Таємничий острів
Шрифт:
Тоді журналіст розповів про те, що з ними сталося, повідомив про події, яких не міг ще знати Сайрес Сміт: про останнє падіння кулі, приземлення на невідомій їм, здається, незаселеній землі, – байдуже, острів це чи материк, – про те, як пощастило знайти Комин, про пошуки самого інженера, Набову відданість йому, про те, чим вони всі завдячують розуму Топа і таке інше.
– Хіба не ви знайшли мене на березі? – запитав ще слабким голосом Сайрес Сміт.
– Ні, – відповів журналіст.
– І не ви перенесли мене в цю печеру?
– Ні.
– А на якій відстані печера рифів?
– Десь за півмилі, – відповів Пенкроф. –
– Справді, – мовив інженер, потроху оживаючи і з дедалі більшою цікавістю слухаючи всі подробиці. – Це справді дивина!
– А чи не могли б ви розповісти, – вів далі моряк, – що відбулося після того, як вас змило хвилею?
Сайрес Сміт намагався зібратися з думками. Але він мало що пам’ятав. Ударом хвилі його відірвало від сітки аеростата. Спочатку він занурився в глибину на кілька саженів. Випірнувши на поверхню моря, в сутінках він відчув, що поруч борсається якесь живе створіння. То був Топ, котрий кинувся в море рятувати свого хазяїна. Звівши догори очі, інженер не побачив кулі аеростата – той, позбувшись його ваги та ваги собаки, стрілою злетів у небо. Сайрес Сміт опинився серед пінявих хвиль не менше ніж за півмилі від берега. Сильно гребучи руками, він намагався втриматися на хвилях. Топ піддержував його зубами за одяг, але їх підхопила шалена течія, понесла на північ, і через півгодини нерівної боротьби інженер став тонути, тягнучи за собою в безодню Топа. Від тієї миті й до хвилини, коли Сайрес Сміт опинився на руках своїх друзів, він нічого не пам’ятав.
– Однак вас мало викинути на берег, – допитувався далі Пенкроф, – і у вас мало стати сили дійти сюди, бо Наб знайшов сліди ваших ніг!
– Атож… Саме так і мало бути, – задумливо відповів Сайрес Сміт. – А вам не зустрічались на березі сліди інших людей?
– Жодного сліду, – заперечив йому журналіст. – До того ж якби у найкритичнішу мить вам і трапився якийсь рятівник, то чому б він покинув вас, витягнувши з води?
– Ваша правда, дорогий Спілете… Скажи, Набе, – звернувся інженер до свого служника, – чи не міг ти сам… Може, тобі на якийсь час затьмарилася пам’ять… і ти… Ні, це безглуздя… А чи не лишилися на піску хоч деякі з тих слідів? – запитав Сайрес Сміт.
– Так, хазяїне, лишилися, – відповів Наб. – Дивіться, ось тут, при вході, біля внутрішнього схилу цієї дюни, де вони захищені від вітру й дощу. А решту, звичайно, змила гроза.
– Пенкрофе, – сказав на це Сайрес Сміт, – чи не могли б ви взяти мої черевики і точно прикласти їх до слідів?
Не зволікаючи, моряк виконав інженерів наказ. Він пішов разом з Гербертом туди, де показував Наб, і знайшов сліди, а тим часом Сайрес Сміт казав журналістові:
– Трапилося щось незбагненне!
– Справді, незбагненне! – нагодився Гедеон Спілет.
– Та облишмо поки що цю загадку, дорогий Спілете, повернімося до неї згодом.
За хвилину моряк, Наб і Герберт повернулися до печери.
Тепер розвіялися будь-які сумніви: підошви інженерових черевиків точно співпадали з уцілілими слідами ніг на піску. Отже, вони належали Сайресу Сміту.
– Нічого собі, – сказав він, – то це в мене самого стався провал у пам’яті, в якому я звинуватив Наба! Я брів, як сновида, не тямлячи, що роблю, а Топ, керуючись інстинктом, провів мене сюди, витягнувши з води… Ходи сюди, любий Топику! Йди до
Красень собака, гавкаючи, кинувся на груди хазяїнові, і той віддячив йому ніжними пестощами.
Погодьтеся: годі було дати якесь інше пояснення врятуванню Сайреса Сміта, й ця заслуга належала лише Топу.
Близько полудня Пенкроф запитав Сайреса Сміта, чи не можна вже нести його. Замість відповіді Сайрес Сміт, напруживши всю силу, підвівся, що свідчило про його непогаслу волю, але похитнувся і, щоб не впасти, мусив спертися на морякову руку.
– Годі, годі, – поблажливо мовив Пенкроф, – подайте-но панові інженеру ноші.
До печери внесли встелені довгою травою та м’яким мохом ноші, поклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. Пенкроф тримав ноші з одного боку, Наб – із другого.
Вони мали пройти миль вісім, та швидко з ношами не підеш, можливо, доведеться часто спинятися, тож їм потрібно буде щонайменше шість годин, аби добратися до Комина.
Досі не стихав вітер, зате, на щастя, припинився дощ. Інженер хоч і лежав на ношах, та все ж, спершись на лікоть, уважно вдивлявся в берег, особливо з протилежного боку від моря. Він мовчав, але погляд його був дуже пильним, і, безумовно, в його пам’яті закарбувались обриси всього узбережжя із пагорбами й видолинками, із перелісками й пісками. Однак години за дві його усе ж таки здолала втома і він заснув.
О пів на шосту вечора їхня групка досягла прямовисної кам’яної кручі, а трохи згодом підійшла до Комина.
Всі зупинились і опустили ноші на пісок. Сайрес Сміт спав глибоким сном і не прокинувся.
Украй здивований Пенкроф побачив, що недавній буревій геть змінив вигляд уже знайомої місцевості. Сталися досить великі обвали.
Піщаний берег було всіяно валунами, укрито товстим шаром водоростей. Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, діставали аж до підніжжя високої гранітної кручі.
Перед отвором, який вів до Комина, глибоко поритий ґрунт свідчив, що зазнав безжального наскоку хвиль. Пенкрофа полоснуло болісне передчуття. Він кинувся у кам’яний прохід. Відразу ж вибіг звідти й остовпів, дивлячись широко розплющеними очима на товаришів.
Вогнище у Комині згасло. Залитий водою попіл перетворився на болото. Обпалена ганчірка, що мала їм правити за трут, зникла. Морські хвилі, діставшись аж углиб коридорів, усе поруйнували і поперекидали всередині Комина!
< image l:href="#"/>Розділ IX
Сайрес знову з товаришами. Пенкрофові експерименти. Тертя двох гілок. Острів чи материк? Плани інженера Сміта. У якій точці Тихого океану? В лісових хащах. Соснова шишка. Полювання на морських свинок. Легкийдимок – провісник добрих сподівань.
Кількома словами моряк розповів Спілетові, Гербертові й Набу про все, що сталося. Пригоду, яка могла мати дуже тяжкі наслідки, – принаймні так вважав Пенкроф, – сприйняли по-різному супутники славного добряги-моряка.