Таємниця індіанського острова
Шрифт:
Ломбард замислився: оце тобі й вклепався — вважається, що я їх бачив раніше, чи ні? Він визнав за краще змінити тему:
— У вас по руці повзе оса. Ні, не рухайтеся. Стійте спокійно. — Він удав, ніби зганяє осу. — Ну от, тепер усе гаразд!
— О, дуже вдячна. Цього літа стільки цих ос розплодилося.
— Так, я вважаю, це від спеки. А ви не знаєте, міс Клейторн, кого ми чекаємо?
— Не маю і найменшої уяви.
Здалеку почувся гучний, тривалий гудок поїзда, що наближався.
— От ми й дочекалися, — зауважив Ломбард.
З
Віра вийшла наперед і діловито відрекомендувалася.
— Я секретарка місіс Оуен, — сказала вона, — на нас чекає машина. — І додала: — А це містер Ломбард.
Побляклі блакитні очі, що, незважаючи на вік, зберегли лукавість, зацікавлено оглянули Ломбарда. В них, коли б хтось міг прочитати, відбилося перше враження:
«Хлопець виглядає непогано. Але є у ньому щось підозріле…»
Усі троє сіли в таксі, котре чекало на них. Минулу сонні вулички маленького Оукбриджа, потім ще милю їхали Плімутським шосе. Далі поринули в лабіринт вузьких і нерівних польових доріг, що петляли поміж живоплоту.
Генерал Макартур зауважив:
— Зовсім не знаю цієї частини Девону. Мій невеличкий маєток — у Східному Девоні, він якраз межує з Дорсетом.
— А тут таки справді чудово, — мовила Віра. — Оці пагорбки, червонозем, буйна рослинність, розмаїтість квітів, аромат…
— Ці місця якісь замкнені… Я віддаю перевагу відкритій рівнині — там до тебе ніхто не підкрадеться з-за рогу, — невдоволено зауважив Філіп Ломбард.
Генерал Макартур звернувся до нього:
— В мене таке враження, що ви багато мандрували по світу.
— О, так, сер, довелося повештатись, — зневажливо знизав плечима Ломбард і подумав: «А тепер він мене запитає, чи не занадто я молодий, щоби бути учасником війни. Оці старі вояки завше запитують те саме».
Та генерал Макартур не згадував про війну.
Вони піднялися на пагорб, звідки дорога петляла наниз до Стикльхевена, що постав перед ними у вигляді купки котеджів та кількох рибальських човників, витягнутих на берег. У променях призахідного сонця вони вперше побачили на півдні Індіанський острів, що височів над морем.
— Далекувато ж він од берега, — з подивом промовила Віра.
Раніше вона уявляла собі його зовсім інакше — невеличкий острівець поруч із узбережжям, увінчаний розкішною білою віллою. А насправді ніякого будинку вона не побачила — тільки чіткий силует скелі, що невиразно нагадував гігантську голову американського індійця. В ньому було щось зловісне. Вірі стало ніяково.
Біля маленького готелю «Сім зірок» на лаві сиділо троє. Виднілася скорчена постать старого судді, пряма, мов палиця, фігура міс Емілі Брент, третій — високий на зріст,
— Ми дійшли такого: краще зачекати вас і поїхати всім разом. Дозвольте відрекомендуватися: моє прізвище Девіс. В Південній Африці — в Наталі я народився, ніяк не далі. Ха-ха-ха, — і він зареготав.
Суддя Уоргрейв подивився на нього з неприхованою ворожістю. В нього мимоволі виникло бажання віддати наказ — як то він робив колись — звільнити залу суду. А ось міс Брент ще не мала чіткої думки: чи то подобаються їй оті виходці з колоній, чи ні.
— Ну що, панове, може, хильнемо по чарочці перед відчалюванням? — гостинно запитав містер Девіс.
На його пропозицію ніхто не відгукнувся, тому містер Девіс різко розвернувся на самих лише каблуках, підніс угору палець і напутливо промовив:
— Тоді не варто затримуватись. Наші люб'язні господарі чекають на нас.
Він був надто зайнятий собою й тому не помітив, що при цих словах якесь заціпеніння охопило всіх інших — начебто згадка про господарів, які чекають на них, вплинула паралізуюче.
У відповідь на запрошуючий рух Девісового пальця від найближчої стінки відійшов чоловік і наблизився до них. Його хитлива хода не залишала жодного сумніву в тому, що то був справжній морський вовк. У нього було брунатне, вичинене морськими вітрами обличчя і темні хитруваті очі. Він заговорив з м'яким девонським акцентом:
— Чи готові ви, леді й джентльмени, вирушити на острів? Човен до ваших послуг. Ще двоє джентльменів мають прибути на автомобілях, але містер Оуен наказав не чекати на них, бо точно невідомо, коли саме вони прибудуть.
Уся група підвелася й пішла за своїм гідом уздовж невеличкого кам'яного причалу, біля якого було пришвартовано моторний човен.
— Щось надто малий човен, — зауважила Емілі Брент.
— Це чудовий човен, мем, ви доїхали б у ньому до Плімута й оком не змигнувши, — впевнено заперечив моряк.
— Нас тут надто багато, — урвав його патякання суддя Уоргрейв.
— Але ж він може взяти й удвічі більше, сер.
— Тоді все гаразд, — примирливо втрутився Ломбард. — Погода чудова — ані хвильки.
Не змінюючи свого занепокоєного вигляду, міс Брент усе-таки сіла в човен. Інші наслідували її приклад. Поки що не помітно було найменшого зближення між учасниками подорожі.
Вони вже мали ось-ось відпливти, коли човняр, який тримав у руці багор, щоб відштовхнутися, раптом загаявся. Крутим схилом до причалу мчав автомобіль, автомобіль такої фантастичної потужності й невимовної краси, що здавався казковим маревом. За кермом сидів молодик, його волосся тріпотіло під вітром. Освітлюваний призахідним сонцем, він виглядав не як простий смертний, а як молодий бог, що вийшов із скандінавської саги. Молодик натиснув гудок, і могутня луна несамовитим ревом відбила його сигнал від скель бухти. В цьому було щось фантастичне. Й Ентоні Марстон на цьому тлі здавався надлюдиною. Саме таким запам'ятали його всі, хто був присутній під час його тріумфального в'їзду.