показав записку, яку йому дав чернець. Феофано дуже уважно прочитала її, й на обличчі в неї виступили рум’янці. Проте Феофано стрималась і, як тільки могла спокійно, нібито жартома, сказала:

– Мій імператоре! Василевсе мій! Та невже ж можна так страждати із-за кожної дурної записки? «Третього місяця ти підеш із цього життя…» Нікчемний черв’як! Він немарно так підписав цю записку. Ну хто, скажи мені, може вгадати, коли людина піде із цього життя? Бог? Та навіть бог цього не скаже, бо коли приходить час – він кличе, коли ж доля судила жити – людина переборює навіть смерть. У нас з тобою, імператоре, є вороги – і тут, у Великому палаці, і в Константинополі, і в імперії. Але, василевсе, ми не були б імператорами, коли б їх не мали. А хіба не мали ворогів вони?..

Вона показала на стіну опочивальні, де зроблені були мусії імператорів Костянтина, Юстиніана, Михайла Мефісоса і Василя Македонянина… Як живі, ті йшли і йшли, високо піднісши вгору руки. За ними з молитовниками в руках крокували їхні жони, діти…

– Це правда, – вирвалось у імператора Никифора. – Македонянин, – показав він пальцем на одного з них, – убив оцього самого… Михайла Мефісоса…

– Так, – голосно засміялась Феофано. – Вони вбивали навіть один одного! А ти чого злякався? Якийсь нікчемний черв’як пророкує тобі смерть, і ти йому віриш?! Подумай, імператоре! У тебе є надійна етерія, від тебе не відходить твій паракимомен Василь, ти побудував – і добре зробив – цей палац Буколеон, куди не проповзе ні миша, ні черв’як, нарешті, біля тебе я – твоя утіха й підпора.

– Це

правда, – згодився імператор Никифор. – Тут, у Буколеоні, біля тебе, я в безпеці… Але ворогів є багато, вони там, за стінами Буколеону…

– Хто ж вони?

– Оттон німецький.

– Навряд чи рушить проти Візантії Оттон, – заперечила Феофано. – Він зараз осів у Італії, заспокоївся і далі не піде…

– Але горить і вся Азія, Феофано.

– О, – засміялась Феофано, – колись ти сам, а тепер Вард Склір пройшли по Азії, там навіть вітер не посміє дихнути…

– А Болгарія?

– О, Болгарія – це справді небезпечна земля, і не так вона, як Русь…

Феофано на хвилинку замислилась, потім сказала:

– Колись… це було давно… коли ще живий був імператор Костянтин, я бачила тут, у Великому палаці, київську княгиню Ольгу… Це страшна, небезпечна жінка. Я й досі пригадую її очі, обличчя, уста. Такий, мабуть, і син її Святослав. Але чому ти не йдеш проти нього, імператоре?

– Бачиш, – повільно відповів імператор. – Я сам покликав князя Святослава і навіть заплатив йому, щоб він бив непокірних болгар…

– Він і б’є їх, про це говорить весь Константинополь. Але Константинополь боїться, що Святослав може прийти й сюди…

– О ні, – зухвало сказав імператор. – Болгари не допустять його сюди…

– Хто не допустить? – засміялась Феофано. – Косноязичний їх кесар Петро, оцей чернець з Афонської гори?

– У нього є син Борис… наш родич, Феофано.

– Так чому ж ти тримаєш його тут, при дворі?

– Він завтра ж виїде до Преслави, – заявив Никифор. – Це правда, покладатись далі на Петра не можна. Але, Феофано, я й не покладався на нього. Уже давно, ще тоді, коли оцей Святослав вдерся в Болгарію, я послав єпископа Феофіла василіком своїм до печенігів, дав йому золото, щоб вони напали на Київ.

– Паракимомен Василь не говорив мені про це…

– Про це досі знали тільки я та він, тепер знатимеш і ти, Феофано.

– Це дуже добре, – згодилась і Феофано. – Але на Святослава мусиш рушати й ти.

– Коли печеніги вдарять, рушу і я. А потім, ти знаєш, у мене було неспокійно в Азії. Зараз я готовий і піду, піду…

– О, тепер я бачу, що ти справді мудрий, – запалилась Феофано. – Іди, йди на них!.. Пригадуєш, – замислилась вона, – як ти колись, одразу після нашого одруження, поїхав у Азію… Тоді ти мене взяв з собою. Я жила в твоєму шатрі. Який ти тоді був чудовий, імператоре! Я пам’ятаю тебе на коні, в позолочених доспіхах, у шоломі, з мечем…

– Так, – згодився він. – Це був чудовий час. Але хіба я вже такий старий зараз? Феофано, я ще сяду на коня. Я сам поведу військо на Русь… І тебе я також візьму з собою.

– Але поки що ти молишся, а не готуєшся до війни.

– Я перекидаю військо з Азії, вже мої легіони стоять у Фракії й Македонії, скоро буде готовий і мій флот.

– Ні, ти не готуєшся, – рішуче промовила Феофано, – бо не думаєш про своїх полководців. Чому ти залишаєш поза своєю увагою мужа, який вславився подвигами і не раз рятував тобі життя, допоміг стати імператором?