Ті, що співають у терні

Маккалоу Колін

— За що, не сумніваюся, слід дякувати моїй статурі та моєму обличчю, — сказав священик із гіркотою в голосі, не в змозі надати цим словам тієї невимушеності, з якою він сподівався їх вимовити.

— Ви й справді так думаєте? Я не згоден із вами, отче. Ми любимо вас за те, що ви — хороший пастор.

— Що ж, принаймні з вашими проблемами я тепер обізнаний дуже добре, — зауважив отець Ральф ніяковіючи. — Тому краще б вам, чоловіче, зняти камінь зі своєї душі.

Педді втупився на вогонь у каміні, який він розпалив у масштабах, близьких до ковальського горна, поки священик вкладав Меґі спати, бо від надміру каяття та паніки йому конче треба було чимось зайнятися. Порожня склянка в його руці швидко сіпнулася кілька

разів поспіль; отець Ральф підвівся, взяв пляшку віскі, й наповнив склянку Педді. Той зробив довгий ковток, а потім зітхнув і витер з обличчя забуті сльози.

— Я не знаю, хто батько Френка. Це сталося ще до того, як я зустрів Фіону. За суспільним станом її родина є першою в Новій Зеландії; її батько мав велику вівчарсько-землеробську маєтність неподалік Ешбертона на Південному острові. Гроші не складали мети його життя, а Фіона була його єдиною донькою. Наскільки мені відомо, він спланував наперед її життя: подорож до країни предків, дебют при дворі, правильне заміжжя. Звісно, по господарству вона й палець об палець вдарити не вміла. У них були служниці та дворецькі, коні та великі карети; вони жили, як пани.

Я працював у них молочарем, інколи бачив Фіону на відстані, коли вона гуляла з маленьким півторарічним хлопчиком.

І раптом — раз, і до мене приходить старий Джеймс Армстронґ і каже, що його дочка зганьбила родину: народила позашлюбну дитину. Звісно, справу зам’яли, та коли родичі захотіли відправити Фіону геть, її бабця здійняла такий ґвалт, що їм довелося облишити нещасну попри незручність ситуації. Але тепер бабуся на Божій дорозі, і вже ніщо не завадить їм спекатися Фіони та її дитини. «Ти одинак», — сказав мені Джеймс. І якщо я на ній одружуся і гарантовано заберу її з Південного острова, то її рідня оплатить мої подорожні витрати і дасть п’ятсот фунтів на додачу.

Скажу вам, отче, що для мене то були величезні гроші, а жити одинаком мені обридло. Але з дівчатами я завжди був сором’язливий, і в мене з ними нічого не виходило. Мені це здалося тоді непоганою задумкою і, якщо чесно, я не мав нічого проти дитини. Бабуся Фіони дізналася про нашу розмову з Джеймсом Армстронґом і послала за мною, хоча й дуже хворіла. Не сумніваюся, що в молодості вона була людиною надзвичайно деспотичною, але справжньою пані. Вона трохи розповіла мені про Фіону, але не сказала, хто батько дитини, а сам я і знати цього не хотів. Однак вона витягнула з мене обіцянку бути добрим до Фіони — бабуся знала, що онуку сплавлять із маєтку по її смерті, й саме тому запропонувала Джеймсу знайти Фіоні чоловіка. Мені було шкода стару бабцю — вона страшенно любила Фіону.

Уявляєте, отче, тільки в той день, коли ми з Фіоною побралися, я опинився до неї достатньо близько, щоб поздоровкатися!

— Та чого ж там, уявляю, — стиха мовив священик. Він поглянув на рідину в своєму келиху, залпом випив її і потягнувся за пляшкою, щоби знову наповнити келихи. — То ви, Педді, оженилися на дамі, яка була набагато вищою за вас.

— Саме так. Спочатку я при ній навіть дихнути боявся. Знаєте, отче, вона в ті дні була така гарна, така гарна, і така… ну… непристосована, відсторонена — якщо ви розумієте, про що я. Така відсторонена, що наче все те відбувалося не з нею.

— А вона й досі гарна, Педді, — лагідно зауважив отець Ральф. — Я по Меґі бачу, якою вона була до того, як почала старіти.

— Їй випало нелегке життя, отче, але… не знаю, що ще я міг для неї зробити. Принаймні зі мною вона була у безпеці, ніхто її не ображав. Лише через два роки я набрався сміливості, щоб… щоб стати для неї справжнім чоловіком. Мені довелося вчити її куховарити, мити підлогу, прати і прасувати білизну. Бо вона навіть не знала, як це робиться.

І за все наше подружнє життя, отче, вона жодного разу ані поскаржилася, ані розсміялася, ані розплакалася. Лише в найінтимніші години нашого життя виказує вона якісь

відчуття, але при цьому ані слова не вимовить. Сподіваюсь, що колись скаже, а втім, — не хочу, бо маю підозру, що тоді вона назве його ім’я. Ні, я не хочу сказати, що вона не любить мене та наших дітей. Сам я дуже її кохаю, та все ж мені здається, що вона втратила здатність когось кохати. Окрім Френка. Я завжди знав, що вона любить Френка більше за всіх нас разом узятих. Напевне, Фіона дуже кохала його батька. Але я про нього не знаю нічого: хто він був, чим займався, і чому вона не змогла вийти за нього заміж.

Отець Ральф поглянув на свої руки і заблимав очима.

— Ох, Педді, часто життя буває справжнім пеклом! Дякувати Богу, мені забракло мужності і я доторкнувся до нього лише скраєчку.

Педді підвівся, злегка похитуючись.

— Що ж, отче, що зроблено, то зроблено. Я прогнав Френка, і тепер Фіона мені ніколи цього не пробачить.

— Ви можете їй цього не казати, Педді. Навіть мусите не казати. Ніколи. Скажіть їй, що Френк гайнув собі геть із боксерами — і все. Фіона знає, який Френк непосидючий та невгамовний, і повірить вам.

— Але ж я не зможу цього зробити! — охнув із переляку Педді.

— Доведеться. На її долю й так випало забагато болю й лиха. Тож не звалюйте на її голову ще одне, — заперечив отець Ральф, а сам подумав: «Хтозна, може, вона всю любов, що відчувала до Френка, тепер віддасть нарешті тобі та тій маленькій дівчинці, яка спить нагорі?»

— Ви й справді так гадаєте, отче?

— Безперечно. Те, що сталося сьогодні ввечері, не мусить мати продовження.

— А як же бути з Меґі? Вона ж все те чула.

— За Меґі не переймайтеся. Я про неї потурбуюся. Певен, з усього, що трапилося, вона зрозуміла лише одне: ви з Френком посварилися. І тому спробую переконати її, що коли вона розповість матері про цю сварку, то це лише додасть їй болю. До того ж мені здається, що дівчинка й не розповість матері багато — якщо вже на те пішло. — Він підвівся. — Йдіть спати, Педді. Пам’ятайте, що завтра ви маєте бути в нормі й потурати Мері.

Та Меґі не спала; вона лежала з широко розкритими очима у тьмяному світлі лампи, що горіла біля її ліжка. Священик сів поруч і помітив, що волосся дівчинки й досі заплетене в кіски. Він обережно розв’язав темно-сині стрічки, обережно витягнув їх — і волосся розсипалося на подушці золотавим хвилястим покривалом.

— Френк подався геть, Меґі, — сказав він.

— Я знаю, отче.

— А ти знаєш, чому він це зробив, любенька?

— Бо посварився з татком.

— І що ти збираєшся робити?

— Поїду геть разом із Френком. Бо я йому потрібна.

— Тобі не можна, Меґі.

— Ні, можна. Я збиралася знайти його сьогодні увечері, але мене ноги не тримали, і я боюся темряви. Але вранці я неодмінно подамся його шукати.

— Та ні, Меґі, ти не мусиш цього робити. Розумієш, Френк має розпочати власне життя, і тому для нього настав час піти. Знаю, тобі не хочеться, щоб він ішов, але він вже давно хотів піти. Не будь егоїстичною — ти мусиш дозволити йому жити власним життям. — «Головне — монотонно повторюй, щоб це відклалося в її свідомості», — сказав собі отець Ральф. — Коли ми виростаємо, то, цілком природно, у нас з’являється бажання жити поза межами дому, в якому ми виросли, а Френк — вже доросла людина. У нього має бути власна домівка, власна дружина і власна родина. Ти це розумієш, Меґі? Сварка між Френком і татком виявила бажання твого брата піти. Вона не сталася через те, що вони недолюблювали один одного. А сталася тому, що саме так, здебільшого, молоді хлопці покидають рідну домівку — через сварку, бо вона для них є приводом. Тому сварка стала для Френка приводом зробити те, що він давно замислив, — піти з дому. Ти розумієш це, моя маленька Меґі?