Святослав
Шрифт:
В цей час натягли свої тятиви й лучники, що стояли поперед усіх воїв, і в повітрі засвистіли тисячі стріл – звичайних очеретяних і кращих – кедрових, яблуневих, а то й чипрасових.
Пороки з важким гупанням били в кількох місцях стіни, безугавно викидали каміння самостріли, лучники натягали й натягали свої тятиви. І тоді в сяйві нового дня із-за лучників виступили мечники й одягнуті в броню вої. Легко подолавши відстань до валів навкруг стіни, вони повалили околля, спустилися в рови, ставили до стін драбини, закидали залізні гаки, ставали один одному на плечі і лізли на стіни.
На полі під Переяславцем стояв великий шум і крик. Дехто з воїв кричав, щоб налякати ворогів, дехто – щоб підтримати своїх побратимів, декому, ніде
Але й болгарські вої, на чолі яких стояли визначні боляри, бились сміливо. Їм обіцяли, що скоро підійде велике військо кесаря Петра, а разом з ними римські легіони. На стінах у них заздалегідь були приготовлені купи каміння, за заборолами – діжки з гарячою смолою, на городницях стояли лучники й пращники.
Коли вдарили пороки і в Переяславець полетіли тисячі стріл, багато воїв загинуло на стінах і в самому городі. Але боляри знали, що їм загрожує, і гнали на стіни інших. Ошаленівши від нестями, вони загрожували своїм же воям мечами, списами.
Ось чому воям руським довелося під стінами Переяславця дуже важко, – на них згори лилася гаряча смола, падало важке каміння. Коли хто добирався до заборола, проти нього витикалися списи, над головами блищали сокири.
У кількох місцях під стінами города почалися пожежі, й тоді із заборол полилася вода, хмарою сипався пісок, воям заливало, запорошувало очі. І коли в одному місці пороком пробили стіну, то виявилось, що поблизу немає воїв, які б ринули в проруб. А по той бік стіни швидко виростав присип, закривав проруб.
Та ось в городі і на полі перед ним настала тиша. Вої одійшли від Переяславця, стали тисячами, кожна під знаменем своїм. Князь Святослав разом із Свенелдом і ще кількома воєводами об’їжджав на конях військо, потім зупинився на високій кручі, звідки видно було плесо Дунаю, весь город, поле за ним.
– І як мислите, воєводи, – запитав Святослав, – будемо далі брати Переяславець копієм чи станемо облогою?
Одні воєводи, а за ними й Свенелд, вважали, що город слід брати тільки копієм. Інші, а найбільше Ікмор, думали, що краще стати під городом станом.
Князь Святослав уважно слухав своїх воєвод, але в той же час пильно дивився на плесо, пониззя, де Дунай поділявся на кілька рукавів. І раптом на його обличчі заграла посмішка.
– Пливуть! – сказав князь Святослав.
Далеко на пониззі, в голубому просторі вод, який пронизувало рожеве сонячне проміння, окреслились темні цяточки – то йшли лодії руські, що поспішали на поміч воям.
– Ждати під стінами города не можемо, воєводи, – промовив Святослав. – Тут стояти – давати ворогові силу. Ждати тут – може, й ромеї підтягнуть свої сили. І навряд чи сидітимуть самі боляри в Переяславці. Вони не ждали, мабуть, що з Києва так швидко прийде підмога. Вони не ждали, що й лодії наші з’являться на Дунаї. Але ж вони тут, он пливуть Дунаєм. Ждемо ночі, воєводи, і будемо брати город копієм…
І князь Святослав не помилився. Коли сонце почало схилятись до заходу, у Переяславці одночасно відкрились всі ворота, а з них скопом ринуло військо. Воно заповнило рови, вийшло на вали, зупинилось, почало розсипатись по полю.
У стані руських всі були готові, через короткий час почалася січа велика. Боляри болгарські бились люто, з усієї сили, вони йшли і йшли проти руських воїв, хотіли вирватись з цього поля і тікати на захід. Але руські вої не випускали їх з кільця.
До ночі одолів Святослав Переяславець. І взяв город копієм…
4
У цьому першому бою Микулі довелося дуже важко. Правда, лук і меч у нього на цей раз були там, де треба, тул із стрілами, які він сам нарізав з верби, висушив і оперив ще в полі, туго був прив’язаний у нього з правого боку, було в його тулі ще багато стріл і комишевих – тонких, легеньких, із залізними вістрями, – такою стрілою він би найпрудкішу
151
Підзори – кінці лука.
152
Кибить – дуга лука.
Люто, разом із своїм десятком ішов уперед Микула. Спочатку стріляв із лука, далі, коли лізли на стіни, вихопив меч, а що було згодом – пам’ятав мало. Знав одно: лук його не підвів, меч не пощербився, а що сам був побитий так, що аж кров з нього цебеніла й синцями вкрилось усе тіло, – цього не чув і про це не думав Микула.
Уночі ж, коли вої взяли Переяславець і спочивали, щоб далі йти до Доростола, Микулі доручили стерегти кількох болгар, таких посічених, як і він сам, пов’язаних. Особливо пильнував Микула одного такого бранця, що лежав недалеко від нього просто на землі. У бранця були зв’язані руки й ноги, на сорочці його запеклася кров, мабуть, він дуже стомився, хотів спати, бо то заплющував очі, то розплющував їх. Але щось не давало спати бранцеві – розплющуючи очі, він кожного разу з острахом поглядав навкруг, ніби чогось боявся.
– То ти й спи, чоловіче, – сказав нарешті Микула, якому обридло, що бранець то схоплюється, то лягає. – Ти ж бачиш, я не сплю.
Болгарин сів і пильно подивився на Микулу.
– Не буду спати, – промовив він. – Не, не…
– Як хочеш, чоловіче, – згодився Микула. – Сиди!
Вони помовчали, сидячи один проти одного. Але ніч ішла, мовчання було важким, а далі й нестерпним.
– І чого тебе зв’язали? – вголос сказав Микула.
– Асен бяше убит, – відповів полонений. – Болгаріяче ще не імат такава войска, аки рустії… [153]
153
Боявся, що вб’ють. Болгари ще не мають такого війська, як руси.
– Не імат такава войска? – засміявся Микула. – Так чого ж ти бився з нами?
– Бояхом руські войниці.
– Боявся? – здивовано запитав Микула.
Слово болгарина про те, що він боявся, здивувало Микулу. Боявся – і бився. А чому ж він не підійняв рук? Тоді б ні Микула, ні інший воїн не зачепили б його.
«Щось тут не так», – уперто думав Микула й запитав у бранця:
– А чого ж ти боявся руських войниців, чоловіче?
До ночі одолів Святослав Переяславець. І взяв город копієм…