Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

— Ой, мамо, ні! Не треба, мамо! — Він розплакався, розплакався через її біль, через своє нерозуміння її болю та слів, які вона казала. Його сльози падали, спотворені, у його серце; офіра почалася, та ще й так, як він і подумати не міг. І хоча він плакав за матір’ю, але навіть заради неї не був він у змозі скасувати офіру. Бо мусив її зробити, і чим важче вона йому давалася, тим ціннішою ця офіра буде в Його очах.

Вона змусила його плакати, хоча досі такого не траплялося за все його життя. І Меґі рішуче придушила власний гнів та горе. Ні, це несправедливо —

мститися йому за себе. Його зробили таким гени. Або його Бог. Чи Ральфів Бог. Він був світлом її життя, її син. І ніколи він не страждатиме через неї, ніколи.

— Дейне, не плач, — прошепотіла вона, погладжуючи почервонілі мітки на його передпліччі. — Пробач, я не хотіла. Ти шокував мене, от і все. Звісно, я за тебе рада, справді рада! Хіба ж може бути інакше? Це потрясіння, я ніяк цього не очікувала, повір мені. — І вона розсміялася, хоча губи її тремтіли. — Цю звістку ти кинув на мене, наче камінь.

Його очі прояснилися, і він із сумнівом подивився на матір. Чому ж їй здалося, наче він її убив? Бо то були не ті мамині очі, до яких він звик: повні любові, такі жваві. Сильні молоді руки Дейна обійняли матір.

— Ти й справді не заперечуєш? Ти впевнена?

— Заперечувати? Хіба ж може мати, благочестива католичка, заперечувати проти того, щоб її син став священиком? Цього не може бути! — Меґі скочила на ноги. — Б-р-р-р-р! Як холодно стало! Повертаймося додому.

Вони приїхали не верхи, а на всюдиході-«лендровері». Дейн сів за кермо, мати вмостилася поруч.

— А ти вирішив, куди підеш навчатися? — спитала Меґі, зі схлипом втягуючи в легені повітря і знімаючи з очей скуйовджені кучері.

— Та, мабуть, до коледжу Святого Патрика. Принаймні поки не стану на ноги. Можливо, опісля я вступлю до якого-небудь ордену. Мені подобаються єзуїти, але я остаточно не вирішив, чи вступлю відразу ж до ордену єзуїтів.

Меґі невідривно дивилася крізь заляпане комахами вітрове скло на буру траву, що стрибала у неї перед очима.

— Я маю набагато кращу ідею, Дейне.

— Он як? — Йому довелося зосередитися на дорозі, бо колія трохи заросла, стала менш помітною, і на ній з’явилися нові впалі колоди.

— Я відправлю тебе до Рима, до кардинала де Брикасара, ти ж його пам’ятаєш?

— Чи пам’ятаю я його? Що за питання, мамо? Та я його й через мільйон років не забуду! Він взірець для наслідування, я вважаю, що саме таким має бути ідеальний священик. Якби я зміг стати таким священиком, як і він, це було б для мене щастя.

— Мало здаватися ідеальним, треба ідеальним бути, — в’їдливо зауважила Меґі. — Але я віддам тебе під його начало, бо знаю, що заради мене він опікуватиметься тобою. Ти зможеш поступити до семінарії у Римі.

— Та невже, мамо? Ти не жартуєш? — Занепокоєння витіснило радість із його обличчя. — А грошей вистачить? Було б набагато дешевше, якби я залишився в Австралії.

— Завдяки кардиналу де Брикасару, мій любий сину, ти ніколи не потерпатимеш від нестачі грошей.

Коли вони опинилися біля будинку-кухні, Меґі підштовхнула Дейна до дверей.

— Піди й про все розкажи

дівчатам та місіс Сміт, — сказала вона. — Вони в екстаз впадуть від захвату.

Меґі, повільно, одна за одною, опустила ноги на землю і, важко доплентавшись до великого будинку, зайшла у вітальню, де сиділа Фіона, але — о, диво! — не працювала, а розмовляла з Енн Мюллер за чашкою вечірнього чаю. Коли увійшла Меґі, вони попіднімали голови і з її обличчя побачили, що трапилося щось серйозне.

Вісімнадцять років Мюллери регулярно відвідували Дрогеду і сподівалися, що так воно буде й далі, але минулої осені Людді Мюллер раптово помер, і Меґі відразу ж написала Енн, що та, якщо захоче, може перебиратися до Дрогеди на постійне проживання. Місця багато, для усамітненості можна оселитися в гостьовому будиночку; вона може платити за проживання, якщо гордість не дозволяє жити просто так, хоча, Бог свідок, грошей достатньо для того, що розмістити й тисячу гостей, які постійно проживали б тут. Меґі побачила в цьому шанс віддячити Енн за підтримку в ті самотні роки, коли їй довелося жити в Квінсленді, а Енн побачила в цій пропозиції порятунок. Бо без Людді в Хіммельхосі було страшенно самотньо. Втім, ферму вона продавати не стала, а найняла розпорядника, бо хотіла, щоб після її смерті все успадкувала Джастина.

— Що сталося, Меґі? — спитала Енн.

Меґі важко опустилася у крісло.

— Схоже, мене вразив караючий удар блискавки.

— Що?!

— Виявилося, що ви обидві мали рацію. Ви колись казали, що я його втрачу. Я вам не повірила, бо думала, що зможу перемогти Бога. Бо не народилася ще та жінка, яка впоралася б із Богом. Бо Він — Чоловік.

Фіона налила Меґі чашку чаю.

— На, випий, — сказала вона таким тоном, наче чай мав від-новлювальні властивості бренді.

— І як саме ти його втратила?

— Він збирається стати священиком, — відповіла Меґі, сміючись і плачучи разом.

Енн сперлася на свої палиці, дошкутильгала до Меґі й, незграбно вмостившись на підлокітнику крісла, ніжно погладила її красиве золотаво-руде волосся.

— Отакої! Хоча це не так вже й погано.

— А ти знаєш про Дейна, Енн? — спитала у неї Фіона.

— Завжди знала, — відповіла вона.

Меґі швидко протверезіла.

— Кажеш, не так вже й погано? Та це ж початок кінця, невже ти не розумієш? Відплата. Я вкрала Ральфа у Бога, і відплачую за це моїм сином. Ти сказала мені, мамо, що це крадіжка, хіба ж ти не пам’ятаєш? Мені не хотілося вірити тобі, але ти казала правду, як і завжди.

— Він збирається до Святого Патрика? — спитала Фіона діловитим тоном.

Меґі розсміялася, але цього разу менш химерним сміхом.

— Погано ж ти уявляєш собі відшкодування, яке я маю зробити, мамо. Я пошлю його до Ральфа, ясна річ. Він — наполовину Ральф, тож нехай Ральф і втішається своїм сином. — Вона стенула плечима. — Втім, він мені важливіший за Ральфа, до того ж я знала, що він захоче податися до Рима.

— А ти так і не сказала Ральфу про Дейна? — спитала Енн, бо ця тема ніколи не обговорювалася.