Таємні стежки
Шрифт:
– Ну як? – спитав Ожогін.
Андрій звів очі і відповів, що ходив з Тризною в Рибацький провулок.
– Знайшли?
– Знайшли. Під шостим номером – найпристойніший будинок у провулку, крім нього – дрібнота і руїни. Глухе місце… Я піду разом з Гнатом! – з якоюсь одчайдушною рішучістю закінчив він.
Ожогін замислився. Знаючи характер друга, Микита Родіонович боявся, що, поступившись перед ним один раз, доведеться поступитися і вдруге. А коли Андрій пізнає смак бойової роботи, відірвати його від неї буде важко. Виникне загроза основному завданню, на яке вони
– Мало чого тобі захочеться, – спокійно сказав він. Грязнов почервонів, притиснув руку до грудей.
– Зрозумійте, Микито Родіоновичу…
– Дуже добре розумію. Але ми обидва відповідаємо за те, що нам доручено.
Збиваючись, Андрій почав палко доводити, що впевнений в успіху, що добре виконає завдання.
– Невже, Андрію, ти не зрозумів, чого я вагаюсь?
– Так… але чого ви самі… – Андрій обірвав фразу на півслові і підійшов до вікна, ставши до Ожогіна спиною.
– Бачу, що не зрозумів, – сказав Ожогін. Кілька хвилин тривало мовчання.
– Добре, Андрію, ти підеш з Тризною, – промовив нарешті Микита Родіонович, – що з тобою робити. Але це – твоє перше і останнє бойове доручення… Сподіваюсь, що все буде гаразд.
Він підійшов до Андрія і міцно обняв його за плечі.
Ніч. Затемнене. місто здається вимерлим. Ні світла, ні людської тіні. Тільки сніг, сніг і сніг… Ним засипані вулиці, тротуари, дахи будинків. Він як пух лежить на оголених деревах, тягне вниз проводи, утворює химерні шапки на верхівках стовпів.
Повітря нерухоме й чисте. Кроки дзвінко лунають у нічній тиші.
З-за рогу визирнула людина. Микита Родіонович і Андрій зупинились, придивилися. Це був Тризна. Привіталися мовчки.
– Що нового? – притишеним голосом спитав Гнат Несторович.
Ожогін передав зміст розмови з Тряскіною, пояснив розташування кімнат будинку в Рибацькому, розповів, що зробить Тряскіна.
– Треба проникнути в будинок до приходу Роде, користуючись тим, що відомий пароль, і зустріти гестапівця. До речі, нічну перепустку не забули? – раптом захвилювався він, знаючи, що патріоти ходять вночі з підробленими перепустками, які виготовляються підпіллям.
Гнат Несторович похитав головою, вийняв з кишені маленьку яйцеподібну гранату і подав Андрію:
– Сховай. На всякий випадок.
– А може Роде вже в будинку?
– Це я буду знати, – сказав Гнат Несторович, – у мене на вулиці вартує людина… Ну, ходімо!
Тризна завернув за ріг.
Андрій поспішно пішов за ним…
А в цей час у підвальному приміщенні Держбанку, де тепер містилося гестапо, тривав допит.
У кутку невеликої, під похмурим склепінням кімнати, освітленої гасовою лампою, на стільці сидів чоловік. Зарослий, схудлий, з синцями під очима, він здавався стариком.
Чоловік мовчав. Біля стола примостилася Тряскіна. Роде, заклавши руки в кишені, повільно ходив по кімнаті.
– Спитай його, – звернувся Роде до Варвари Карпівни, – хто йому дав розпорядження впустити асенізаторів на подвір'я електростанції?
Варвара Карпівна переклала запитання на російську мову.
Арештований байдуже, не змінюючи пози, не ворухнувшись, відповів, що такого
– Значить, сам впустив? – засичав Роде.
Арештований ствердно кивнув головою.
Роде сердито вилаявся і підійшов до стола.
Варвара Карпівна опустила голову. Вона боялась дивитися в очі Роде. Їй здавалося, що він прочитає в її погляді потаємну думку, яку вона виношувала ці дні. Сьогодні він чомусь особливо пильно і довго дивився на неї. Тряскіній здавалося, що ось-ось тонкі губи Роде складуться в злісну посмішку і він скаже: «Все знаю, моя люба, все мені відомо. Ти хочеш прибрати мене… хе-хе… Скоріше помреш ти…». Але Роде тільки мружив очі і мовчав. Бували хвилини, коли Варвара Карпівна почувала, що ось-ось втратить свідомість. «Чого я про це думаю? Адже, крім мене і Ожогіна, ніхто нічого не знає. Хіба Роде може прочитати думку. Ні, ні… Просто нерви…». Варвара Карпівна зціплювала зуби, намагалася відігнати тривожні думки, але вони знову лізли в солову. А що, коли сам Ожогін уже видав її, пішов і розповів гестапо, і ось зараз після цього арештованого…
– Господи! – майже вголос промовила Тряскіна.
– Що ти бурмочеш? – спитав Роде.
Серце у Варвари Карпівни завмерло.
– Нехай скаже, хто ці асенізатори. Нехай назве їх прізвища, – зажадав він.
Варвара Карпівна квапливо переклала. Арештований не знав прізвищ нічних гостей, і ніколи їх до того не бачив.
– Сволото, – прохрипів Роде, і його худе обличчя стало страшним. – Зараз ти в мене заговориш!
Він зупинився перед в'язнем і став повільно закочувати рукава мундира.
– Мені можна йти? – спитала зблідла Тряскіна і підвелася з стільця.
– Іди, – кинув Роде. – Зайдеш через десять хвилин – поїдемо.
Через десять хвилин вона відчинила двері.
Тюремник-гестапівець тримав рушник і лив гарячу воду на руки Роде. Роде з гидливою гримасою змив з пальців кров, змочив їх одеколоном і витер…
У сорок хвилин на першу від будинку гестапо від'їхала малолітражна машина. В ній сиділи Роде і Варвара Карпівна. Обоє мовчали. Жінка намагалася не дихати, щоб не видати свого стану. Від однієї думки, що швидко, через якоїсь півгодини, а може й менше, станеться щось страшне, неминуче, вона здригалася. Їй здавалося, що вона стоїть на краю безодні і якщо сама не кинеться вниз, її все одно штовхнуть туди. Чекати далі було нестерпно, і Тряскіна в думці квапила шофера. А машина, як на зло, ледве повзла, борсаючись по вибоїнах дороги.
Нарешті вона зупинилась. Варвара Карпівна швидким рухом руки змахнула сльози і витерла хусточкою обличчя. Шофер відчинив дверцята. До будинку лишалася сотня метрів. Роде відпустив шофера і наказав йому під'їхати через годину.
На стукіт ніхто не озвався. Роде постукав удруге – тиша. На третій удар озвався жіночий голос:
– Хто там?
– «Лейпціг», – хрипкуватим, надтріснутим голосом відповів Роде.
… Не більше як через хвилину в будинку пролунали один за одним чотири глухі постріли – наче хтось ударив кілька разів палкою по пружинному матрацу, а ще через хвилину з'явилися Тризна і Грязнов.