Таємниця Крилатого Змія
Шрифт:
— Замок Крилатого Змія я знаю, — запевнив Мачухін, невиразний тип із чорними вусиками і моноклем. — Я очолював групу, що шукала там, вже не пригадую, якусь формулу… Так от, я там натрапив на цікаву річ. Отой божевільний старий Лотер тримав у льоху багато вибухівки. Невеличка іскра — і бувайте здорові! Одразу троє шпаків злітають в повітря. Назавжди… Чудова пригода!
— І чудовий заголовок на першу сторінку, — підхопив низенький товстун Розенвайн. Він працював у великій вечірній газеті. — Справді, яка сенсація! “Вибух у замку Крилатого Змія. Серед жертв — небіж винахідника Клемана Лотера. Є підозра, що він був зв’язаний з терористами. Безперечно,
— То справді відлюдний край, — вів далі Мачухін. — Ми можемо напасти з кулеметами, однаково ніхто не почує. Ну, а динаміт— така штукенція, що знищить всі сліди.
Незнайомець із зображенням черепа в петлиці підтримав його.
— Нам нічого боятися. Новий поліцейський комісар Отена — один із кращих моїх друзів…
— Зараз, панове, північ. — Преміор підняв угору свою склянку. — Завтра, о цій порі, ми скрутимо в’язи Крилатому Змію. За успіх!
ЗАГАДКОВА КАРТА
— Тепер ти переконався, що варений салат смачніший? — запитав Бурлака.
Цього вечора він сам приготував їжу для своїх друзів, бо В’юн збирався до від’їзду.
— Кожен має свій смак, — огризнувся В’юн. — Я, приміром, більше полюбляю сирий салат.
— І консервовані тельбухи, — відповів насмішкувато Бурлака.
Вечірнє сонце заглядало крізь щілини віконниць і ласкаво освітлювало велику вітальню, і в його промінні весело танцювали золоті порошинки. У старому занедбаному парку щебетало птаство. Бурлака не сидів згорнувши руки. Паркет у кімнаті аж сяяв. На столі вченого перед великим каміном панував суворий порядок. Все було вичищено, вимито і поставлено на місце: реторти, пробірки й прилади наче чекали на свого хазяїна, що от-от мав прийти і сісти до роботи.
В’юн уже давно поглядав на статую Крилатого Змія, на яку ліг сонячний парус.
— Не знаю, який з тебе кухар, а от хазяйнуєш ти вкрай погано. Подиви, скільки пилу на оцій потворі!
— Сам ти потвора! — сердито вигукнув Бурлака.
П’єро мусив утрутитися в сварку.
— Замість того щоб сперечатися, ви краще б вивчили карту.
— Нехай сам готується, — буркнув Бурлака, — я зайнятий по вуха.
Здоровань заходився прибирати на обідньому столі. Наспівуючи крізь зуби пісеньку, В’юн приніс із гаража кілька карт. П’єро здивувався:
— Навіщо нам стільки? Досить карти з околицями Руана. Але де ти їх узяв? У нас, здається, їх не було.
— Більшість із них — подарунок на згадку від вельмишановного і люб’язного пана Преміора. Я їх поцупив з його машини того дня, коли Гране так неввічливо залишив наше товариство. Та тут всі куточки Франції! Дивись, ось Лазурове узбережжя. Мабуть, добре там зараз, на Лазуровому узбережжі.
В’юн розгорнув карту.
— Дивись, ось Ніцца, Канни і Монако, місто, де грають в рулетку. А ось Грас, де виробляють парфуми. Тут проходить Тур-де-Франс, через Ніццу — Дінь на Париж… Дивись, яка смішна назва краю — Ле-Пуа!..
— Ти помиляєшся, це не назва краю.
П’єро кинув погляд на карту. В тому кутку, де водив пальцем В’юн, одне селище обведено синім олівцем.
— Це ти зробив кружечок на карті? — спитав
— Я нічого не креслив.
— Покажи-но інші карти!
П’єро розгорнув одну по одній всі карти і почав їх уважно вивчати. Справді, червоним чорнилом було позначено дорогу, що починалася від замка Монбіжу, зміїлася крізь усю Францію і закінчувалася селищем, обведеним синім олівцем, що звалося Бедежюн. На звороті ледь помітно написано: “Від’їзд із Мнбж. 29. VII, в 4 г. р. Париж 6 г. Невер 10 г. Снід. Руані. Валанс 16 або 17 годин (???). У к. р. діст. 21 г. Обережно в Бед. Н. вигр. прин. 1 г. д. пр. д. неб. вночі. Я. нем., заноч. Сіст., але постаратися ун. Повернення Мнбж. не пізніше 1 ранком”.
— Слухай, Бурлаче, допоможи розібрати цю ляпанину!
— Нема в мене часу на такі дурниці. Я зараз витиратиму порох із статуї, — сердито відповів Бурлака.
Він приставив драбину і заходився витирати вогкою ганчіркою базальтову статую.
Напис на карті схвилював П’єро.
— В’юне, якщо я не помилився, тут написано: “Від’їзд із Монбіжу 29 липня о 4 годині. Сніданок в Руані. Прибуття до Валанса о 16 або 17 годині. У кожному разі дістатися о 21 годині. В Бедежюні обережно. Треба вигадати хоч одну годину на повернення, вночі дуже небезпечно. Якщо неможливо — заночувати в Сістербні, але постаратися цього уникнути. Повернення в Монбіжу не пізніше 1 серпня, вранці”.
— Ну, так, — спокійно погодився В’юн. — Це, мабуть, маршрут мандрівки, що зробив Вандергольд. Старий шкарбун щось дуже любить мандрувати…
— Ні, ти помиляєшся! Маршрут перетинає майже всю країну, і все це упродовж одного лише дня. Щонайменше тисяча кілометрів і з якою божевільною швидкістю! Я впевнений, що тут річ не тільки в прогулянці. Візьмімо путівник і спробуймо дізнатися, чим уславився цей Бедежюн.
В’юн одшукав сторінку і прочитав уголос:
— “ Бедежюн, за дев’ять кілометрів од Діня, на відлюдному плато. Відомо, що Нижні Альпи страшенно швидко безлюдніють. Бедежюн — селище, залишене мешканцями ось уже шістдесят років. Приваблива з погляду архітектури стара зруйнована церква. Шляхом не проїхати ні машиною, ані велосипедом. За шість кілометів — Шоден. Звідти мулами гірською стежкою можна дістатися Баррема”.
— І ти гадаєш, що “Крісло на колесах” перетнув би усю Францію, щоб побачити зруйноване селище? Не може цього бути! Пригадай, яка подія трапилася 29 липня.
— Зараз, почекай… 29 липня, — В’юн замислився. — Ага, це…
— Гаразд, я тобі допоможу. В цей день суд Вернона виніс вирок і кинув мене у виправну тюрму. Перед цим я пробрався в замок Вандергольда і виявив, де ув’язнено Клемана Лотера. Вандергольдові слуги поклали з обережності перевезти мого дядька в інше місце. Напевне, вони заховали його в тій пустці у Нижніх Альпах! Він, мабуть, і зараз там.
В’юн аж підскочив.
— І ти спокійно це кажеш! Гей, Бурлаче, тут стало відомо, де зараз дядько нашого П’єро! Тепер ми його врятуємо!
— Що ти? Невже! — Здоровань так рвучко обернувся, що драбина захиталася.
— Бережись, а то гепнешся додолу!
В’юн кинувся підтримати товариша. Та було пізно. Бурлака полетів сторчма, але останньої миті встиг схопитися за Крилатого Змія. І тоді сталося незвичайне. Щось клацнуло. Статуя похитнулася і, здавалося, от-от мала впасти. В’юн раптом здивовано скрикнув. У чорному мармуровому п’єдесталі відчинилася ляда, а за нею глибоко униз вели кручені сходи, гублячись у темряві.