Таємниця підземної галереї
Шрифт:
— Де ти там? — спитав Арістіде. — Лізу тут навпомацки, наче в мішку…
— Хочу вам щось показати…
— Чорта лисого побачиш у цій пітьмі, — промимрив Януліс. І все-таки підійшов до обриву.
— Ось дивіться, — процідив Горе. І в ту ж мить ударив свого шефа каменюкою в потилицю, а тоді штовхнув ногою в спину.
Януліс застогнав і хитнувся. Розвів руками, щоб за щось вчепитися, і схопив хлопця за ногу. Падаючи, він потяг за собою й перукаря.
Горе вп’явся нігтями в каміння і марно намагався вивільнити
— Ні, — задихався він, — ось зараз…
На його перекошеному од жаху обличчі сльози змішувалися з потом. Усе тривало кілька секунд. Обидва з криком покотилися на берег і розбились об скелі. Місяць, виглянувши з-за хмар, на мить освітив їхні закривавлені трупи. А тоді знову все поглинув морок.
Майже в той час, коли “дельфін перестав плавати”, Павло глянув на Луку, учня Фаніки, і посміхнувся.
— Ти радієш, правда?
— Аякже! — Лука скривився, наче збираючись грати в квача.
— Заспокойся, — серйозно мовив Балабан.
— Не заспокоюсь, бо мені жаль дядька Фаніку… — зловтішно, з образою в голосі проказав Лука.
— Ну, то інша справа, — погодився Балабан. Та хлопець уже втихомирився, і всі троє замовкли.
Кожен думав про своє. І всі нетерпляче ждали Йоргу.
А той швидко простував освітленими місяцем вулицями, де поруч гітлерівських розвівалися й румунські прапори. З репродукторів лунали бравурні марші. Та він знав: офіціальне торжество закінчиться інакше, ніж це передбачали ті, що бенкетували в префектурі. Повільно йшли вільні від роботи люди.
Озираючись на всі боки, Йоргу проходив вулицю за вулицею.
Вслід за німецькими складами в повітря злетять портові споруди, поїзди й кораблі… Але для цього потрібен інженер. Павло навчить користуватись вибухівкою ще двох — трьох товаришів. Треба зміцнити зв’язок з морською дивізією та дев’ятим полком, щоб одержати від Них зброю, а також з радянськими військовополоненими, які працювали по навколишніх маєтках.
Місяць сховався за хмари, і раптом зовсім стемніло. Перейшов вулицю. І в ту ж мить наступив на кришку каналізаційного люка. Погано закріплена, вона трохи зсунулась, і нога сповзла в отвір, Йоргу дуже вдарився правим коліном і впав.
Сперся на руки і спробував підвестися, ще не відчуваючи болю. Та коли ступив на праву ногу, застогнав і, похитнувшись, схопився руками за дерево. А тоді вперся спиною в стовбур. До нього підійшло двоє перехожих.
— Спасибі, мені вже легше, — подякував. — Покладіть на місце кришку, щоб ніхто більше не впав…
— От мерзотники! — гукнув один перехожий і схилився над люком. — Мало того, що темно. Вони ще й навмисне роблять, щоб люди скручували собі шиї… Ти зможеш дійти сам?
— Так, так, зможу, — запевнив Йоргу. — Трошки відпочину і піду…
Постоявши, спробував ступити крок, але відчув
Так, підстрибуючи на здоровій нозі, він добрався до воріт Алді. Піт лився з нього потоками.
“А сходи?” — подумав з острахом. Біля чорного ходу зупинився, передихнув і почав стрибати з сходинки на сходинку. Боявся, щоб його не почула вчителева дружина. Тоді він сів і поповз угору, відштовхуючись лівою ногою і тримаючись руками за поручні. Білий, як стіна, увійшов до кімнати і став біля дверей.
— Що з тобою? — злякано спитав Павло.
Йоргу прокульгав до ліжка і сів.
— Нічого, це мине. Вивихнув ногу…
Балабан схилився і підкотив йому штанину. Коліно вже спухло і почервоніло.
— Ти можеш рухати ним? Чи, може, розбив чашечку!
— Хай йому чорт! — вилаявся Йоргу. — Дай мені холодної води…
Змочив хусточку і приклав до спухлого коліна.
— Котра година?
— Без п’яти хвилин дев’ята…
— Що?.. Тоді ходімо! — вигукнув Йоргу. Спробував встати, але застогнав і безсило опустився на ліжко.
— Ти не можеш, — сказав Балабан. — Що ж нам робити?
Йоргу підвівся ще раз.
— Ми підемо самі, — заговорив Лука, дивлячись на ці його муки.
— Де ж вибухівка? — запитав Балабан. — Павле, покажи мені, що треба робити.
— Нічого у вас не вийде, треба втрьох… — сказав Йоргу.
І всіляко картав себе. Думки плуталися в голові, проте говорив він спокійно. Відкласти операцію? Але ж пропаде така нагода. Та й що робитимуть тоді утечісти, які мають розклеювати листівки.
— Павле, ти підеш з ними!
— Я? — хлопець відчув нестримну радість. Але раптом згадав своє становище. — Добре, але ж…
— Ніякого “але”! У нас нема іншого виходу. Операцію не можна відмінити, та й ніколи вже підшукувати когось іншого. Тоді ми запізнимося і накличемо біду на утечістів, що вийдуть з листівками…
— Гаразд, згоден, — відповів Павло.
Намагався бути стриманим, але в очах його світилася радість. Узяв ножиці, ті самі, якими перерізав проводи до німецьких прожекторів, і впевнився, що на цей раз вони вже нагострені добре. Всі троє вийшли один за одним.
На вулиці було пусто, — люди товпилися в центрі міста. Павло рушив уперед, за ним з портфелем у руці простував Балабан, а Лука трохи відстав і перейшов на другий бік тротуару.
Швидко дійшли до великого двору, обнесеного дротяною огорожею. Головний склад виходив фасадом до бульвару Фердінанда, де зараз було людно. У дворі перед складом ходив один-єдиний вартовий і час від часу зупинявся, щоб глянути вздовж барака. Недалеко від тильної стіни височів мур.