Таємниця гірського озера
Шрифт:
Камо пригадав, як ще маленьким він без будь-якого зусилля підіймав шматок туфу в половину свого зросту – такий легкий цей камінь.
Якось він запитав батька:
«Скажи, айрик[7], хіба з такого легкого каменя можна будинки ставити? Не розваляться вони?»
Батько посміхнувся:
«Туф м’який тоді, коли його тільки що добули з землі. З роками він твердішає, і стіни з нього стоять міцно…»
Камо продовжував роздивлятися місто.
Нижче Єревана виросло в Араратській долині нове промислове місто, з рядами величезних будівель, з упорядкованими
Електрика тут підіймає воду озера Айгегьол на вершини горбів, а звідти скидає її вниз, і вода біжить по каналах, зрошуючи плантації бавовни і виноградники.
Зангу рухає майже всі промислові гіганти, фабрики і майстерні республіки. А сила Зангу – це сила води озера Севан, зібрана у ньому протягом віків.
***
В Єревані Камо перш за все зайшов до редакції республіканської піонерської газети. Він давно був її кореспондентом.
Дівчина, в якої Камо запитав, чи можна бачити редактора, люб’язно показала йому на двері, що вели до сусідньої кімнати.
За величезним столом сидів, схилившись над газетою, молодий чоловік. Це був редактор.
Задзвонив телефон. Редактор зняв трубку і почав з кимось розмовляти. Помітивши Камо, він показав йому рукою на крісло.
Поки редактор розмовляв по телефону, Камо розглядав його. Високе чоло, чорне волосся, темно-карі очі і впевнений погляд цієї людини йому дуже сподобались.
– Ви звідки? – запитав редактор Камо, поклавши трубку.
– Я ваш кореспондент Камо. Із села Лчаван на Севані.
– А, із Лчавана? Знаю, знаю…
Редактор з задоволенням подивився на струнку постать хлопчика, на його мужнє, засмагле обличчя.
__ 1ц виглядаєш бойовим хлопцем, – сказав він. – І кореспонденції твої завжди бойові. Ну як, дають вам корм для ваших птахів?
– Дають. Редактор посміхнувся.
– Ну, що ще? Які там заковики у вас на фермі? Чи, може, щось нове вигадали?
Камо докладно розповів йому про похід на Чанчакар, про печери і про те, що вони там бачили.
Редактор, вислухавши Камо, сказав:
– Ой, як цікаво! Шкода, що немає часу – сам би поїхав глянути, що це за Чанчакар, який має сміливість опиратися таким дітям, як ви. Молодці! Все своє життя юний натураліст мусить змагатися з природою.
Довідавшись, чому Камо приїхав до Єревана, редактор кудись подзвонив і сказав, що йому необхідне альпіністське спорядження.
Співбесідник, очевидно, ухилявся од позитивної відповіді. Чорні очі редактора сердито спалахували.
– Звідки у піонерів гроші? – обурився він. – Спорядження дасте і від мене ж одержите назад… Ну от, це інша справа… Так, так… – схвально похитав головою редактор.
Нарешті, поклавши трубку, він задоволено промовив:
– Підеш і все одержиш.
Потім, викликавши секретаря, редактор розпорядився:
– Вислухайте
Камо розпитали і записали його оповідання. Потім хлопчика сфотографували і послали до Комітету в справах фізкультури. Там йому видали необхідне спорядження.
Того ж вечора Камо повели до Палацу піонерів, де йому довелося розповісти про ферму диких птахів.
За два дні Камо на колгоспній машині повертався додому. Він віз мотузяну драбину, палиці з крючками, «кішки» та інші речі, якими користуються альпіністи. З ним був також і свіжий номер піонерської газети, на першій сторінці якої, під крупним заголовком «Діла юних новаторів села Лчаван», була надрукована велика стаття. В центрі був вміщений портрет Камо.
ЯК ПОТРАПИЛИ ЛЮДИ В ПЕЧЕРИ ЧАНЧАКАРУ
Армен всю ніч перевертався в ліжку – враження минулого дня не давали йому заснути. Можна було з певністю сказати, що й інші герої нашої повісті провели ніч неспокійно.
Ранком наступного дня Армен з Грикором прийшли на ферму. Асмік не було – вона повела пташенят до ставка, на дні якого залишилося трохи каламутної води. Спека посилювалась. Ось уже близько місяця не було дощу, і річка, що протікала біля села, висохла. Висихав і ставок, викопаний школярами-піонера-ми.
Пташата водяних птахів виросли – прийшов час підрізати їм крила. Гусенята, які ще недавно були покриті жовтим пухом, ходили тепер в сіро-білому вбранні. Вони були проворніші і більш рішучі, ніж домашні гусенята. Незважаючи на те, що їх доглядали Анаїд і Асмік та охороняв дід Асатур, гусенята здригалися від кожного підозрілого звуку і насторожувались – давався взнаки природний інстинкт дикого птаха. Але у ставку вони поводились так само, як і домашні гуси: «розмовляли» одне з одним своєю гусячою мовою, часом шипіли сердито, гелготали. Водяні курочки-лиски з’явилися на світ, вкриті світло-бурим пухом, з крильцями, облямованими по краях білими цяточками. Тепер колір їхній почав помітно змінюватися. Вони потрошку темнішали і скидалися на своїх матерів. Переважний тон їхній був грифельно-чорний, рівномірний, тільки густіший на голові та шиї і світліший на грудях і черевці. Різко вирізнялися на загальному темному тлі світло-червоні очі. Кольору своїх батьків поступово набувала і решта вихованців ферми.
Води в ставку було мало, і всі пташенята в ньому не вміщалися. Вони тіснилися і змагалися одне з одним за кращі місця.
До Асмік підійшли Армен і Грикор.
– Як ти думаєш, – запитав Армен, – невже ми сидітимемо без діла до повернення Камо?
Асмік, замість відповіді, підняла за ніжки дохле каченя.
– Не хвилюйся, Асмік, скоро наш ячмінь поспіє, – спробував заспокоїти її Армен.
– Еге, «не хвилюйся». А сам ти скільки води випустив із ставка на ячмінне поле?… Як же я качат тепер купатиму?… А які вони гарненькі і як їх шкода!