Тінь попередника
Шрифт:
— Тейсанболона? Я його пам'ятаю. Поважний був старець. Що в ньому «непрозорого»?
— Він був з Ноли, сіре. Його клан жив на Нолі півтора століття.
— І що?
— Його племінник був одним із політичних лідерів Ноланської Федерації і депутатом їхнього бунтівного Конгресу. Він загинув, коли федерати воювали з Шостим флотом. А після придушення ноланських сепаратистів за наказом адмірала Шелтона були репресовані його дружина і діти. Вони всі загинули в копальнях Кідронії. Вони були єдиними нащадками роду майстра, сіре. Тейсанболон формально був непричетним до тих подій, але він міг потім помститися за членів свого клану. Міг підкласти під Імперію, так би мовити,
— Шерма — жива бомба?
— Я образно, сіре. Прошу вибачення.
— Вона могла вбити мене, проте я живий. Тобі ж, напевне, відомо, що я провів із нею цілу ніч. І я тоді був без охорони.
— Можливо, зараз вона намагається вбити Імперію.
— Спровокувати другу війну з Ґ'ормою?
— Не виключено.
— Що тобі потрібно для роботи?
— Повноваження і доступи.
— Які?
— Чим вони будуть крутішими, тим краще для справи.
— З цієї миті ти — надзвичайний імперський комісар із доступом «шість «А». Що ще?
— Перепрошую, сіре, але є такі жирні й забурілі контори, яким, вибачте, насрати на комісарські погони. Мені буде потрібний повний доступ до таємних архівів компаній «Еттлі Касмік». Найповніший, сер.
— Вважай, що ти його маєш, комісаре Марков. Вилітай на Альфу Альфу негайно і дій від мого імені. Бери у свою команду всіх, кого вважаєш за потрібне — і дій, дій. Зараз головне — діяти, і діяти швидко. У твоєму розпорядженні, якщо знадобиться, будуть усі ресурси Імперії.
Частина друга: Привиди Першого циклу
Ось іще один різновид повернення з небуття. Тиха пульсація перетворюється на слова. Кожен сплеск світового ефіру — ледь відчутний, оманливий і плинний, наче доторк туману — залишає на берегах свідомості слова. Особливі слова, пов'язані між собою темною забороненою родинністю. Слова, які недосяжні й неможливі для іншої присутності.
Ось слова лежать на кордоні свідомого — шерега за шерегою, низка за низкою. Вони не потребують розуміння. Вони самі собою набувають рис, огортаються твердістю і волею. Вони існують незалежно від носія і джерела, без жодної мислячої істоти. Слова, які повтікали від своїх батьків. Вольск сприймає їх, немов дикі часточки світу. Часточки, що заблукали в джунґлях чужих, неприйнятних для людського сприйняття сенсів.
Тінь попередника
там, на зірках непідсудних,
де уламки полишених гнізд
перетерті на щось, недостойне
найменших зусиль називання.
…Так програли ми часові
і немає нащадків для помсти.
Тінь попередника
нас не врятує, не втішить, не зніме пов'язки
з місць, де могли б бути очі.
Тому і прозріння не буде.
Ступінь посвяти залишиться першим,
найнижчим, без прав і ключів
до майбутнього.
Так програють остаточно.
Вольск розплющує очі. Над ним схиляється Тама. Його погляд невпевнено, немов боячись пасток, пробігає
— Тобі подобаються мої вірші?
— Що сталося?
— Нічого не сталося. Поки що нічого.
Обличчя Тами. Очі Тами. Губи Тами. Археолог напружується, пробує підвести голову їй назустріч, але щось м'яке й водночас непереборне утримує його. Над головою схиленої Тами він помічає дугасте склепіння кольору сирого жовтка. І тепле світло, яке лине звідусіль.
— Де ми?
— У місці, де панують мир, гармонія і порядок.
— Гармонія… Невже бувають такі місця?
— Всесвіт безмежний.
— А де накопичувач?
— Накопичувач? — Тама посміхається. — Тут його немає. Він залишився в минулому.
— Я не розумію… У якому минулому? Я пам'ятаю, ми були у «скриньці», я встановив дельта-порт, увімкнув його і… Далі нічого не пам'ятаю. Щось сталося. А, до речі, де Марков?
— Теж у минулому.
— Його вбито?
— Ні, навіщо ж… Він живий. Але у минулому.
— А ти?
— Я в теперішньому. І ти теж. А з Марковим ми навряд чи коли зустрінемося.
— Ми на Кідронії?
— Уже ні.
— На орбіті? Це медблок Служби? Мене поранено? — питання сиплються з нього, як із зіпсованого діагностичного пристрою. Він і сам розуміє, що ці питання недоречні, але чомусь не може зупинитися.
Тама відходить від кокона, який утримує Вольска. Він завважує, що вона майже оголена. На ній лише смужка тканини мінливого кольору, недбало обгорнена навколо стегон. Тканину вкривають закручені у спіралі й павутинки золоті лінії. Вони спалахують і гаснуть при найменшому русі дівчини. Археолог бачив такий одяг в історичних серіалах. Так одягалися наложниці володарів і сановників Старої Імперії. Тканина ідеально гармонує з темно-червоною шкірою Тами, з химерними вигинами золотавого татуювання на її плечах і ключицях. Від дівчини струмить переможна енергія влади. Енергія, напруга якої межова для людської істоти. Кожен вигин її тіла, кожна хвиля її пружного волосся стверджує і наказує: «Слугуй мені, тому що я — весняна сила юності. Слугуй мені, тому що я — втілена досконалість».
— Хто ти? — це питання виникає окремо від попереднього потоку бентежної запитальності.
— Я вже колись відповідала тобі на це питання, Алексе. Я — та, що стоїть на краю.
— На краю? Це з якоїсь давньої леґенди? Титулування? Що означають ці слова? Я не розумію. Нічого не розумію… Туман. Темрява. Скільки я пробув у… безсвідомості?
— Декілька діб.
— Діб?
— Так, Алексе. Про тебе потурбувалися. Ти у прекрасній формі. Усі твої соматичні й психічні функції в межах норми, вмонтований комунікатор не постраждав, контрольні та шпигунські імплантани Служби видалені без наслідків. До речі, серед них знайшовся малопомітний імплантан-убивця. Дуже небезпечний, нового типу. Він мав завдання ввести у твій мозок руйнівний токсин. Увести при будь-якій спробі демонтувати твою імплантну мережу. Технікам довелося з ним добре помучитись.
— Яким технікам?
— Тобою опікувались люди, які бажають тобі добра і праведних знань.
— Праведних знань?
— Досі ти, як і більшість людей, ішов до фальшивої мети. До мети, в якій не було істини. Я вкажу тобі правильну.
— Ти не ксенобіолог Тама Шайнар, правда ж? — у свідомості археолога виникає перший надійний острівець ясності. Виникає і починає зростати. Спочатку з хвиль забуття з'являються окремі скелі й обмілини, потім процес пришвидшується.