Таємниця Крилатого Змія
Шрифт:
Друзі мовчали.
— Гаразд. Ми йдемо звідси і будемо чекати неподалік до сорока п’яти хвилин на другу. За цей час вогник зникне за дверима камери з вибухівкою. В цю хвилину, якщо вам дороге життя, голосно покличте. Ми звільнимо вас. До побачення, шановні!
— До побачення, пане Преміоре, — майже весело відповів йому В’юн.
Бандити пішли. Друзі почекали, поки кроки стихнуть.
— П’єро нас урятує! — вигукнув Бурлака.
— Він знає, що нас схопила банда Преміора. Але що може зробити цей бідний хлопчина з десятьма дорослими людьми, озброєними
— Він нас звільнить, і ми втечемо через потаємний хід.
— Ти забуваєш, що лише доросла людина спроможна відчинити ляду.
— Може, він спробує дістатися сюди через головний хід?
— Бандити стежать за ходом. Його схоплять або ж уб’ють…
— Тоді я розірву цей клятий шнур! — вигукнув у нестямі Бурлака.
Він рвонув з усієї сили, перекинув крісло і гепнув на підлогу. Зціпивши зуби і обливаючись потом, юнак напружив м’язи. На руках і скронях напнулися жили. Однак вірьовки були міцні і лише глибше вп’ялися в тіло. Звиваючись на підлозі разом із кріслом, Бурлака спробував присунутися до свого друга, щоб перегризти зубами пута і загасити невблаганний вогник, який вже двічі оббіг кімнату. Але далі не міг зрушити з місця.
— Це кінець, — прошепотів Бурлака. В цей час долинув металевий брязкіт.
— Чуєш? Це П’єро, ми врятовані! — зрадів Бурлака, що зовсім було занепав духом.
Ланцюг бряжчав, але ляда не поступалася. Знизу почувся приглушений голос П’єро.
— Допоможіть мені, скоріше! Я не можу відчинити!
— Ми не можемо тобі допомогти… Нас зв’язано! Швидше тікай звідси, зараз станеться вибух!
— Я не залишу вас! — крикнув П’єро.
— Біжи! Біжи! Ти нічого не зробиш, — наполягав В’юн.
— Зараз спробую…
В’юнові здалося, що П’єро знову побіг униз. Цієї хвилі він побачив, як лиховісний вогник наблизився до дверей льоху і зник в щілині.
— Отепер уже все скінчено! — В’юн у знемозі заплющив очі.
Вхідні двері зарипіли. На порозі постав Преміор.
— Ну, як? Чи погодились ви? Ще не пізно! На відповідь він почув одностайне “Ні!”
— Нехай тоді диявол забере ваші душі! — Бандити причинили важкі двері і квапливо відійшли. Преміор наказав приготувати зброю.
— Вони сказали, що П’єро помер, однак я боюся, що хлопець ховається десь у будинку. Та зараз уже не страшно. Він не зможе вирвати шнур, бо той вже догорів до дверей льоху з динамітом і зараз іскра біжить униз. Хай спробує вийти, він потрапить під наші кулі…
Чверть години минуло. Повітря струснув вибух.
ЗОЛОТА НОША
Коли П’єро почув Преміорову погрозу і дізнався про долю своїх друзів, він зрозумів, що часу на порятунок лишилося
П’єро щодуху кинувся бігти підземеллям. Знайшовши отвір, він виліз назовні й обережно спустився на дорогу, що вела до замка. Тут стояли машини. П’єро відчинив скриньку з інструментами і серед англійських ключів, свічок і ганчірок знайшов коротке шило.
— Хай тепер спробують виїхати звідси, — посміхнувся П’єро і проштрикнув шини.
Потім хлопець обірвав усі дроти коло свічок і попсував електричне обладнання. Нарешті підліз під машину і виточив на землю мастило і бензин. Звідти він виліз замурзаний, але щасливий.
— В кожному разі вони не поїдуть за нами в Бедежюн, — пробурмотів П’єро.
Він подивився на світний циферблат. Була година з чвертю. Час поспішати в замок.
Здершись нагору, П’єро зрозумів, що не запам’ятав місце, де був замаскований отвір. Він тільки помітив, що там стирчала горобина, але їх росло довкола чимало, та ще й надворі було темно. Хлопець згаяв багато часу на пошуки і вже зневірився, як раптом натрапив на стежку, що вела просто до щілини. П’єро ящіркою прослизнув усередину і за кілька хвилин, засапавшись, уже стояв коло ляди. Кинувши погляд на годинник, він зблід: лишалися лічені хвилини.
Та справжній відчай охопив П’єро, коли він спробував відчинити ляду. Хлопець повис на ланцюгу. Але хіба самому йому зрушити важку статую? А друзі неспроможні допомогти. Порятунок був такий близький, аби ще хоч трошки ваги… І раптом П’єро щось набігло на думку.
Розповідають, що солдати Пізаро, що завоювали XVI століття стародавню країну інків Перу, зібрали погрозою і вбивствами стільки золотих речей, що виповнили ними світлицю у королівському палаці. Конкістадори з жадоби повбивали один одного, а ті, що лишилися, померли з голоду і нестатків біля своїх скарбів.
Масивні золоті ідоли, які для солдатів Пізаро були завжди тільки наживою, могли стати в пригоді П’єро. Він ще раз скочив до склепу і напхав золота в старий мішок. Заточуючись, П’єро ледве завдав мішок на спину і, зігнувшись під тягарем, почав підніматися нагору, йому здавалось, що збігла вічність, але насправді минуло десять хвилин.
Під подвійною вагою плита зрушилась, і потаємна ляда відкрилася…
П’єро одразу ж кинувся до друзів і складаним ножем перерізав вірьовки.
— Якраз вчасно! — вигукнув В’юн, розтираючи заніміле тіло.
— Якщо вибух має статися о другій годині, — промовив П’єро, — у нас лишилося ще п’ять хвилин.
— Треба втікати підземеллям!
— Ні, Бурлаче, нас може засипати. Ми повинні тікати машиною, а не пішки. Це єдина можливість врятувати Клемана Лотера. Треба робити це негайно, бо незабаром з’явиться Преміор, і буде пізно. Коли б вирвати шнур!..
— Неможливо, — промовив В’юн. — Бандити передбачили все. Двері в льох замкнуто, і вогонь зараз спускається вниз. Не гаймо ж часу, біжімо, інакше злетимо в повітря!