Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
— Хіба у нас бібліотека?! Самі зібрання творів — то Брежнєв був, то суслови там усякі з соломенцевими, двох слів сказати не можуть, а туди ж — за Пушкіним у ряд…
— Сіоністи, — засміявся Костенко. — Дорогу, мабуть, також вони, сіоністи, заважають прокласти, на вибоїнах трясемося?!
— У них руки довгі… Якби від нас залежало — давно проклали б…
— Отак би й проклали!
— А ти піди до виконкому, поткнись! З Гушосдором поговори! Завертай голоблі — та й годі!
— Масони там сидять? Неросіяни?
— Та чого ви з цими масонами до мене причепилися, дядьку? Всі про них говорять, що ж, людям не вірити?!
— Про них не всі говорять, про них наші царі говорили з охранкою… Та Гітлер…
Шофер скосив очі на Костенка, примружившись, подивився на нього заново, холодно:
— А взагалі ви наш?
— Ні, українець…
— Ну, тут різниці немає, що хохол, що русак…
— Так думаєш?
— А що? Якби ви чуркою були — я вас по фізіономії розпізнав би, якогось там прибалтійця — по вимові, я з ними в армії служив, акуратні хлопці, своїх скривдити не дадуть, молодці, це лише ми розкололися, тільки й ждемо, аби з’їсти один одного, наче шакали якісь…
…Генерал Трехов відмахнувся від костенківського посвідчення:
— Я кожній людині радий, голубе мій, живу самотній, ласкаво прошу до зали…
У Костенка потепліло на серці: «зала» була кімнатою метрів шістнадцять, уздовж усіх стін стелажі з газетами, журналами й книжками, затишний абажур, такий у бабусі був, тільки в неї білий, а в цього — червоний; спаленька крихітна, метрів шість, зате кухня з російською піччю — справжня, простора, а втім, подумав Костенко, йому тут щось заважало, потім вбагнув — холодильник; чужорідний.
Генерал немовби зрозумів його:
— Погріб чудовий, голубе мій, тільки я двічі впав, насилу вичухався, довелося згвалтувати російську первозданність атрибутом антиекологічної цивілізації… На жаль, молочко з погреба не порівняти з тим, що зберігається в холодильнику, але роки вносять свої корективи… Чайку з дороги? Хлібця з салом?
— Ні від чайку, ні від хліба з салом не відмовлюсь, товаришу генерал…
— Моє ім’я й по батькові легко запам’ятовуються, голубе мій… Я Іван Іванович… А ви?
— Владислав Романович.
— Хороше співзвуччя. Дуже розкотисте, якесь театральне… Сідайте, зараз нагодую… У якій справі прийшли?
— Я з приводу Зої Федорової…
— Хто це?
— Актриса, яку вбили вісім років тому…
— Стривайте, стривайте, я її реабілітував начебто… Так?
— Саме так… Я думав, ви її одразу згадаєте…
— Через мене пройшли десятки тисяч людей, Владиславе Романовичу… Я й Сергія Корольова справу закривав, і Туполєва, і дітей Мікояна, і Тату Окуневську реабілітував, дружину мого фронтового друга Бориса Горбатова, і Павла Васильєва, геніального сибірського поета… Пильняка, Бабеля, Тухачевського, Мандельштама, Мейєрхольда, Вознесенського, Міхоелса — хіба всіх у пам’яті вдержиш?! Мабуть, її справа була легка, а в інших доводилося розбиратись, голубе мій… Таких свідчень понавибивали, стількох свідків виставили… Липа? Ясна річ… Але — доведи! Молотов вимагав розгорнутих довідок по кожній справі, особливо коли це стосувалося військових, його ж підпис там стояв… Каганович звелів довідки на всіх секретарів райкомів Москви йому особисто пересилати… Про Наркомшлях — також… Микита Сергійович безперестану цікавився Україною, тільки Ворошилов і вусом не повів… До речі, знаєте, як він пив? Дві чарки горілки, а після — для похмільної бадьорості — фужер шампанського. І — все. Умів пити, знав, коли зупинитись… Але він уже тоді, голубе мій, мало що сприймав, ширяв, так би мовити, вважав, що коли Хрущов у своїй промові сказав, мовляв, Сталін звинувачував Ворошилова — «німецький шпигун», то з нього всі списки автоматично знімуться, але ж його підпис також стояв під сотнями тисяч…
— Іване Івановичу, ви не пригадуєте, хто був слідчим Зої Федорової?
Генерал поставив на стіл
— Звичайно, не пригадую, голубе мій… Якби я записи вів, а то ж усе тоді було строго секретно… Ніхто не знав, коли надійде наказ припинити реабілітацію й повернутися до звеличання великого керманича, хай йому грець…
Костенко вийняв фоторобот Хріна, показав його генералові. Той довго вдивлявся, потім замислено сказав:
— Я його допитував… Він у Лефортові сидів…
— У якій справі?
— Здається, по тих списках, які підписував Абакумов…
— Зою Федорову заарештували за особистою вказівкою Берії…
Генерал похитав головою:
— Здається мені, там була якась гра… Щось там було дуже підступне… Ви їжте, голубе мій, а я поки що розслаблюсь і згадаю…
Костенко поклав шматок сала на чорний хліб, трохи присолив, з’їв швидко, з неприхованим апетитом; в такі оселі, де частування до смаку, а бувають такі, де совісно шматок зі столу взяти.
— Гарно їсте, — мовив генерал, — а я на сирі живу, рак був, півшлунку відбатували, нічого, третій рік уже, діти всіх лікарів-убивць з’їхалися, чиїх батьків я реабілітував, а їхніх слідчих — саджав…
— Іване Івановичу, лікарів реабілітував Берія…
— Він їх випустив, голубе мій… А справу закривав я… Лаврентій Павлович лише малесенький шматок айсберга трошки відкрив у своїй боротьбі за інтелігенцію, він був гравець мудрий, учитель же був не хтось там, а сам Хазяїн… До речі, у вас фотографії Зої Федорової немає?
Костенко швидко розклав перед генералом фотографії Федорової: і кадри з фільмів, і в шикарному платті із Сталінськими преміями, і вбиту — з телефонною трубкою в руці…
Генерал відсунув усі фотографії, залишивши одну — із Сталінськими преміями.
— Ось що я пригадую точно, голубе мій… Прямо-таки сторінку справи бачу: «…після вручення мені Сталінської премії я набралася сміливості й звернулася до Йосифа Віссаріоновича: «Дорогий товаришу Сталін, у мене батько репресований…» Зоя Федорова була у Сталіна на Ближній дачі… Потім їздила до Берії на вулицю Качалова… Сталін умів давати хабарі, це не брежнєвські дилетанти, той був злий геній дозувань, усе вичисляв наперед:.. Ач як зумів «обойми» створити, організувати класиків… Дитяча література: ба-бах ордени Леніна Чуковському, Маршаку, Михалкову, Гайдару і Барю — генії, найвищі авторитети, тільки їх і читати дітям… Ба-бах премії артистам, яких любить народ: Крючкову, Алейникову, Андреєву, Черкасову, Марецькій, Зої Федоровій — лише вони кажуть з екрана правду, вони, і більше ніхто… Так само і в балеті було, і в театрі, в науці, живопису… Спробуй бодай слово сказати проти Олександра Герасимова, Сєрова, Налбандяна, Йогансона… Що там усякі Гудіашвілі, Кончаловські, Мєшкови, Сар’яци?! Третій сорт… Хоч і тип давав шматок пирога, але орденок трохи менший, премію невеличку, все зважував, фармацевт… Так от я згадав: невдовзі після візиту Федорової до Сталіна на дачу і до Берії в особняк її і забрали… їй же шпигунство пришивали, я згадав, шпигунство й терор, голубе мій, у неї якийсь американець був під час війни, правильно?
— Правильно. Військовий аташе, капітан Джексон Роджер Тейт…
— Його коли вислали з країни?
Костенко посміхнувся:
— Ухопили кінчик вірьовочки?
— Не зурочте, голубе мій… То в якому його турнули?
— У сорок п’ятому.
— У сорок п’ятому, — замислено повторив генерал. — Дивіться, як цікаво: перший американець, якого турнули, — у рік Перемоги… А Сталін «залізну завісу» почав заново будувати у сорок шостому… Розумієте, до чого я веду?
— Розумію… Ви шукаєте особисті мотиви для висилки американця.