Таємні стежки

Брянцев Георгий Михайлович

– А де ж він сам? – спитав Микита Родіонович.

– Побіг щось уточнювати, зараз повернеться.

Заломін прийшов через кілька хвилин.

– Роздягатись не буду, часу обмаль, – почав він, ні з ким не привітавшись. – Так… Що я безробітний, усім відомо?

– Ну? – Тризна здивовано підняв брови, не розуміючи, до чого веде старий.

– Дві бочки у мене управа конфіскувала, а дві залишила, – сказав Заломін.

Усі здивовано перезирнулися. Тризна закашлявся і вийшов.

– Почекаємо трохи, – продовжував Заломін. – Нехай віддишеться: – І він байдуже почав попихкувати цигаркою.

Запанувала тиша.

Нарешті

повернувся блідий Гнат Несторович. Від приступу кашлю очі в нього зробилися червоними і наповнилися сльозами, він весь час витирав їх хусточкою.

Заломін скрушно похитав головою і знову заговорив:

– А поки що і коні, і дві бочки вдома.

Нервовий Тризна не витримав:

– Що ти мелеш? Де твоя раціоналізація?

Заломін несподівано голосно розсміявся:

– Зараз і раціоналізацію викладемо. Розвідку я недаремно зробив. Електростанція вже місяць як заявку подала в управу на очистку. Раз! – Він загнув один палець. Обличчя у всіх витягнулися. – А ми візьмемо з Повелком та вночі і приїдемо до них. Два. – Він загнув другий палець. – Вночі ніхто перевіряти не буде. Три… Завтра у мене все можуть відібрати дочиста. Чотири… Значить, не зівай, Хомко, на те ярмарок! П'ять. Ось вона і раціоналізація!

В першу мить від подиву і несподіванки ніхто не промовив ні слова. Потім Повелко кинувся до старого, притис його голову до грудей і поцілував.

Заломін зніяковів і часто закліпав очима.

Ожогін підійшов до старого, міцно потиснув йому руку. Старий розчулився, губи у нього затремтіли, і скупі сльозинки покотилися по грубих обвітрених щоках.

– Старий кінь борозни не псує, – так кажуть, батьку? – спитав Заломіна Микита Родіонович.

– Так, синку… І ще кажуть: «Або пан, або пропав». Тільки от що… Діло треба починати зараз, у мене все готове. На подвір'ї станції я бував до війни разів з п'ять, порядки знаю…

– Проберетесь? – спитав Ожогін.

– Звичайно, проберемось… А от куди мені потім пробиратися?

Вирішили, що після операції Заломін ховатиметься в будинку Заболотька разом з Повелком. Усі розуміли, як ризикує старий, йому треба було піти додому, запрягти коней і показатися в місті, а це не так просто, коли знаєш, що за тобою, можливо, стежать. Але Заломін був упевнений, що все мине благополучно…

О дев'ятій годині вечора на вулиці, де містилася електростанція, з'явилися Дві підводи з бочками. На одній сидів Заломін, на другій – Повелко. Підводи ледве рухалися.

Вулиця була не забрукована, вся у воронках від розривів бомб, у вибоїнах. Бочки підкидало, хилило з боку на бік, колеса грузли в заметах. Повелко почував себе непевно в новій ролі і ледве тримався на передку. Зате Заломін енергійно поганяв коня.

Ось і електростанція. Тут Повелко відпрацював чотири роки. Вона начебто й не змінилася за роки війни, тільки стіни перефарбовані з білого в сірий колір. Огорожа ціла, цілі й залізні ґратчасті ворота, крізь які видно велике подвір'я. Глухо й ритмічно постукують маховики. Світла не видно – все замасковане.

Передній кінь уперся в ворота. Заломін зіскочив з передка і постукав. Показався поліцай з гвинтівкою.

– Гостей приймай та ніс затуляй! – пожартував Заломін.

– Фью! – свиснув поліцай. – З поля вітер, з лісу дим…

– Давай ворушись, а то нам і ночі невистачить.

Поліцай впустив підводи на подвір'я і спитав:

– Знаєш де?

– Не перший раз.

– Ну,

давай! – І вартовий зник у кам'яній сторожці.

Заломін повів коня на поводі до самої вбиральні.

Повелко поглянув навкруги. Просторе подвір'я захаращене. З-під снігу видно штабелі вогнетривкої цегли, купи іржавого дахового заліза, порожні дерев'яні бочки, носилки, купи бутового каменю, довгі двотаврові балки…

– Я пішов, – тихо промовив Повелко. – В разі чого – кашляни.

– Помагай боже! Буду пильнувати.

Повелко пригнувся і почав пробиратися між штабелями цегли до задньої стіни електростанції. Сніг був глибокий, і на ньому залишався дуже помітний слід. Це збентежило Повелка – на мить він зупинився, але потім рішуче рушив далі. Біля самої стіни вийшов на протоптану стежку, яка вела до куп вугілля.

… Вісім кроків від рогу. Повелко відрахував їх і повернувся. Тепер восьмий ряд цеглин знизу. Нахилився. Одна, дві, три… всі вісім… Ні, потрібної цеглини немає. Стіна зовсім гладка. Гнат Несторович має рацію: мабуть, причина в снігу. Повелко підвівся, потім став на коліна і почав швидко розгрібати сніг.

Ось нарешті і те місце. Штовхнув цеглину носком чобота, і половина її вийшла з стіни. Повелко вийняв цеглину, поклав біля себе. Рукою поліз в отвір, що утворився, намацав детонуючий шнур і витяг його назовні. Руки тремтіли від збудження, стало душно. З кишені вийняв два запали з кінцями бікфордового шнура, наклав їх на детонуючий шнур, швидко скріпив гумою. Потім вийняв невеликий клейончатий пакуночок, де були ампули з кислотою і запалювальною сумішшю, закріпив його на обох кінцях бікфордового шнура. Уважно оглянув і, переконавшись, що все зробив правильно, стис пакуночок пальцями. Ампули хруснули. Так, усе на місці. Тепер – справа часу. Кислота почне роз'їдати оболонку: на це їй визначено п'ятнадцять годин. Коли вона просочиться на запалювальну суміш, а та запалить шнур і полум'я дійде до запалів, тоді все буде обчислюватись секундами, долями секунди…

Поклавши цеглину назад у стіну і замаскувавши це місце снігом, Повелко пішов назад. Він поспішав. Серце билося гучно і радісно, в ушах стояв дзвін…

– Ну, – спитав Заломін.

– Повний порядок.

– Встигнемо ноги винести?

– Що ти! – засміявся Повелко. – Це трапиться не раніше дванадцятої години дня…

– Тю!.. – Старий взяв коня за вуздечку і почав виводити його до воріт. – Гей, друже! Нагостювалися і досить! Випускай! – крикнув Заломін поліцаю.

Той, позіхаючи, вийшов із сторожки:

– Усе?

– Що – усе?.. Наші черпаки не беруть. Даремно час згаяли.

– Замерзло, кажеш? – засміявся поліцай.

– Піди полюбуйся.

– Чорт його не бачив! – вилаявся поліцай і відчинив ворота.

Була неділя. День видався напрочуд ясний, сонячний. На вулицях юрмилися городяни. Вони мовчки дивилися на німецькі військові частини, які проходили через місто. Шосе, що пролягло з заходу на схід, розділяло місто на дві половини, утворюючи пряму, як стріла, вулицю. Рух по ній не припинявся ні вдень, ні вночі. На схід безперервно йшли танки, бронетранспортери, численні автомашини з різним вантажем, бензозаправники, мотоцикли і навіть прості підводи. На них сиділи німці, призвані в армію по тотальній мобілізації, – похмурі, різного віку, без властивої кадровим служакам виправки, з жовчними незадоволеними обличчями, з пов'язаними, наче в старих баб, головами.