Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
— Віддай по-доброму жрачку, а то ніж увіткну…
Здоровенний дядько кинув сумку під ноги, Васильок схопив її і махнув у моторошну темряву сходового прольоту, чуючи навздогін волання:
— Рятуйте! Товариші, грабують!
…Вранці Василько поміняв на товкучці вкрадені банки шпрот, «Казбек» і в’язку сосисок на бідон молока, масло й мед; повернувся додому — там дільничний сидить; молоко з медом не взяв, а Василька забрав; через два дні до комірчини Нальотових прийшов пахан — руки в наколках, русалки якісь на якорі, жодного свого зуба — суцільні фікси, кинув до буржуйки
— Братана твого вислали, ми — поможемо… Я поки матір погодую, а ти чеши до партії, сльозу пусти, на крик переходь і, поки сюди когось із них не приведеш — не злізай…
Матір сяк-так підняли на ноги, пішла на інвалідність; Дмитрик поткнувся на завод, але — не взяли, ще молодий, іди вчись…
От і став його вчителем дядя Женя, злодій у законі…
І закрутилося…
…З Костенком життя звело Артиста в шістдесят п’ятому: затримали його опери райвідділу, та оскільки Нальотова розшукували, то викликали чергового з Московського карного розшуку.
— У нас тут концерт, прямо хоч кіно знімай!
…Артиста взяли на гарячому, не вийшов хміль ще; концерт, справді, давав чудовий: і черкасовська чечітка, коли той у молоді літа патпаташонив, і наслідування пісеньок Марка Бернеса (оперативники йому гітару принесли), і Мирова з Новицьким шпарив, заплющ очі, ну точнісінько ці самі конферансьє хизуються, ну як один!
Костенко сів на лавці, відполірованій до дзеркального блиску сідницями затриманих, заплющив очі й прямо-таки подивувався з таланту заарештованого (три втечі з колоній, сім судимостей, злодій великого авторитету), подзвонив Девону Кочаряну, той, на щастя, був дома, попросив приїхати; взяв Артиста під розписку і, замість того щоб везти його в тюрму, запросив у ресторан «Будапешт», який раніше називався «Аврора» й славився як центр усіх московських процесів, особливо коли там держав джаз Лаці Олах, кращий ударник Москви.
Артист попросився на сцену, і Костенко, не принижуючу його чесним словом, пустив, прочитавши в очах злодія таку вдячність, що в клятвах потреби не було; виступив; провели аплодисментами, викликали на біс…
Домовилися, що Кочарян покаже Артиста своєму режисерові. Він, Левончик, годі ще не постановником був, а асистентом; але назавтра Костенкові вліпили сувору догану.
Артиста відправили в Бутирки, та все ж Левон зміг перекинути йому вісточку: «Тримайся, Слава через тебе погорів, відмотаєш строк — жду, постараюсь допомогти, ти цього заслуговуєш, місце твоє — у мистецтві, а коли й ні, то — поряд з ним».
Артист вийшов через місяць після того, як Левона поховали; в Москві, звичайно, не прописували; подзвонив на Петровку, спитав телефон Костенка; побачилися.
— Проти стіни немає смислу перти, — сказав Костенко. — З тупомордими нічого не вдієш… Я подзвоню в Зарайськ, у мене там приятель начальник розшуку, постараюся влаштувати у міський клуб… Освіту маєш?
— Вісім класів.
— Вступай до школи робітничої молоді.
— Зарайський карний розшук захоче, щоб я стукачем у нього став?
— У нього своїх
— Не вийде, — Нальотов похитав кудлатою сивою головою. — Я тільки під газом розслаблююсь, а тверезий — від очей глядачів серце холоне, двох слів зв’язати не можу…
— Минеться… Ти до Москви приїжджай частіше, щосуботи та щонеділі приїжджай, на концерти ходи, в театри… Грошей не пропоную, у самого немає, наймись ще кудись, там можна підробити… А в театри ходитимеш — напевне гарну молодицю зустрінеш, одружишся… Отоді й приходь до мене, прописку проб’ємо…
Пробивати йому довелося не прописку, а скасування нової статті, яку припечатали Артистові. У клубі, де він почав працювати, був дитячий танцювальний ансамбль, дітки навчалися досхочу, він їм і «полечку» ставив, і «краков’як», закінчували пізно, не хотіли йти від дяді Дмитра… І десь узялися нелюди — маленьку Ніночку, дев’яти років усього, крихітку, тростиночку з кісками, опоганили й зарізали в осінньому безлюдному парку…
Нальотов чекав тиждень, два, пошуки нічого не дали; тоді він намацав малину, купив горілки, прийшов туди гуляти; феня його була унікальною, провів толковищу з місцевими вурками, дістав слід і схопив двох нелюдів — одному шістнадцять років, другому сімнадцять.
Перед тим як покарати псів, узяв у них показання, все як слід, примусив написати, що пили перед злочином, де гуляли, чому на таке пішли; зв’язавши намертво обох сук, не кваплячись сходив додому, взяв магнітофон і записав їхні показання на плівку; слухаєш — серце холоне… Після цього спокійно сунув ніж у горло, навіть на обличчі не змінився…
У місті його судити не наважились — народ відбив би; всі стояли за нього, жінки без упину кричали коло міліції, з обкому комісія приїхала, насилу вивезли до Москви.
Костенко підняв Дмитра Степанова, той підключив колег, боротьба за Артиста тривала рік; мастодонти гриміли: «Самосуду захотіли? Може, лінчувати почнемо підозрюваних?! А де наше головне завоювання — демократичне судочинство!»
Нальотов ставився до всього цього шуму байдуже, ніби справа не його стосувалась; од адвоката відмовився; на суді замість останнього слова поставив молодій судді запитання: «А якби вашу донечку ось так розп’яли, ви також процесуальних норм вимагали б? Чи самі нехристів відсмугували б по очах бритвою? Якщо скажете, що чекали б суду, засуджуйте мене до розстрілу, жити в цій сучій державі не хочу…»
Крутили й вертіли, що, мовляв, він нічого не задумував, в стані афекту все це в нього вийшло, а він стояв на своєму: «Ніякого афекту, все заздалегідь обдумав, бо знав, що пси дістануть виправну колонію, а звідти вийдуть стерв’ятниками, і не одну мою Ніночку уб’ють, а десятки діточок, винних лише в тому, що народилися в нашій країні».
Дали йому строк, але через три роки помилували: все місто надсилало кожного місяця по листу, так Костенко громадськість навчив, у нас головне, щоб каплею довбати, відписуватися бюрократам набридне, придумають щось…