Таємниця підземної галереї
Шрифт:
Знав, де стоїть будинок Аделаїди, він заходив туди одного разу з Горе, але тепер, коли місто оповите туманом, просто неможливо його знайти. Мацав стіни, сподіваючись впізнати вхід, і наліз на когось.
— Це ти, Аргір? — почувся голос. — Я не бачу навіть свого носа…
— Умгу, — мугикнув Павло. І весь насторожився. Зрозумів, що зробив правильно.
— Через проклятий туман навіть голос змінюється… Хлопці зосталися там? — почулося ще з пітьми.
Отже, агентів тут чимало.
— Так… — промимрив Павло, затуляючи долонею рот, щоб приглушити слова.
— Що це там сталося?
— Пожежа в німецьких складах.
Через туман і сам не впізнавав свого голосу. Слова лунали глухо, м’яко і наче танули в тумані. Чоловік здивовано свиснув і трохи згодом знову вибухнув:
— Побачиш, що й за цю пожежу нам теж влетить… Хай йому чорт з таким життям! Постій ти трохи на вулиці, а я зайду до Нає в двір… Можливо, саме тепер той негідник і здумає навідатись!
Шум його кроків стих у тумані, і Павло зостався сам. Взявся за мур і намацав вхід. Вгорі має бути віконце. Підняв очі, але нічого не побачив. І все-таки був певен, що він стоїть біля будинку Аделаїди, де на нього так давно чекають.
Повагався якусь мить. Може й Султани тут вже немає. Адже він тільки випадково дізнався про засідку. А коли це й справді пастка, то навіщо агентам тримати дівчину в цьому місці? Може і йому самому не треба даремно сунутися у вовчу пащу?
Хотів уже йти, але туман став такий густий, що йому нічого було боятися. Нахилився, підняв камінець і кинув туди, де мало бути віконце. Камінець, напевне, вдарився в мур, бо хлопець нічого не почув. Другим він теж не влучив, а третім вдарив-таки в шибку, бо одразу відчинилось вікно і стурбований жіночий голос прошепотів:
— Хто там?
Це не Султана!
— На галявині біля виноградинка… — заспівав тихенько, приклавши долоні рупором
Кілька разів він наспівував цей романс Султані, і дівчина має впізнати його. На якусь мить запала така тиша, що почулося бовкання дзвонів з протестантської церкви.
— Ти? — раптом почувся над головою гарячий дівочий шепіт.
Павло тихо засміявся і затремтів. Йому хотілося гучно гукнути, щоб розбудити від глибокого сну темряву, будинки і море.
— Прив’яжи там простирало і спускайся до мене, — шепнув.
До нього долинув гомін голосів. Агенти чекали в дворі. Хлопець радів, що їм уже не везе. Горять німецькі склади, балаган Антонеску підхитують листівки, запекла боротьба посилюється. І Павла їм теж не спіймати.
— Я вже тут, — шепнула Султана.
Підняв руки, щоб підтримати її, і намацав ноги. Простирало було коротке.
— Відпускайся, — мовив Павло. І в ту ж мить дівчина опинилась в його обіймах.
Похитнувся, але не випустив її, обняв так міцно, що дівчина аж застогнала.
— Кохайтеся собі, любі діти, — почувся згори шепіт Аделаїди.
Жінка аж плакала від хвилювання. Старій здалося, що це її викрав якийсь Пеппо, Джіакомо чи Беберт, який повернувся, незважаючи на літа. Вже не чула слів Султани, і після того, як закохані зникли в тумані, що оповив місто, довго сиділа біля вікна.
А молодята йшли далі, і в міру того, як вони віддалялися, туман розвіювався, їхні молоді тіла наче розривали його пелену, і вже ніщо не могло їх зупинити… Море, яке досі мовчало, заслане молочною кисеєю, прокинулось і загуло. Воно обізвалося гордою піснею хвиль, з піни яких піднялась у небо і, літаючи над водою, вернулась до берега чиста і жвава чайка.