Таємниця Кутузовського проспекту
Шрифт:
— Честь маю, — кивнув Хрінков і пішов до «Волги», що стояла віддалік.
Коли він сів за кермо і рвучко (аж надто рвучко) рушив з місця, щоб набрати швидкість, проїжджаючи мимо зупинки, Костенко подививсь у вікно машини — обличчя чоловіка в темних окулярах, що сидів на другому сидінні, здалося йому знайомим, і не просто знайомим, а таким, що свого часу його дуже цікавило. Машинально поглянув на номер «Волги», запам’ятав; на другий день заїхав у ДАІ — машина належала льотчикові міжнародних ліній Аерофлоту Полякову; зараз він у Латинській Америці, доручення нікому не залишав. Співробітники з карного розшуку все перевірили: «Волга» Полякова стояла запилена на
— Послухайте, хлопці, як би мені подивитися справу про вбивство Зої Федорової?
Він просидів з папками до одинадцятої, треба Машуні подзвонити; а втім, вона звикла, що він часом зникав на тиждень — робота. Набрав номер: «Маняш, я зайшов до себе, в міністерство… Хм… «До себе»? До них, так точніше… Скоро буду. Як ти?» — і, не чекаючи відповіді, поклав трубку.
— Послухайте, — спитав він чергового по управлінню, — я пригадую, була папка з фотографіями свідків, де вона?
— Залишилася на Петровці, — відповів черговий.
Раніше зразу туди подався б, подумав Костенко; роки, а може, відчуття відлученості од справні аматорство передбачає непоспішливість і право на свободу в часі, лише діючий професіонал — фізично, до болю у потилиці — відчуває фактор часу, певна вмонтованість у твоє єство внутрішніх секундомірів…
На Петровку Костенко приїхав ранком, о дев’ятій. Спочатку виготували «робот» того, хто підходив до нього, — Хрінкова. Папку шукали довго, справа не розкрита, повисла. Як не дивно, але Щолоков і Цвігун були надзвичайно коректними, не гнали, як завжди; іноді Костенкові здавалося, що всі вони хотіли спустити справу на гальмах, хоч не тільки Москва гула, а й Захід також.
Папку знайшли лише об одинадцятій. Костенко неквапливо перегорнув сторінки, зупинився на сімсот третій: «Йосиф Павлович Давидов, театральний адміністратор, проживає в Москві, по вулиці Червоних будівельників, будинок сім, квартира дев’ять, до суду не притягувався, освіта середня».
Довідка на нього надійшла досить швидко, о другій: «Давидов Йосиф Павлович, виїхав з СРСР за ізраїльською візою до Відня 29 січня 1982 року».
Друга довідка надійшла з ВРІРу о п’ятій годині: «Джозеф Дейвід, громадянин США, вилетів сьогодні вранці, рейсом Москва — Нью-Йорк, літаком «Пан Амерікен», економічним класом, приїжджав по туристському ваучеру, тиждень жив у Москві, готель «Національ», три дні в Ялті, готель «Ореанда».
До вечора з’ясували всіх Хрінкових. У кооперативі «Зоря» Хрінкова ні в штаті, ні в договорі не було. За прикметами жоден з семисот сорока трьох людей з таким прізвищем не міг бути випадковим співрозмовником Костенка, бо ніхто із розшуканих Хрінкових не мав маленького, ледь помітного шраму на лівій брові. Костенко посміхнувся: «Я, як гробар Літфонду; Дмитро Степанов розповідав, був у них старий, котрий приходив до хворого письменника, базікав з ним про новини, коли той був притомний, віщував щасливе життя, а сам тим часом міряв мізинцем і великим пальцем зріст нещасного — якої довжини замовляти труну… Нормальні люди шукають в обличчі співрозмовника щось нове для себе, запам’ятовують очі, манеру всміхатися, а я, як той лягавий, чіпляюся за те, що може згодом стати слідом. Мабуть, я пропустив дуже багато дуже цікавих людей, бо для мене родимка якась чи прищ важливіші за очі, сльози, тремтячі пальці, за смертельну блідість…»
— Справа тухла, полковнику, — сказав заступник начальника столичного карного розшуку, — що це тебе потягло?
— Хочу трошки поколупатись…
— Пиши рапорт.
— А без рапорту не можна?
— Ти що, з неба впав? Забув закони?
Костенко посміхнувся:
— Закони пам’ятаю, бардак забув.
Але заяву написав і подався до Яструба.
…Мишаня Яструб зробив свій кіоск незвичайним: весь у портретах письменників — Шекспір, Шукшин, Хемінгуей, Толстой, Пушкін, Лермонтов, зірок кіно й естради — Висоцький, Пугачова, Віллі Токарєв, Бабкіна, Елвіс Преслі, бітлп, Тихонов і Бронєвой; десь роздобув мегафон, яким користуються екскурсоводи, що ганяють туристів по Москві (бідолашні провінціали в магазини поспішають, ковбаси вхопити, а їх силоміць у Пушкінський музей голих римлян дивитися; самі роздягнені, де б його пальто на зиму придбати), тому кіоск Мишані став своєрідним культурним острівцем у мікрорайоні.
— Хто не купить академічний журнал «Вопросы экономики», — віщував Мишаня своїм хрипким голосом, — той ніколи не взнає, чому ми котимося в прірву!
Старий у фетровому капелюсі (чому наші діди ходять у тапочках, спортивних штанях, але неодмінно при галстуках, у чорному піджаку й коричневому капелюсі?) посміхнувся:
— Терплячі, дурні, ледарі й боягузи — тому й котимося.
Однак у чергу став.
— Невже ви пропустите можливість придбати довідник залізниць? — вів тим часом Яструб. — Так, він минулорічний. Але що тепер так ціниться, як стара книжка?! Через п’ять, років вона стане унікальною, і її у вас куплять у будь-якому букіністичному за десятку!
— Та на біса ці довідники? — знову пробурчав старий. — Їдь на вокзал, ставай у чергу і потій там. У Росії довідникам вірити не можна, ми — сповнені несподіванок…
Торгівля йшла жваво. Побачивши, що черга розростається (один стоїть, а до нього троє підлітають, мовляв, ми раніше собі чергу зайняли), Костенко зрозумів, що хвилин двадцять він втратить, а часу обмаль (Військова прокуратура дала довідку, що генерал Трехов, той, що реабілітував Зою Федорову, живе в Переславлі-Залєському, туди швидко не доберешся), обійшов кіоск, постукав у двері й сказав:
— Яструб, це я.
Той прочинив двері.
— А, полковничок! З кайданами прийшов? Зажди, я миттю всіх розкидаю, заходь, гостем будеш…
І всередині кіоск у нього був, немов маленький теремок: завісочки, столик і три різьблені табуреточки, коєчка, вкрита килимом, електроплитка, турочки з Сухумі — чеканні, ручної роботи, чи то мідь, чи латунь; під прилавком — ротапринтні видання, книжки, які на чорному ринку коштують сотню, не менше.
— Шановні покупці, дуже пробачаюся, — виголосив Мишаня, — прийшов фронтовий друг, я змушений припинити роботу на півгодини. Рекомендую зайти до кооперативного кафе «Солодощі» — у дворі, третій під'їзд, почастують справжньою кавою, вчіться цивілізації, кафе — місце для кохання, розмов та угод!
Він закрив віконце й сів навпроти Костенка:
— Ти мені мусиш довести, полковнику, що ці ротапринти я одержав незаконно. У мене накладна є. У відділ боротьби в розкраданням соціалістичної власності та спекуляцією подався?
— Та годі тобі, — Костенко махнув рукою, — якщо у нас держава не може торгівлю налагодити, то хоч ти їх навчи… Наші з карного розшуку не тривожать?
— Росіянин за книжку душу віддасть, — відповів Яструб, — отож з вашими орлами порядок, працюємо в повному контакті… Я їм пообіцяв вивісити плакат: «Розшукуються особливо небезпечні злочинці», ручкалися зі мною, мене так просто не візьмеш…