Святослав
Шрифт:
– То й коня бери, – сказав Микула.
– Кінь буде тобі, – заспокоїв його Бразд. – Кінь при дому… А от возів, їх два, – поділимось, Микуло.
– Один буде тобі, Бразде, – сказав Сварг, – один Микулі, а я скую собі сам.
– Візьму, – згодився Бразд. – Але там у клітях є ще й лемеші, рала. Тобі, либонь, не треба, Сварже?
– Не треба, – відповів Сварг, – скую.
– Тоді навпіл, Микуло?
– Бери хоч і всі.
– Ні, – заперечив Бразд, – тільки навпіл. І корчагами в дворі, куди колись насипали всяке жито, і батьковим одягом також поділимось.
– Є ще й зброя, – нагадав Микула й показав очима на старовинні шолом, щит і меч, які лишились після
Бразд байдуже махнув рукою:
– Нехай це буде тобі.
Аж тоді Сварг тихо промовив:
– А мені, браття, дайте різну кузнь. Там у клітях чимало її лежить – криця й ллячки, кувадла та молоти. Вам вони ні до чого, мені будуть у нагоді.
– Забирай усе! – крикнув Бразд.
– Бери, – згодився Микула.
І вони замовкли. З усім нібито закінчили. Що справді можна було ще поділити в оцій старій, убогій хижі? Але брати не йшли, вони немов сп’яніли від розмови, може, в них бродив ще хміль і від тризни.
– А скажи, брате, – запитав раптом Сварг, – чи не було в батька Анта золота, срібла, кун?
Він подивився на Микулу недовірливими хижими очима.
– Золота, срібла, кун? – хрипким голосом промовив Микула. – Та звідки ж вони?
– Зажди, брате! – вже більш сердитим голосом крикнув Сварг. – Але ж ти мені сам говорив про скарб, який тобі заповідав батько.
– Так, говорив…
– Бач, Бразде, – звернувся Сварг до старшого брата. – Я ж тобі казав.
– Бачу, Сварже, бачу, – запалився і Бразд.
– Так де ж цей скарб? – заревів Сварг.
Микула схопився на ноги. Схопились і брати. Червоний жар світився в них під ногами, тіні братів сягали стелі, й здавалося, що вони впираються в неї головами.
– Що ви говорите? – захрипів Микула.
– Говори краще ти! – кричав Бразд.
– Віддавай скарб! – волав Сварг.
І вже Бразд і Сварг разом схопили Микулу за руки, трясли його так, ніби з його тіла міг висипатись батьків скарб.
– Клянусь Перуном! – хрипів Микула. – Не дав мені батько ніякого скарбу. Він говорив, що скарб за городищем, над Дніпром.
– Брешеш! – кричав Бразд і трусив Микулу.
– Лжа! – волав Сварг.
Але в цю хвилину в хижі пролунав ще дужчий крик – на помості прокинулася Віста і в одній сорочці, як спала, схопилась, підбігла до трьох братів, заголосила:
– Пощо убиваєте? Пощо?
Слідом за нею схопилася й Малуша, вона також підбігла до батька й також закричала.
Сварг з Браздом облишили брата Микулу.
– Ходімо! – промовив Сварг.
– Підемо! – махнув рукою Бразд.
Вони ще потоптались на місці, обернулись і, вдаривши дверима, вийшли з хижі.
– Що то було? – запитала Віста. – Чого вони тебе хотіли вбити?
– Мовчи! – відповів Микула. – Мовчи, Вісто, мовчи й ти, Малушо. Ніхто мене не вб’є. Лягайте спати, спіть…
Вони відступили до помосту, а Микула сів біля вогнища, схилив голову на руки і задивився на жар, що таємничо, з легким тріскотом дотлівав на камінні.
З його засмучених очей викотилися одна за одною кілька сльозин, а з грудей вирвався стогін.
Розділ другий
1
Гора [18] , як і передграддя з Подолом, прокидались рано, до схід сонця. Тільки друга, нічна, зміна сторожі закінчувала свою варту, приходили сторожі денні, на вежах і наокруг стін Гори – від Подолу, Дніпра й Перевесища – лунали звуки бил: ніч закінчувалась.
Одразу ж після цього на Горі – у теремах княжих, на дворах воєвод, бояр,
18
Гора – найстаріша частина давнього Києва.
19
Тіун и – урядовці, виконавці.
20
Гридні – княжа охорона.
Тоді ж опускали міст, через який з Гори ішов шлях до Подолу. Довго рипіли жеравці [21] , щось вигукувала в пітьмі сторожа, нарешті, торкаючись протилежного кінця рову, гупав міст. По той бік рову вже ждали, бо на дерев’яному настилі мосту одразу ж тупотіли коні, лунали кроки багатьох людей – то сюди, на Гору, з Оболоні й княжих садів і городів холопи везли молоко, овочі й зілля [22] , поспішали на роботу здателі [23] , всілякі кузнеці, яким не було де жити на Горі і які тулились у хижах і землянках передграддя.
21
Жеравці – блоки.
22
Овочі – садовина, зілля – городина.
23
Здателі – будівельні майстри.
Гора оживала. Вже бряжчала ключами й ходила, присвічуючи ліхтарем, з своїми дворянами [24] , одмикала кліті й медуші ключниця княжа Ярина; ремісники й кузнеці запалювали й роздмухували горна, скрізь над димарями вставали й вились до неба димки; пахло свіжим печеним хлібом, рибою, м’ясом; жерці розпалювали вогонь на требищі, й на тлі чорного неба вирізувався тесаний з товстелезного дуба Перун. Поблискуючи срібними вусами й бородою, він, здавалося, підіймається навшпиньки й дивиться через стіну Гори на Подол, Дніпро і далекий, темний ще берег.
24
Дворяни – слуги на княжому дворі.
На головному конці [25] Гори, що тягнувся від Подольських воріт до требища, видно було все більше возів, спроквола їхали на конях гридні, а далі забряжчали об камінь посохи – бояри й воєводи, мужі ліпші й тіуни поспішали до широких дверей княжого терема, щоб бути там, коли покличе княгиня.
Хтось торкнув княжича Святослава за плече:
– Вставай, княжичу, вставай!
Він ще хотів спати, нелегко було підійняти важкі повіки, але знову до плеча торкнулась рука:
25
Конець – вулиця.