Святослав

Скляренко Семен Дмитриевич

– Небо – також окіян, зорі – свічада богів, – долітав його голос. – Там, далеко-далеко, є острів Буян з алатир-каменя, де живуть Перун і богиня Лада, лежить громовий змій, гніздиться птаха-буря, рояться бджоли-блискавки, стоять засіки дощів… Там, – він показав на східну частину неба, – буде вирій, де течуть ріки з молока і меду; там, – він показав на захід, – чорний окіян, куди на ніч зникає сонце, а вдень ховаються зорі…

– А люди?

– У кожної людини є своя доля, призначена Перуном. Є доля щаслива, є нещаслива. У нас із тобою, княжичу, щасливі долі…

– Чому?

– Ми – вої, княжичу, захищаємо

рідну землю, помремо, коли покличе Перун, і вже готове нам місце у вирії. Хіба це не щастя?

Багаття на схилі могили то розгоралося, то пригасало, голос Асмуса то дужчав, то притихав, і Святославу часом здавалося, що чує він голос не Асмуса, а кам’яного богатиря, який, опустивши вниз руки, стоїть на могилі, дивиться великими очима в тьмяну далину.

– Світ широкий, княжичу Святославе, і поглянь навкруг – багато місця має в ньому Русь. Але є в світі злі сили, злі язики, а між ними хозари й ромеї, які ненавидять нас і бажають знищити. Багато лиха вже мала від них Русь, ще більше матиме, бо вони – як шашіль, що точить дерево, як чорна хмара, що закриває сонце…

Святослав підводиться на лікті, схиляє голову до Асмуса.

– Так чому ж не йдемо на них? Адже я скрізь чую ці слова.

Асмус відповідає не одразу.

– Був час, – говорить він тихо, замислившись, спроквола, – і ми, руські люди, били ворога, тільки він з’являвся перед нами. Варяги до нас потикались – били їх нещадно, тепер вони духу нашого бояться, служать вірно.

– Воєвода Свенелд також варяг, Асмусе!

– Так, княжичу, Свенелд – варяг, але не про нього мовлю. Були інші, різні варяги. Київ-город і вся ця земля, – він обводить рукою навкруг, – це острів у окіяні, насувають і насувають хвилі. Різні йшли на нас племена й орди: були торки – розбили, чорні клобуки – розсіялись вони по всій нашій землі, ішли булгари – показали і їм меч, пробували напитись води з Дніпра обри – погибоша, а ті, що лишились, побігли за гори на захід… Многих ворогів мала Русь – і всіх побиваша. Били їх Гостомисл, Кий, Щек, Хорив, князі Олег і Ігор і велике множество людей наших.

Святослав бачить, що Асмус зводиться на ноги, стоїть, дивиться вдалину. Схоплюється і він, стає поруч із вуєм, дивиться на схід… І ще помічає Святослав, що Асмус бере його руку, тисне її своєю гарячою правицею.

– Вічна пам’ять князям нашим і всім людям, оже полягли за Русь! – натхненно каже Асмус.

– Вічна пам’ять! – промовляє за ним Святослав.

І якесь дивне, велике почуття охоплює душу княжича. Він стоїть, тримаючи руку старого свого уя, і здається йому, що обидва вони й дружина, яка спочиває навкруг, – всі, як трави, квіти, всяке зело, виростають з цієї теплої, пахучої землі, торкаючись неба, що тільки продовжує твердь…

– Так чому ж не б’ємо ми хозар і печенігів? – знову запитує Святослав і дужо, скільки в нього є сили, стискує руку Асмуса.

– У тебе міцна рука, – чує він у відповідь, і бачить перед собою освітлене багрянцем вогнища обличчя Асмуса, і помічає, що це обличчя суворе, замислене. – Хозар і печенігів ми мусимо стерегтись, мусимо боротись із ними, щоб жити… Це говорю я, Асмус, так говорить дружина, множество людей. Але є вороги й окрім них, і цих ворогів мусимо ми берегтись паче хозар і печенігів.

– Хто ж вони, вуйку, скажи?

– Ці вороги між нами, княжичу, вони

обікрали землю нашу, взяли поля й ліси, ріки й озера, вони збирають у скотницях своїх золото й срібло, і це вони миряться з хозарами й греками.

– То це християне? – виривається у Святослава.

– Ні, такі не токмо поганці-християне, много їх є й серед людей нашої, істинної віри. Хто забуває про Русь, а думає тільки про себе – той наш ворог.

– То й мати моя, княгиня… – схиляється до самого вуха княжич Святослав.

– Ні! – голосно відповідає Асмус. – Наша мати княгиня – мудра, справедлива, вона перша предстательниця людей руських і перед богом, і перед усім світом.

– То хто ж тоді? – запитує Святослав.

– Мине час, – повільно відповідає Асмус, – і ти побачиш, хто, не призиваючи всує бога, хоче добра й щастя Руській землі, а хто хоч і клянеться всіма богами, але робить Русі тільки зло. Я не скажу тобі, княжичу, хто ці люди, бо ворога пізнаєш тільки тоді, коли зустрічаєш віч-на-віч. У житті своєму ти зустрінеш їх і одразу пізнаєш. Будь тоді безжальним, борись з ними.

– Я їх знищу, покараю… Асмус ніби не чув його слів.

– А коли, княжичу, побачиш, що не зможеш вистояти проти них, дай їм те, чого вони жадають – золото й срібло, але не давай Русі, сам борись за неї… Ти – Ігорів син, будь, як отець твій!

– Уй Асмусе! Я робитиму, як отець Ігор, я ніколи не забуду оцієї землі, моїх людей…

– Так і буде, княжичу! А тепер ляж, спи…

3

Ключниця Ярина жила в хлівині, прибудованій до стіни терема від двору, де були стайні, кліті, медуші, стояла кухня, а в багатьох хижах і таких самих хлівинах тулилась численна двірня. Але хлівина Ярини різнилась від інших – одні двері її виходили в двір, другі ж, невисокі й вузенькі, через які могла протиснутись тільки Ярина, вели до княжого терема. Туди ключниця часто ходила сама, звідти чи то вдень, чи вночі її могла покликати, а часто й кликала княгиня Ольга.

У пізню годину ключниця Ярина не спала. Але не тому, що боялась кличу з терема. Розчинивши двері надвір, сиділа вона на порозі й все думала й думала про минулий день, про червону пляму на скатертині в стравниці.

На очі її набігали сльози, але вона стримувала їх. У дворі було дуже тихо, все навкруг спало, спочивало, чути було тільки, як десь недалеко б’ють копитами об землю в стайнях коні, час від часу долітали з стіни притишені голоси нічних сторожів та ще вітер з-за Дніпра тихо перебирав гілля дерев поблизу хлівини. Що плакати, коли ніхто не побачить сліз; до кого звернутись, коли ніхто не почує?

А Ярині так хотілось, щоб хтось побачив і витер її сльози, щоб хтось почув її гірке слово і відповів словом теплим, ласкавим, адже ждала вона цього слова, ласки, тепла все життя…

Усе життя! Як легко й просто нібито це сказати, але скільки було в тому житті днів і ночей, довгих і важких літ, горя, муки, образи і відчаю.

Проте горе, мука, образи й відчай були не завжди. Пригадай-но, Ярино, як колись у давноминулі роки поховала ти батька й матір, що загинули в полі, і прийшла у город Київ, працювала дівчиною у купця Ратші на Подолі, перейшла з купцем, коли він розбагатів, на Гору. А коли купець подарував тебе княгині Ользі, стала княжою дворянкою.