Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

— Встань, Дейне, дозволь мені на тебе поглянути.

Дейн підвівся, усміхаючись високому чоловіку майже одного з ним зросту; вони могли дивитися один одному у вічі. Дейн відчував надзвичайно сильну ауру духовної влади, яку випромінював кардинал, і це, в його розумінні, була радше аура Папи, а не святого. Але оті невимовно сумні очі не були очима Папи. Як, напевне, довелося страждати цьому чоловікові, щоби мати такі очі, але як, напевне, шляхетно він зміг піднятися над цим стражданням і стати найідеальнішим з ідеальних священиків!

А

кардинал Ральф дивився на сина, не знаючи, що це його син, і відчував до нього любов, пояснюючи собі цю любов тим, що Дейн був сином Меґі. Саме таким він і хотів бачити власного сина: так само високим, як і він, так само граціозним, так само вражаюче красивим. Ніколи в житті він ще не бачив, щоб чоловік рухався так красиво. Але приємнішим за всяку фізичну красу була нехитра краса його душі. Тут відчувалася сила янголів і щось від їхньої неземної сутності. Чи був він і сам таким у вісімнадцять років? Він спробував пригадати і відмотав на три п’ятих назад щільний клубок подій — ні, він таким не був. Ніколи. Може, це тому, що Дейн прийшов сюди з власного вибору? Бо ж у Ральфа все було не так, хоча покликання він мав — в чому-чому, а в цьому кардинал упевнений.

— Сідай, Дейне. Ти зробив, як я тобі казав, — приступив до вивчення італійської?

— На нинішній стадії я розмовляю вільно, але без ідіоматичних виразів, і добре читаю. Можливо, вивчення полегшується тим, що італійська — вже четверта моя мова. Здається, я маю до мов талант. Іще тижнів зо два — і я буду в змозі взятися за місцевий діалект.

— Так, не сумніваюся, що зможеш. До речі, я теж маю хист до мов.

— Що ж, це корисна здібність, — ніяково мовив Дейн. Висока імпозантна постать у червоному трохи лякала його; вона на якусь мить затьмарила собою чоловіка, який їздив верхи на рудому мерині на Дрогеді.

Кардинал Ральф нахилився, пильно вдивляючись у хлопця.

«Я передаю відповідальність за нього тобі, Ральфе, — писала Меґі у своєму листі. — Я покладаю на тебе обов’язок про його щастя і добробут. Те, що я вкрала, повертаю тобі. Бо мушу. Лишень пообіцяй мені дві речі, і я заспокоюся, знаючи, що ти вчинив найкраще в інтересах Дейна. По-перше, пообіцяй мені, що перед тим, як прийняти його до себе, ти переконаєшся, що стезя священика є тим, чого він потребує, — правдиво і цілковито. По-друге, якщо виявиться, що це — те, чого він насправді бажає, зроби так, щоби він укріпився у своєму виборі. Якщо ж Дейн втратить бажання й ентузіазм, я хочу, щоб він повернувся до мене. Бо спершу він належить мені. І це я його тобі віддаю».

— Дейне, а ти впевнений у своєму виборі? — спитав кардинал.

— Абсолютно.

— А чому?

Очі хлопця були якимись дивовижно відстороненими, незручно знайомими, але це відчуття знайомства сягало чомусь у далеке минуле.

— Через ту любов, яку я маю до нашого Господа Бога. І я бажаю служити йому як Його священик всю решту свого життя.

— А чи розумієш

ти, що означає служба Господу, Дейне?

— Так.

— Чи розумієш ти, що ніяка інша любов не може втрутитися між тобою і Ним? Що ти повністю належатимеш виключно Йому, відмовившись від усіх інших?

— Так, розумію.

— Що це стосуватиметься усього, що на Господній службі ти муситимеш поховати свою особистість, свою індивідуальність, саме уявлення про самого себе як унікального і єдино важливого?

— Так.

— Що, за потреби, ти муситимеш стійко прийняти смерть, ув’язнення і голод у Його Ім’я? Муситимеш нічого не мати, і не цінувати нічого, що загрожуватиме зменшити твою любов до Нього?

— Так.

— А ти сильний, Дейне?

— Я чоловік, ваше преосвященство. Спершу я чоловік. Знаю, буде важко. Але я молюся, щоби з Його поміччю знайти сили.

— А чи мусить твоє покликання бути саме таким? Може, ти вдовольнишся чимось меншим та скромнішим?

— Ні.

— А якщо згодом станеться так, що ти передумаєш — що ти станеш робити?

— Як що? Попрошуся відпустити мене, — здивовано відповів Дейн. — Якщо я передумаю, то це станеться тому і тільки тому, що я щиро помилився у своєму покликанні. І тоді я спитаюся дозволу піти. Я не буду любити Його ані краплини менше, але я знатиму, що це не той спосіб, у який Він хоче, щоб я Йому служив.

— Але коли ти даси остаточні обітниці й тебе висвятять, то чи розумієш ти, що тоді вороття не буде, не існує звільнення від обітниці, ніякого відпущення взагалі?

— Я це добре розумію, — спокійно сказав Дейн. — Але якщо треба приймати рішення, то я зроблю це заздалегідь.

Кардинал Ральф відхилився на спинку крісла і зітхнув. Чи був він сам коли-небудь таким упевненим? Чи був коли-небудь сам таким сильним?

— А чому ти приїхав саме до мене, Дейне? Чому не лишився в Австралії?

— Мама запропонувала Рим, але я ще раніше мріяв про це. Я боявся, що мені грошей забракне.

— Твоя мати — мудра жінка. А вона тобі нічого не розповідала?

— Розповідала про що, ваше преосвященство?

— Що ти маєш дохід п’ять тисяч фунтів на рік і чимало тисяч фунтів на своєму іменному банківському рахунку?

Дейн заціпенів.

— Ні, вона ніколи мені про це не казала.

— Мудро. Але гроші є, і Рим — до твоїх послуг, якщо ти цього хочеш. Тобі потрібен Рим?

— Так.

— А навіщо тобі потрібен я, Дейне?

— Бо ви — взірець ідеального священика для мене, ваше преосвященство.

Кардинал поморщився.

— Ні, Дейне, не треба так ідеалізовано мене сприймати. Я — не бездоганний священик. Бо порушив усі свої обітниці, розумієш? Мені довелося вчитися того, що ти, напевне, уже знаєш, і вчитися у найболючіший для священика спосіб — порушуючи свої обітниці. Бо я відмовлявся визнати перед самим собою, що спершу я смертний чоловік, а лише після цього — священик.