Таємниця зміїної голови
Шрифт:
— То думати, а то — знати. За мною, за мною, я тобі зуб даю!
І перш, ніж Данько Лановий спробував ще якось заперечити, Богдан Майстренко миттю впав на підлогу, швидко закотився під ліжко і там завмер. Не було в кімнаті іншого сховку — одна шафа, та вона надто маленька.
Щойно Бодя зник з очей, як у двері постукали. Та швидше для ввічливості, бо відразу ж штовхнули ззовні. Данило сів на ліжко, під яким принишк Богдан, навіть не встав, коли всі троє зайшли до кімнати.
— Можна? — запитав
— Зайшли вже, — Данило не підводився. — Драстуйте. А ви когось шукаєте?
— Цей? — замість відповіді міліціонер кивнув своїм супутникам на хлопця.
Пані Крук виступила вперед, наблизилася до Данила майже впритул, нахилилася ближче, примружила очі. Щось таке промайнуло в них дуже недобре, Данькові аж подих перехопило.
— Друг твій де? — запитала чорнявка без зайвих передмов. — Тільки не кажи, що не знаєш.
— Так цей, чи ні? — повторив дільничний, явно нервуючи.
— Ні, не він. Але ж вони тут разом живуть, правда? То де дружок?
Рудик кахикнув.
— Знаєте що, шановна пані Крук? Може, давайте я тут буду питати…
Знизавши плечима, пані Крук відступила. І вже звідти пускала в бік Данила недобрі бісики. Дільничний Рудик роззирнувся, взяв стільця, вмостився навпроти хлопця. Кахикнув, наче не знаючи, з чого почати.
— Ти ж Данило? Лановий?
— Ага, — визнав той.
— Тато твій тут, на Поділлі, збирається налагодити туризм та придумати різні маршрути?
— Ага, — не знайшовшись, як сказати інакше, повторив хлопець.
— І сюди ти приїхав з ним та зі своїм другом. Друга Богданом звати? Це ж ви із моїми разом гуляєте, правильно?
— Хіба не можна?
— Можна, можна. Вже краще, ніж самим вештатись… — дільничний Рудик озирнувся на пані Крук. — Батько зараз де?
— Поїхав з компаньйоном з самого ранку. Справи в них. Три дні не буде.
— Так, — Рудик побарабанив пучками пальців себе по коліні. — А якось подзвонити йому можна?
— Зв'язок у вас тут не дуже… А вони взагалі кудись подалися, де телефон не бере. Я вже пробував, — для чогось збрехав Данило, ще не розуміючи, до чого ж веде міліціонер.
— Богдан куди забіг?
«Брехати — то брехати», — вирішив хлопець.
— Так з ними ж поїхав!
— Ти чому лишився?
— Не захотілося. Не цікаво, — Данило знизав плечима. — Настрою не було, спека. Все докупи.
— І тебе батько самого лишив?
— А що зі мною станеться?
— Пане Рудик! — не витримала чорнявка. — Ви дуже довго щось розкачуєтеся! Ми не для цього прийшли!
— Н-да, справді, — якимось дивним тоном відповів їй тато близнюків.
Тоді підвівся. Витяг із кишені старенький мобільник.
— Кажіть телефон, пані Крук!
Та почала диктувати якісь цифри. Данило взагалі перестав розуміти, що відбувається. А
Набравши номер, Рудик не приклав трубку до вуха. Просто тримав у руці, ніби чогось чекаючи. Дочекався: десь тут, у кімнаті, почувся новий, зовсім незнайомий звук — приглушено хтось заспівав. Назви пісні Данило не згадав, проте чув її багато разів і знав — це співає Віктор Павлік.
— Там! — палець пані Крук націлився на шафу.
Перш ніж Данило оговтався, Карлик спритно кинувся до неї, рвонув на себе дверцята. Звуки справді лунали з її глибини. Але звідки, якщо там лише хлопчачі спортивні куртки та Богданів рюкзак?..
— Ось! — Карлик підхопив наплічник за лямку.
— Ану, не чіпати! — гаркнув Рудик командирським голосом, і Карлик слухняно простягнув свою здобич йому.
Тепер і Данило розчув: мелодія лунала з надр Богданового наплічника. Від поганого передчуття хлопець навіть втратив можливість рухатися. А тілом побігли холодні мурахи, дарма, що спека довкола.
Навіть не питаючи дозволу, дільничний Рудик розстебнув рюкзак, вивалив його вміст на ліжко поруч із Данилом. Нічого особливого там не було: шкарпетки, чисті шорти, плеєр, два збірники кросвордів, і…
— Мій! — голосно сказала пані Крук, тицяючи пальцем на дорогий мобільний телефон, який лежав серед інших речей.
Хотіла схопити. Та дільничний Рудик легенько ляснув чорнявку по руці. А тоді натиснув на кнопку свого телефону — і Віктор Павлік перестав співати.
— Казала ж вам, пане міліціонер: ось вони — злодії! — переможно заявила пані Крук.
— Бандити, я б сказав навіть, — додав Карлик.
«Погано, — зрозумів Данило. — Ох, як недобре. Просто біда».
Розділ 18
У якому нашим героям лишається обмаль часу на порятунок
Дільничний міліціонер Рудик пройшовся по кімнаті. Кроки широкі, ходив — наче міряв. Ще відзначив Данило: чи йому здалося, чи навмисне, батько рудих близнюків тримається так, аби постійно бути між пані Крук та Карликом.
— Значить, Даниле, ти не знаєш, де твій друг? — знову запитав дільничний.
— Чому не знаю? Знаю, — спокійно відповів той. — Кажу ж — подався з моїм батьком та його другом, бізнесменом Вороненком.
— А телефон цей ти бачив у нього раніше? — палець Рудика націлився на знайдену трубку.
— Ні, не бачив. У Богдана ніколи не було телефону. Ні такого, ні взагалі…
— Вони заодно! — знову втрутилася пані Крук. — Хіба не ясно ще? Цього треба заарештувати! І того, другого, злодюжку малолітнього, сюди тягти!