Святослав

Скляренко Семен Дмитриевич

Восьмеро кращих гнідих коней з княжих табунів тягли сани, ті самі сани, на яких колись княгиня Ольга їздила по своїх землях. Тільки зараз на санях стояла дубова корста, поперед неї віко…

Обличчя в княгині Ольги було надзвичайно бліде, спокійне і замислене: ніби хотіла вона ще щось почути на цій землі, дослухалась.

Перед саньми ішов з хрестом у руках священик Григорій, поруч з ним – дяки Іраклеон і Прокопій та ще кілька дівчат, що сповідали грецьку віру. Сумно виголошував священик моління, а всі дівчата в один голос повторювали: «Господи, помилуй…»

За

саньми ішов Святослав. Він був у білому одязі – довгій сорочці, перехопленій широким ремінним поясом, на якому висів меч, у білих штанях, червоних чоботях, корзні. Голова у князя була непокрита, поголена, сиве пасмо волосся спадало до лівого плеча, а довгі вуса – до шиї. Біля князя йшли сини його Ярополк, Олег, Володимир… За ними крокували воєводи, бояри, сли, гості.

Обабіч шляху, де проходив погребовий похід, стояли люди київські – ремісники з передграддя й Подолу, гонці з Білгорода, Родні, що нагодилися на цей час у Київ, смерди з княжих і боярських дворів. І коли проходила погребова почесть, вони вливались у натовп, ішли слідом за всіма.

Сонце схилялось до Щекавиці, коли сани з тілом зупинились біля свіжої могили на Воздихальниці, де заповідала княгиня її поховати. Там уже стояла висічена з вручайського червоного каменю домовина. Готове було й кам’яне віко до неї.

Священик Григорій, у якого на очах блищали сльози, руськими словами прочитав останню молитву, жінки з Гори й долу почали плач, але і слова молитви, і тужний цей плач потонули у вирі інших звуків – на стінах Гори сторожа вдарила в била, княжа ж дружина забряжчала щитами й мечами.

І під ці звуки кілька жінок прикрили чоло княгині темним оксамитом, священик поклав у корсту хрест, а хтось із жінок сипнув жита, хтось кинув кетяг калини, поставив корчажець з водою… Княгиню ховали по старому покону й новому закону, що переможно входив на Гору.

Розділ сьомий

1

Князь Святослав сидів у Києві-городі, але чув, що робиться й на Дунаї. Важко було гонцям князя Уліба й воєводи Свенелда добиратись від гирла Дунаю до Києва. Вони мчали ночами, а вдень ховались у лісах та яругах, бо печеніги стояли улусами в степах і над морем. Деякі з гонців гинули в полі, а деякі все ж добивались до Києва, привозили князю Святославу вісті.

Брат Уліб повідомляв, що стоять вони в городах твердо, думають тільки на зиму зійтися, стати щільніше, радив великому князю не поспішати, навести лад у Руській землі й тільки тоді повертатись до Дунаю.

Воєвода ж Свенелд писав:

«Зане ти, князю, рушив від Дунаю, неспокійно стало у нас, у городах над Дунаєм, і уже з багатьох мусили ми відступити. А кесар Борис покликав до себе з усіх Болгар боляр і кметів і, чутка йде, зібрав уже велике військо, і з Греків до Болгар також іде підмога. Поспішай, князю, бо готується і в нас лжа, ждуть тебе вої!»

Князь Святослав читав ці листи, замислювався над тим, що ж справді робиться на Дунаї; й хмурнішало його обличчя, глибокі зморшки

перетинали чоло. Не стало княгині Ольги, ще димом тхне після печенігів, багато діла в Києві і в землях. А все ж відчував він, що готується щось страшне на Дунаї, хотів не їхати, а мчати туди, бо там вирішувалась доля всієї його дружини, а відтак і всієї Русі.

Та не міг летіти на Дунай князь Святослав – у самому Києві не все було гаразд. Коли їхав сюди, думав не тільки визволити його від печенігів. І в самому Києві, і в землях навкруг думав князь підмогу взяти дружині над Дунаєм – багато вже крові там пролили вої, ходили назі, мали потребу в зброї.

Проте цю допомогу, як виявилось, у Києві взяти було важко. Бояри, купці, мужі нарочиті й ліпші, які колись самі посилали князя Святослава до Дунаю, надіялись, либонь, що все там закінчиться з першого наскоку. А війна тягнеться вже довго, поглинула багато людей і достатків, велике зло вчинила печенізька навала. А князь Святослав знову кличе людей, знову вимагає зброї… Ішли вісті й з Деревської землі, що там неспокійно. Гонці з півночі повідомляли про напади Свіонії, – земля Руська здригалась від краю й до краю.

І князь вершить справи. В один із ближніх днів велить він боярам, усім ліпшим, нарочитим і іншим мужам зібратись до нього на раду.

Вони поспішали до Золотої палати, почувши загад князя, раннього ранку, коли на Дніпрі і над Подолом ще лежав туман, хвилі якого перекочувались і через стіни Гори. Мужі й бояри йшли серед сірої пелени туману, сердито викрешуючи іскри, били посохами об камінь головного конця, глухо, ніби в воді, перегукувались між собою.

У палаті було холодно й вогко. Крізь вікна знадвору вже пробивався зеленкуватий світанок, але його було замало, і внизу блищало кілька світильників. При цьому світлі мужі й бояри сідали на ослонах попід стінами, деякі стали в кутках палати.

Мужі й бояри були неспокійні, стривожені. Поспішаючи в передсвіті цього ранку до княжого терема, вони не одягли оксамитових і полуярових шуб своїх і опашнів, не взули хзових чобіт, не почепили на шиї гривен, а на груди чепів. У чорних і сірих домотканих свитках, важких чоботях прийшли вони, сіли, стояли, і палату враз наповнив важкий дух овчини, дьогтю.

Усі думали про одно: давно вже не збирались вони на раду; відколи приїхав князь Святослав – до них не вдавався. Що ж замислив він, навіщо покликав їх тепер?!

І, як це завжди бувало, розбивались мужі на купки; деякі з них, ті, що сиділи на ослонах попід стінами, перешіптувались між собою:

– Невже думає Святослав далі вести рать?

– Станемо разом – нехай-бо сидить у Києві, а воює гостями та слами.

Але були тут і інші мужі, які не крились з своїми думками, стояли посередині, голосно розмовляли:

– Доколи це буде? Гречини сунуть від заходу сонця, в південних землях печеніги. Доколи це буде?

Коли князь Святослав тихо вийшов з темних дверей за помостом і зупинився біля свого крісла, він побачив ці купки схвильованих мужів, почув роздратовані їхні голоси, зрозумів, що їх хвилює.