Тістечка з ягодами

— Ми мусимо поговорити про купу. Через годину в його кабінеті.

— І що буде?

— Піду, — знизала я плечима. — Все з’ясую. Якщо вдасться, то повернуся до комп’ютера й завершу звіт.

— А якщо не вдасться?

— Тоді клацну кілька знімків, кактус під пахву, іграшки до коробки і…

— Я це передчувала! — Магда нервово прикусила ніготь, оздоблений діамантиками. — Я від початку казала, аби ми не йшли до тієї клятої ворожки.

Вона все сплутала в моєму впорядкованому житті одного холодного травневого вечора, зразу після «Новин». За півгодини до того ми закінчили інтеграційні заняття в одному із сонних містечок Підкарпаття. Вимучені дитсадівськими розвагами, які мусили суттєво посилити в нас відчуття групових сув’язей, ми дочовгали до найближчої кнайпи. Офіціантка, сильно похляпана лискучим лаком брюнетка, принесла нам теплувате пиво й пачку гіркавого арахісу. Ми вицмулили по одній гальбі, по другій, по третій. У повній мовчанці, бо про що тут балакати, коли на заняттях ми вибовкали одне одному ледь чи не все, окрім, звісно, розміру зарплати.

— Вгадайте, що прийшло мені на «мобілку»! — озвалася нарешті Магда, ворог тиші й майстриня зі складних запитань.

— Скажи, ми ж не ясновидці.

— До речі, щодо ясновидців, — утрутилась Агата. — За кілька вулиць звідси мешкає фантастична ворожка. Все збувається. Може, сходимо?

— Залежить, що саме вона ворожить, бо якщо самі нещастя… — озвався Марек, наш фірмовий скептик.

— Вона говорить трохи туманно, але потім усе якось між собою пересновується, що аж дивно.

— Я воліла б не йти, — скривилася Магда. — Здається, такі ворожки можуть запрограмувати людині життя, і вже немає виходу — вона мусить реалізувати те, що почула. Наче машина.

— А ти й не мусиш ворожити. Почекаєш у вітальні, — запропонувала вихід Агата. — То як?

За п’ятнадцять хвилин ми дзвонили у розмальовані в бордові троянди та блакитно-золоті сердечка двері. Відчинила нам симпатична літня жінка, із тих, яких часто бачиш у рекламах солодощів, натомість рідко в реальному житті.

— Ви всі на ворожбу? — упевнилася вона. — Ну то заходьте, мої любі. Хутенько, якщо хочете вкластися до опівночі.

Ми зайшли. Ворожка всадовила нас на величезній старосвітській канапі з пурпурного оксамиту.

— Слухай, сонечко, — звернулася вона до мене. — Допоможеш мені запарити чай, гаразд? Наразі повитягай філіжанки.

Я підвелася.

— Зараз, зараз, я спочатку мушу зорієнтуватися… — Вона заходилася почергово прочиняти шафки й шухлядки. — Вони знову десь від мене сховалися, злостиві бестії. А все через ту кляту тісняву.

— Ви повинні мешкати в палаці, — сказала я, намагаючись окинути поглядом скарби, порозкладані на сорока квадратних метрах кімнати. На сіро-зелених стінах десятки фотографій, гобеленів, макраме, маленьких і великих картинок, що зображали квіти, натюрморти, гірські краєвиди, ельфів, а також нашого Папу. На столиках серветки, а на решті меблів, серед букетів штучних квітів, фігурки всіх

можливих святих, виконані з міді, срібла, латуні, дерева, коралу, яшми, скла й пластмаси.

— Ми можемо пити з горняток, — запропонувала Агата, зиркаючи на годинник, який пасував кольором до перламутрових тіней на її повіках.

— Ну, от вони, — втішилася ворожка. — То повитягай їх, сонечко. А ви, молодий-неодружений, принесіть із кухні пиріг, цукор і тарілочки.

— Ти чув, вона сказала «молодий-неодружений», сам бачиш, — шепнула Агата.

— Просто я молодо виглядаю, — заявив Марек, задоволений наслідками лікування фруктовими амінокислотами.

— Згодна, досить молодо як на свої тридцять дев’ять років, — озвалася ворожка вже з кухні. — І все ще парубок, але це вже ненадовго. Цього року багато що зміниться. А надто, якщо ви любите льодяники.

— Як вона це почула? — замислився Марек, більше здивований слухом ворожки, ніж її віщуванням.

— Бо я щовечора випиваю ложку колоїдного срібла й натираю вуха бальзамом монахів-боніфратів. Це діє ліпше, ніж слуховий апарат. Добре, воду я наставила. Тож припильнуй, дитинко, і позаливай, а я пошукаю карти. Де я їх могла запхати…

— Останнього разу ви знайшли їх на пральці, — згадала Агата.

— Справді! — Ворожка подріботіла до лазнички. — Є! Вони лежали під стосом рушників. Ну, хто перший?

Незадовго до опівночі нарешті і я зайшла до Кімнати Ворожінь. Меншої, ніж вітальня, але так само удекорованої рукоділлям племен із найвіддаленіших куточків земної кулі, а то й усесвіту.

— Переклади лівою рукою і стартуємо. На три купки. Святий Боже, я не знаю, як це витлумачити…

— Але смерть мені не випала? — запитала я, вдивляючись у гіпсову Мадонну, що стояла позад альтанки з кармінних троянд (пелюстки з велюру, краплини роси із суперклею).

— Начебто ні…

«Начебто ні»?! Якби не незліченна кількість дрібничок, які розпорошували мою увагу, я почала б перейматися.

— Страшенно дивний розклад. Ти доторкнешся до смерті. І то не раз. Коротше кажучи, великі клопоти.

— Це неймовірно. — Я апатично опала на крісло, накрите накидкою у стилі печворк. Навіщо я погодилася сюди прийти?

— Погодилася, бо твоє життя зовсім не таке впорядковане, як у шоколадній бонбоньєрці фірми Веделя. І я скажу тобі чому. Бо хтось повиїдав чи не всі твої шоколадки. І зосталися порожні фантики. А ти й надалі думаєш, що маєш повну коробочку.

— І ви не бачите жодних позитивних…

— Бачу. Коробочка наповниться аж ущерть. Тільки спершу мусить спорожніти до самої решти.

— А фантики? Як мені їх повикидати?

— Про це карти мовчать. Але я бачу лікарню. А звідки тут Спайдермен?

Спайдермен?

Тієї ж миті ожив телефон (бурштинова дивовижа у формі готичного замку). Ворожка потягнулася до однієї з веж — як виявилося, до слухавки.

— Бабусю?!! Ми мусимо порозмовляти, бо мене доскочила криза!

— Малинко, але я зараз ворожу.

— То закінчуй і займися своєю розгубленою онукою!