Таємниця Крилатого Змія

Дюшато Рене

Ніч минала повільно. Знесилившись, Преміор уклався спати на канапі у капітана вдома.

Він так захропів, що шибки деренчали.

О сьомій вранці капітан розбудив Преміора: тільки-но повідомлено з жандармерії Понтівї, що знайдено розбиту машину Вандергольда.

ДОРОГА НА ПОНТІВІ

Ніч

напнула чорне шатро беззоряного неба. Легенький вітрець, що спочатку приносив приємну прохолоду, ущух, і настала важка передгрозова задуха.

— Ану, давай швидше! — наказала Гране людина з чорною бородою і штовхнула водія кулаком.

Якби бригадир ле Мулек був трохи уважніший, пропускаючи через міст машину Вандергольда з жовтим “Морелем”, то він би побачив, що бородатий турист непомітно тримав під боком у Гране парабелум.

Начальник охорони мовчки натиснув педаль. Маленьке провінційне містечко Орей давно спочивало, коли машина проїхала його і вихопилася на дорогу до Понтіві. Навкруги панував спокій. Ледь чутне гудіння мотора зливалося з пронизливим сюрчанням коників.

Машина проїхала ще кілометрів із п’ятнадцять. Тоді бородатий пасажир сказав Гране:

— Зупинись на хвилину, я заміню тебе.

Машина стишила хід, але раптом Гране замість гальмувати крутонув кермо, і чорний лімузин ударився радіатором об дерево. Дверцята відчинилися навстіж, чорнобородий вилетів із кабіни, випустивши з рук зброю.

Хвилина була щаслива. Начальник охорони Вандергольда блискавично вистрибнув з машини і зник в нічній темряві.

Пасажир одразу ж прудко схопився на ноги і, як був, без зброї, кинувся слідом за Гране. Але в темряві годі було шукати втікача.

Тоді він повернувся до машини. Схопившись за бороду, рвучким рухом зірвав її, Бороду було причеплено! Таємничий турист виявився Бурлакою, який вдало скористався зі знайденого у Преміора реквізиту. Потім голосно покликав:

— Гей, друже, ти ще живий?

На відповідь він почув знайомий насмішкуватий голос:

— Я мертвий лише для жандармів. Чи не так, любий Гране? А ви, виявляється, поганенько управляєтесь із машиною…

— Щось я дуже боюся, що Гране не відповість тобі, — глузливо відповів Бурлака. — Він накивав п’ятами…

Зачувши це, В’юн, немов обпечений, вискочив з машини. Його друг скрушно стояв біля покаліченого радіатора. Одна фара ще світила. Обличчя В’юнові густо вкривала мертвотно-зелена фарба, що надавала йому вигляду мерця.

— Ех, ти! Як ти міг проґавити такого мерзотника! Тепер він зчинить тривогу. А де ж ми зараз?

— Неподалеку Понтівї.

— Довго ж ти чекав нагоди, щоб зупинити машину і пересісти в наш “Морель”! Ми б тоді відвезли Гране в надійне місце. А тепер шукай вітру в полі. Я ж тобі кілька разів пояснював свій план. Чому ти не послухав мене?

—

Я думав, що їхати з Гране для нас буде безпечніше. Ти здорово вдавав із себе мерця! Та коли вважав, що я запізнився, чому ж про це сам не сказав?…

— Ну, годі про це. Ходімо побачимо, як почуває себе П’єро.

Насправді В’юн, загорнутий у теплу ковдру, одразу ж заснув у машині, як тільки вони переїхали міст. Лише струс від удару машини об дерево розбудив вигадливого парижанина. Друзі поклали хлопця між двома пакунками, що надійно сховали його від сторонніх очей. П’єро лежав блідий і нерухомий. Невже помер? Чи, може, задихнувся?.. Але коли В’юн нахилився над тілом, то почув слабке дихання.

Бурлака переніс хлопця на заднє сидіння спортивної машини.

— Ну? Що тепер будемо робити? — запитав він В’юна.

Парижанин в цей час уважно вивчав карту, що її знайшов у Преміора.

— Ми поїдемо в Ренн, а потім прямо до Ле-Мана. Чи, може, нам знадобиться їхня машина?

— Боюся, що ні.

— Тоді на біса вона нам здалася; тільки нас затримає. Залишимо тут оцю мільярдерську чортопхайку і накиваємо п’ятами.

— Мабуть, знову щось надумав? — запитав Бурлака. — Правду кажуть: хоч малий горщик, та мед смачний.

Здоровань із ніжністю поглянув на хитрого парижанина — без нього хіба вони вислизнули б із пастки біля Карнака?

— Не поспішай, ще встигнеш дізнатися. Краще риштуй в дорогу нашу стару карету.

Бурлака відв’язав линву від “Мореля”, В’юн поскладав речі.

…Коли настав день, машина з месниками Клемана Лотера вже проминула Ле-Ман і мчала орлеанською дорогою.

НАБРИДЛІ СТРАВИ

— Знову цей клятий консервований потрух!

Бурлака розлючено відсунув свою тарілку.

— Не лякайся, опісля ще одержиш салат. Дуже поживно, та й зуби заразом почистиш, — глузував В’юн.

— Знову салат! Збожеволіти можна. Як звичайно, давній і гіркий, немов хрін, та ще й без олії. Забули ж її купити в Орлеані… Вже краще б я став за кухаря і постачальника, а то таким пайком В’юн нас усіх зведе з світу. Коли ми нарешті заберемося звідси?

— Побачимо. Заспокойся, Бурлаче, — втрутився П’єро.

Розмова ця відбувалася у вітальні замка Крилатого Змія. Крізь щілини зачинених віконниць лилося проміння серпневого сонця. Вже минув тиждень, як троє друзів глупої ночі над’їхали до маєтку Лотера, виключивши з обережності фари. З того часу вони стереглися. Вдень спочивали, а ввечері прокидалися і всю ніч пильнували в парку або ж збиралися в освітленій ліхтарем кімнаті без вікон, щоб жодного променя не було видно знадвору.