Святослав
Шрифт:
Пізніше, якось уночі, в полі по той бік Росі почувся тупіт. Вершники їхали всю ніч, люди з Будутина чули, як коні бредуть через Рось, чули далекі голоси. Але боялись вийти з лісів, не спали всю ніч, ждали…
Тільки вранці дізналися, що вночі через Рось, їдучи на Київ від Дунаю, переправлялись вої руські і що з ними був князь Святослав…
О, коли б хто знав, як забилось серце у Малуші, коли вона почула, що минулої ночі тут був князь Святослав. Він був тут, він їхав повз хижу, в якій вона прожила так багато літ. Може, він, переїхавши Рось, зійшов з коня і стояв біля дверей її хижі?! Боги, боги, як близько
Але в Малуші боліло серце за сином. Хоч би почути про нього, дізнатись, що було з ним в час печенізької навали, як він зараз, чи здоровий?
І тоді, вперше за багато літ, Малуша відчула, що не може далі бути в Будутині. Вона вирішила будь-що іти, а якщо не пускатимуть – повзти до Києва.
Знала, що буде там усім чужа, зайва, – кому потрібна ще одна раба, яких у Києві і без неї вистачає?
Знала, що в Києві їй доведеться стерегтись, – крий боже, дізнаються про неї на Горі, на княжому дворі, – адже схватять, замучать, скарають…
Вона розуміла, що не може побачити ані князя Святослава, ані сина Володимира, – у них свої шляхи, у неї своя гірка доля…
А все ж Малуша не могла не піти й пішла, бо коли в людини спалена хижа, вона однаково хоче побувати бодай на пожарищі й руїні, коли в пташки зруйноване гніздо, вона однаково летить до нього й довго ще літає над ним, розвіваючи свою муку.
Тільки ж Малуші було важче, ніж їм, бо коли людина приходить на пожарище, вона може потужити й сльозами вгамувати свій біль, над зруйнованим своїм гніздом пташка може закричати, поквилити… А Малуша мусила мовчати, вона нікому не могла розповісти про своє горе й муки, бо добивалася здалеку до руїн своєї душі, до пожарища своєї любові.
І йшла Малуша з лісу до лісу, від весі до весі – в одній убогій хижі переспала, ще в одній погодували, – і над Дніпром, і над Россю, куди увесь час залітали то печеніги, то половці, люди охоче допомагали їй, як і багатьом бездомним.
Проте ця жінка поводилась не так, як інші. Вона не простягала руки, не розповідала про своє горе й бідність, не просила, а тільки розпитувала: як їй пройти до Києва, чи далеко до сусідньої весі?
Так, ця жінка, одягнена в просте домоткане чорне платно, зав’язана таким самим убрусом, у мотузяних постолах на босу ногу й з невеликим вузликом у руках, була убога, бездомна, як і тисячі інших, але трималась гідно, гордо… І хто вона, ця жінка із стомленим, змученим, але таким чудовим обличчям і великими карими очима?
До Києва Малуша прийшла надвечір, шляхом від Перевесища, і стала на Щекавиці, звідки видно було Гору, передграддя, Подол, Дніпро і Почайну.
Дивний і напрочуд красивий був Київ у цю передвечірню годину. За лісом, по той бік Щекавиці, спускалось велике багряне сонце, проміння його золотом заливало княжий двір із теремами, гріло чорні хижі передграддя, сягало до Дніпра й далі – в ліси й поле по той бік.
І Малуші здавалось, що збулась її багатолітня мрія. Вона хотіла побувати в Києві – і от він перед нею; вона змальовувала його в своїй уяві дивним і красивим – насправді він був ще кращим.
Тим часом зайшло сонце, від Дніпра повіяло холодним вітром –
Поспішаючи, вона попрямувала до хиж, що стояли, як купка грибів, оддалік від Гори, над шляхом, що вів у ліс, до Перевесища. Там біля однієї з хиж, побачивши в дворі літнього смерда, що крутив жорно, й жінку біля нього, Малуша підійшла до них. Смерд, почувши кроки Малуші, одірвався від роботи, підвів голову, подивився на неї сердитими, роздратованими очима. Та й обличчя в нього було зле, похмуре. Малуша навіть пошкодувала, що підійшла.
Але шукати притулку десь в іншому місці було вже пізно, і Малуша змушена була запитати:
– Чи пустите, люди добрі, переночувати?
Він з-під брів подивився на неї.
– А звідки ти йдеш?
– З поля я, від Родні… погоріли… а чоловік помер від гарячки…
Погоріли… помер від гарячки! О, це лихо – пожежі та мори – відомі скрізь на Русі, у дикому полі й у Києві. Добре, що не назвала подорожня жінка третього лиха – печенігів.
– А тепер куди?
Малуша зітхнула.
– Куди ж піти? У Києві нікого не знаю, перепочину, та й далі. Може, руки мої десь будуть в надобі…
– На руки надоба знайдеться, голови наші безцінь, – забуркотів смерд. – Так, так, кому наші голови потрібні?! Що древо, що голова…
І він, мабуть, довго б ще говорив про голови людські, але втрутилась жінка, що стояла поруч із ним:
– Годі вже тобі… Розходився! Скажи краще, хай заходить жінка, бач, іде із поля.
– А я що ж?! – винувато розвів він руки. – Заходь, жінко, до хижі… Живемо, як князі: я сиджу на дубовому престолі – пеньку, у жони є корона – сивина, маю бояр – двох синів, челядь – дочки, а худоби тієї – і пес, і котка, і миші…
– Ходімо, полянко, – сказала дружина, – бо впину йому не буде.
Незабаром Малуша сиділа в хижі біля вогнища, на якому в горнці закипала юшка, і, як колись у рідній хижі далеко над Дніпром, так і тепер ждала, поки господар візьме від хліба й страви, кине у вогонь жертву. Але господар не клав жертви. Зайшовши до хижі й поглянувши на вогнище, він сказав:
– Коли б то боги бачили, що ми їмо!
Малуша дивилась на нього здивованими очима й їла в мовчанні.
Пізніше вона вийшла надвір і довго дивилась на Гору. Там горіли вогні, один, великий, на требищі перед Перуном, ще кілька – у вікнах теремів княжих, боярських. Коли від Гори повіяв вітер, Малуша почула одноманітний спів.
– Гуляють князі з боярами, – пролунав голос позаду неї. – Одні мруть, інші п’ють…
Вона пізнала голос господаря-смерда, що вийшов з хижі й стояв у темряві недалеко від неї.
– А що? – запитала вона, і холодок пробіг по її тілу. – Невже хто з князів помер?
– Княгиня Ольга померла, – сказав смерд. – Кілька днів тому поховали на Воздихальниці… Вічна пам’ять княгині…
– А як князь Святослав? – швидко запитала і заніміла Малуша.
– Що Святослав? – похмуро відповів смерд. – Не бачимо ми його в Києві, воює та й воює. А тут бояри, воєводи та тіуни все вже захопили. Князь добрий – Гора наша зла… От і зараз примчав він до Києва. А, мабуть, не затримається, знову вирушить на рать. Посадив уже він на Київському столі Ярополка, до деревлян послав Олега. З Ярополком буде нам важко. Коли б то княжича Володимира дав нам Святослав!