Тінь вітру

Сафон Карлос Руис

– Чи не час тобі вже йти робити домашні завдання, синку?

– А чи не час вам, маестро, йти закінчувати свою симфонію?

Зрештою я йшов-таки геть, занепавши духом через чергову поразку. Я бажав би мати такого самого гострого язика, як у пана Ґуставо: тоді б я змусив Нері, цього пихатого індика, сісти маком.

Настав мій день народження. Батько купив найкрасивіший торт, який тільки продавали в цукерні на розі, приготував вечерю зі страв, які вважав моїми улюбленими, мовчки накрив на стіл, узявши з креденсу найкращий посуд та срібне столове начиння, й

запалив свічки. За цілий день ми не промовили один до одного жодного слова.

Надвечір батько вдягнув свій найкращий костюм і знову вийшов до мене, тримаючи пакет, загорнутий у блискучий целофан. Пакет він поклав на столик для кави у їдальні. То був подарунок для мене.

Батько сів до столу й налив собі келих білого вина. У моєму запрошенні було чітко зазначено, що вечеря відбудеться о пів на дев’яту. О пів на десяту ми й досі чекали. Батько похмуро поглянув на мене. Я ж мало не кипів від люті.

– Ти можеш бути задоволеним, – просичав я. – Хіба не цього ти бажав?

– Ні.

Півгодини по тому прийшла Бернарда, дуже засмучена. Вона переказала мені поздоровлення й найкращі побажання від панни Клари. На жаль, панна Клара не зможе відвідати вечірки на честь мого дня народження. Пан Барсело був змушений поїхати з міста у справах на кілька днів, тож Клара перенесла свій урок музики з маестро Нері. Бернарда ж прийшла тому, що в неї вихідний.

– Клара не може прийти через урок музики?! – я був ошелешений.

Бернарда опустила очі. Вона ледь не плакала, коли передавала мені маленький пакунок із подарунком і цілувала мене в обидві щоки.

– Якщо тобі не сподобається, можна поміняти, – додала вона й пішла геть.

Приголомшений, я кілька хвилин витріщався на чудовий торт, на срібло, на свічки, що поволі спливали…

– Мені шкода, Даніелю, – промовив батько. – Справді шкода.

Я мовчки кивнув головою й знизав плечима.

– Ти навіть не відкриєш мого подарунка, Даніелю?

Замість відповіді я зірвався з місця й утік геть, грюкнувши дверима.

Я несамовито побіг сходами вниз, надвір; у моїх очах блищали сльози люті. Вулиці були холодні, порожні, мов пустеля, залиті неприродним блакитним сяйвом. Я почувався так, наче мені вирвали серце з грудей. Світ навколо мене тремтів і здригався. Краєм ока я завважив незнайомця, який дивився на мене з Пуерто-дель-Анхель; на ньому був темний костюм, права рука засунута в кишеню піджака, очі – немов ті блукаючі вогники у відблисках цигарки… Накульгуючи, він пішов за мною.

Я блукав вулицями близько години, доки не опинився біля пам’ятника Колумбові. Перетнувши площу в напрямку порту, я став на кам’яні сходи, що спускалися до темної води – там була пристань для прогулянкових човнів. Хтось зафрахтував човен на нічну прогулянку, і я чув сміх та музику, що лунали з-під низьких ліхтарів, бачив відбиття нічних вогнів у водах гавані… Я згадав часи, коли батько брав такий самий човен і ми вирушали на прогулянку аж до хвилерізу; звідти можна було побачити цвинтар на схилах Монжуйка, безкрає місто мертвих… Іноді я махав рукою, упевнений, що моя мама бачить, як ми пропливаємо неподалік.

Батько теж махав. Багато років минуло відтоді… хоча я знав, що батько й досі час від часу катається сам.

– Гарна ніч, Даніелю, якраз для каяття, чи не так? – пролунав голос із темряви. – Може, цигарку?

Я аж підскочив від несподіванки. Рука простягала мені цигарку.

– Хто ви?

Незнайомець наближався, доки не опинився на самому краєчку темряви; обличчя його залишалося затіненим. Струмені сизого диму здіймалися від його цигарки. Я впізнав чорний костюм та руку, засунуту в кишеню. Двоє очей блищали в пітьмі, мов скляні намистини.

– Я тобі друг, – відповів він. – Чи то принаймні хочу ним бути. То цигарку?

– Я не палю.

– Це добре. На жаль, у мене більше нема чого запропонувати тобі, Даніелю.

Його голос дратував мене, різав вухо. Здавалося, він витягає з себе слова, – так глухо й віддалено вони звучали, мов ті старі грамофонні платівки, що колекціонував Барсело.

– Звідки вам відоме моє ім’я?

– Мені багато чого про тебе відомо. Твоє ім’я – це найменше.

– Що іще вам відомо?

– Я міг би тебе збентежити, та не маю ані часу, ані наміру. У тебе є те, що мене цікавить. І я готовий добре заплатити за це.

– Боюся, ви з кимсь мене переплутали.

– Навряд чи. Я часом припускаюся помилок, але щодо людей – ніколи. Скільки ти хочеш за неї?

– За що?

– За «Тінь вітру».

– Звідки ви знаєте, що ця книжка в мене?

– Це поза обговоренням, Даніелю. Питання лише в ціні. Я знаю, що вона належить тобі вже давно. Люди багато чого розповідають, а я уважний слухач.

– Либонь, не такий уже й уважний. Я не маю цієї книжки. А якби й мав, то не продав би її.

– Твоя прямолінійність захоплює, особливо в наші часи – часи підлабузників та блюдолизів, – але зі мною тобі не слід її виявляти. Назви ціну. П’ять тисяч песет? Гроші нічого не варті для мене. Назви ціну.

– Я вже сказав, пане: книжка не продається, до того ж у мене її немає. Ви помилилися, розумієте?

Незнайомець залишався мовчазним та непорушним, його, як і раніше, огортав сизий дим цигарки, якої він, здавалася, ніколи не виймав з рота. Однак пахло від нього не тютюном. Пахло горілим папером. Гарним папером, таким, який використовують у типографіях.

– Помилився? – поволі перепитав він. – Не думаю. Імовірно, що саме ти зараз припускаєшся помилки.

– Ви мені погрожуєте?

– Можливо.

Я ледь стримував жах, озброївшись удаваною хоробрістю.

– Чи можу я запитати, чому ви так цікавитесь цією книжкою?

– Це стосується лише мене.

– Мене теж, оскільки ви погрожуєте мені, домагаючись книжки, якої я не маю.

– Ти мені подобаєшся, Даніелю. Ти не боягуз, і здаєшся розумним хлопцем. То п’ять тисяч песет? Із такими грішми ти зможеш купити собі цілу купу книжок. Гарних книжок, а не той мотлох, що його ти охороняєш із такою завзятістю. Ну ж бо, п’ять тисяч песет, і ми залишаємося друзями.