Таємниця жовтої валізи

Романчук Олег Константинович

Приміщення, яке не знати чого називали кабінетом, скидалося більше на комору, ніж на кімнату для інтелектуальних занять. Окрім присунутої до стіни старезної скрині з двома дверцятами, які, власне, давали підставу називати її шафою, почорнілого від часу письмового столу і двох оббитих оленячою шкірою крісел, у кімнаті нічого не було. Слабо опираючись докорам сумління, я попрямував у куток, де стояв предмет моєї зацікавленості. Але дивина! Дверцята були розчинені навстіж. Я почухав потилицю, не знаючи, як пояснити дядечкову заборону — адже шафа була порожня.

Почав уважно оглядати все. Дверцята як дверцята. Видно, старовинної роботи. Інкрустовані. Ось і написано: “Майстер Андре Шарль Булль. Франція, друга половина XVII

століття”. Відверто кажучи, фахівець я далеко не екстракласу, однак напис, зроблений власноручно дядечком на прямокутному аркушику ватману, прочитати зміг. Але обстеження довелося вести найпримітивнішим способом — на дотик. Полиць у шафі не було, точніше були, але хтось, певно сам дядечко, вийняв їх і поклав на підлогу поруч. Хоч як прискіпливо я обдивлявся скриню зсередини, а нічого незвичайного не помітив. У кімнаті не було світла, а в напівтемряві не дуже роздивишся. І я приніс а кухні кишеньковий ліхтарик, але й він мало допоміг. Тоді я заходився обмацувати стінки шафи, сподіваючись натрапити на щось таке, що б пояснило причину дядечкової заборони. Хотів торкнутися задньої стінки і… не відчув її. Тобто, бачити її я бачив, але НЕ ВІДЧУВАВ! Моя рука пройшла крізь неї, ніби крізь повітря. Я інстинктивно відсахнувся і оглянув руку. На ній не було ні подряпин, ні синяків. Але що за дивина — я ж міг заприсягайся, що моя права рука НЕ ВІДЧУЛА того, що в ЗВИЧАЙНИХ шафах називається задньою стінкою. Рука ніби пройшла крізь дерево і ввійшла в стіну кімнати. По спині у мене пробіг неприємний холодок. Я вщипнув себе за вухо. Ні, не сплю. Тепер мені вже закортіло переконатись у своїй дивовижній здатності проникати крізь матеріальні речі. Обережно простянув руку до таємничої стінки. Спершу пальці, потім долоня, а далі й уся рука провалились у порожнечу…

Ворухнувши рукою (вона ДЕСЬ рухалась, і ніщо не заважало), я різко висмикнув її і знову почав обдивлятися. Нічого не помітивши, вирішив одсунути шафу від стіни. Натужившись, розвернув її, оглянув задню стінку. Нічого підозрілого. Просто потемніла від часу, досить товста (близько двох сантиметрів), поточена шашелем дошка. Щодо стіни будинку, яка виходила в сад, то вона була ціла і тверда — звичайна, капітальна стіна будинку.

З шафою було те саме. Поки вона стояла відсунута від стіни, чудес не спостерігалось. Але тільки-но я ставив її на місце, починалися дива.

Я глянув на годинник. Була шоста вечора. Сьогоднішнього стресу мало вистачить надовго. Треба було гарненько обмізкувати незвичайну ситуацію. Лишатись у дядечковій квартирі зовсім не хотілось, і, замкнувши двері, я вийшов на вулицю.

Потинявшись по місту мало не до півночі, схвильований пережитим, приплентався додому. Цілу ніч не міг заснути. З голови ніяк не виходила дивна шафа. Задрімав тільки під ранок.

Прокинувся пізно. І головне — тепер я знав, що маю робити. В дядечковій квартирі я бачив фотоапарат фірми “Кодак” з лампою-спалахом, от і вирішив спробувати сфотографувати ТЕ, що було за стінкою шафи.

Виготовивши хитромудрий пристрій з лампи, фотоапарата, двометрової соснової дошки, дроту і мотузки, я запхав цю систему якомога далі в глиб стіни. Виждав, поки спрацює автоспуск, витяг фотоапарат назад. Зробив п’ять дублів, а тоді зачинився у ванній кімнаті і почав проявляти плівку. Побачене на негативі примусило мене зробити кілька відбитків на контрастному папері. Посеред невеликої галявини, затиснутої між кам’яного громаддя скель, чітко проступали контури дивного куба. Трохи далі виднівся ліс.

Я не вагався. Знайшовши міцну мотузку, закріпив один кінець до батареї центрального опалення, другим обв’язався і поліз в… стіну. Чорна смуга ЧОГОСЬ, що відділяло квартиру від невідомості, становила близько метра. Через п’ять-шість секунд моїм очам відкрилася тільки-но зафіксована фотоплівкою картина.

Я стояв край печери і вдихав

незнайомі пахощі цієї дивної місцевості. Розв’язав мотузку, поклав її під рожевий камінь і легко зіскочив додолу. Ступивши кілька кроків до куба, я зупинився й озирнувся. Печера і рожевий камінь досить чітко вирізнялися на жовтому тлі скель. Нічого схожого поблизу не було, так що заблукати я не міг. Добре запам’ятав це місце і попрямував до загадкового куба, що тьмяно виблискував серед густої фіолетової трави. До нього було метрів п’ятдесят. Поступово мої очі звикли до дивовижного краєвиду. Серед явно не земної рослинності я вже навіть помічав деякі звичні форми трав і квітів, правда, іншого кольору. Фантастичні запахи довершували загальну картину загадкового світу. В тому, що це не містифікація, я вже не сумнівався.

Згори повіяв теплий вітрець. Дивна гама пахощів огорнула мене. “Якщо є рай, то там має бути саме такий аромат”, — подумав я і мимоволі підвів голову. Наді мною світило троє сонць. Чисте голубе небо було зрідка помережане білими хмарками. Небо як небо, коли б не оті три яскраво сяючі сліпучо-жовті диски.

Біля самісінького вуха почулося нявчання. Це було настільки несподівано, що я здригнувся. Повернувшись мало не всім тулубом, побачив, що мене оточують здоровенні, як телята, гладкі КОТИ. Дивно, вони ходили тільки на задніх лапах. Один з них махнув лапою, ніби показуючи на мене, і щось промимрив до двох найближчих сусідів. Ті швиденько підскочили до мене і, взявши попід руки, делікатно підштовхнули вперед. І я раптом опинився в загадковому кубі, який так мене зацікавив.

Трохи оговтавшись, оглянувся довкола. Всередині куб скидався на жиле приміщення. Кілька дверей вели, напевно, в окремі кімнати. Стіни, підлога і стеля були з пластику, від якого струменіло ніжно-зелене світіння. На одній стіні висів матовий екран. Перед ним стояв пульт з безліччю кнопок, перемикачів, важелів, різнобарвних лампочок. Навколо великого овального стола — п’ять м’яких крісел. На одному з них сидів я.

Звичайно, передусім я спробував вибратися звідси назовні. Підійшовши до дверей, потяг їх до себе. Через поріг переступити не вдалося. Переді мною одразу виріс КІТ і замахав лапою перед самісіньким моїм носом.

Залишилося ще троє дверей. Перші були замкнені. Зате через другі я потрапив до кімнати, де стояли два паралелепіпеди. Судячи із зовнішнього вигляду, вони були м’які і могли правити за ліжка. І справді, на одному з них спав… дядечко. Он куди, виявляється, він подався. Я підійшов ближче і почав термосити його за плечі. Він розплющив очі і очманіло витріщився на мене, не знаючи, як пояснити мою появу тут. Але скоро прочумався і скрушно похитав головою:

— Ну що, влип? Я ж попереджав тебе — не чіпай шафу.

Я розвів руками — тепер нічого не вдієш. Ми перейшли в кімнату із стіною-екраном. Зручно вмостившись у м’якому кріслі, я приготувався вислухати дядечкові коментарі щодо становища, в якому ми опинилися. З розповіді мені стало зрозуміло, що про дивовижну властивість шафи дядечко довідався зовсім випадково, коли перетяг її в той куток кімнати, де вона стояла тепер. Схильний до пригод, він одразу ж вирішив скористатися незвичайною можливістю побачити щось нове…

За час, поки дядечко перебував під своєрідним домашнім арештом, КОТИ встигли повідомити чимало цікавого. З куба його нікуди не випускали, однак добре годували і регулярно спілкувалися з ним по телевізору. Стіна-екран з вмонтованою у неї апаратурою була засобом контакту між представниками будь-яких цивілізацій. Дядечкові кілька днів розтлумачували, як він за лічені секунди опинився далеко за межами нашої галактики. Всі пояснення зводилися до того, що він випадково натрапив на лазівку в інший світ, з’єднаний з іншими світами, і т. д. Дядечко розповідав ще щось про шафу, але все виходило досить плутано, бо він і сам не тямив, що й до чого.