Таємниця зміїної голови
Шрифт:
Задоволений страус знову легенько смикнув рудого за вухо, став поруч із гордим виглядом. Вухо спробував прикрити свої чудові вуха руками, та потім вирішив змиритися.
Далі перезнайомилися вже швидко. І коли Данило Лановий тут же, на місці, коротко розповів про те, що з ними сталося, прибулі зрозуміли: їхні веселі дорожні пригоди скінчилися.
— Вмієте ви влазити в дурне, — пробурчав дід Гайдамака. — Тепер ось і я з вами втягнувся… Бач, добре, що приїхав. Чую, нарубаєте без мене таких дров…
— І що ти пропонуєш, діду? — зітхнув Льонька. —
— Я, внучку, як почну повчати, мало не буде! — вперше за весь час підніс голос старий. — Хотів би навчити, пішов би відразу з усією вашою гоп-компанією, як то кажуть, куда нада! — Цю фразу дід промовив саме так, ще й багатозначно глянув на Льоньку. — І саме тому, що я давно живу й багато чого бачив, ми туди не йдемо. Бо де-де, а там, гдє нада, — старий знову наголосив на цій фразі, — розбиратися не хочуть і не будуть.
Поки дід вичитував усіх, компанія стояла на платформі мовчки. Навіть страус — і той відчув важливість моменту, тож припинив приділяти увагу клапатим вухам. Коли старий закінчив, Данило обережно й тихо запитав за всіх:
— То що зараз треба робити?
— Найперше, молоді люди, — дайте собі раду з Богданом. Під ліжком він до неділі точно не протягне, — уже спокійніше порадив дід Гайдамака.
— Куди його подінеш? — знизав плечима Вухо. — Ми тут вчора вже мізкували. До нас не можна, навіть у сарайчик. Хіба печера, він там був уже. Тільки навряд чи це мудро, не просидить з кажанами.
Тут Льоньку мов струмом ударило.
— У вас тут печери є?
— А то!
— Не знаю, як самі печери. А ось у наметі Бодю заховати дуже просто. Біля печери, січете?
— Нічого не січемо, — чесно зізнався Данило. — У тебе, Льончику, слова, як завжди, попереду думки.
За інших обставин хлопчачий ватажок образився б. Та не до цього тепер. Заговорив швидко, ніби боявся — хтось геніальну ідею перехопить та вкраде.
— Мені Галка щось про цю печеру товкла. Я так прикидаю, вона нас усіх дуже цікавить. Тому краще стати поруч із печерою табором. Намет або наметове містечко. Два намети — ось вам і містечко. Нам хтось заборонить розбити табір? — запитав він у Вуха, єдиного тут місцевого.
— Та навряд, — була відповідь. — У нас люди самі часто з наметами влітку виходять…
— Ось так, у наметі, Бодьку затасувати легко. Чужі ходитимуть — швидше почуємо. Заодно зможемо триматися разом. У разі чого — прикриємо. То як, класно придумано?
— Може бути, — промовив Льонька. — Тільки ж ви такою компанією, — він кивнув на страуса, — точно не залишитеся без уваги. Нічого собі вийде тиха хованка…
Дід Гайдамака кахикнув, привертаючи до себе увагу.
— Я ось що скажу: не ідеально, внучку, але толково. Давайте вже кудись підемо, бо чаю хочеться всім. А по дорозі поговоримо. Може, і мені, старому, щось у голову прийде.
Розділ 20
У якому
Недовго йти від станції до самого селища.
Поки рухалися, Данилові та Вухові все ще було незатишно ловити на собі цікаві погляди всіх зустрічних. А решта, включно з самим страусом, уже звикли до загальної, нехай не зовсім здорової, уваги. Тому й не зважали. Футбол виступав попереду, гордо збиваючи хмарки пороху своїми цибатими ногами. Інші йшли за птахом, мов почет.
Щойно повернули на околицю Подолян, як перед гостями відкрився замок Козицького в усій своїй красі. Вухо раптом зупинився, лунко ляснув себе долонею по лобі. Так, що аж сам зойкнув від болю. Його новий друг страус відразу ж повернувся на звук, почав крутити головою, шукаючи — хто ж образив власника таких чудових вух?
— Ти чого? — здивувався Данило.
— Згадав! — радісно вигукнув Вухо.
— І для цього треба собі влаштовувати струс мозку? — насмішкувато поцікавилася Галка.
— Що ж ти таке згадав? Кажи! — поквапив Льонька Гайдамака.
— Жора! Ну, директор музею, Сокирко!
— Жора, директор, і що далі? — не зрозумів Данило.
— Намети в нього є! Спальники — так само! Він недавно придумав клуб чи щось таке. «Слідопит» називається. Виходити з наметами на тиждень, жити в лісі, розкопки проводити. Минулого року автомат німецький знайшли, іржавий… Тепер у музеї, під склом…
— До чого тут автомат?
— Автомат ні до чого! Намети в Жори можна позичити! Бо в нас удома нема, а шукати зараз по всіх Подолянах — замучимось.
— Ідея реальна, — погодився Данило. — Ось тільки як ми її реалізуємо? Приходимо такі: оп-па, дайте нам пару наметів, Георгію Дмитровичу, бо хочемо в лісі переночувати?
Дід Гайдамака кахикнув. Коли вся ватага повернулася до нього, старий розгладив вуса.
— Дітвора… Забули, що я у музеї працюю. Хай і сторожем. Тільки ви вже знаєте, що сторожем я був не завжди. Але то — таке… Зараз я про цього вашого Сокирка… Начуваний про нього. Активний, старається, фонтан ідей, за справу вболіває. Навіть у газетах про нього пишуть, по телевізору показували. Є привід познайомитися з колегою. Гарну ідею підкинув, вухатий, молодець!
Старий поплескав рудого по плечу. Навіть хотів легенько торкнутися вуха. Та страус тут-таки загрозливо посунув на діда, клацнувши дзьобом.
Дід жартома підніс руки догори:
— Здаюся, здаюся! Бач, хлопче, тепер ця пташка може й тут лишитися, з тобою!
— Ніхто ніде не лишиться! — тупнула ногою Галка, ревниво зиркнувши на зніяковілого Вуха.
— Та ходімо вже! — поквапив Данило.
Прийшли вчасно — ворота замку саме відчинялися для перших відвідувачів. Коли у двір зайшов страус, чоловік у формі охоронця навіть схопився за припасований до пояса гумовий кийок. А наглядачка тітка Люба голосно зойкнула — луна відбилася в стінах. Проте, як уже повелося, дуже швидко перший подив змінився на доброзичливу цікавість.