Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
— Хто це говорив, де й кому? — оторопів Юрко.
— Чув, як батько розмовляв з одним чоловіком, а той перед тим бесідував з Майєром.
— З яким чоловіком?
— Ти його не знаєш, бо він не з нашого села, батько називав його паном Консулом…
— Консулом! — вигукнув Юрко. — І ти бачив цього Консула? Який же він із себе?
— Не бачив, а лише чув їхню розмову, а Консул фашистський шпигун, такий же, як і мій батько!
— Хіба твій батько шпигун? — здивовано запитав Юрко.
— Шпигун, — ледве не плачучи, відповів Славко, — фашистський…
Юрко злякано дивився
— Консул у вас дома був? — уточнив Юрко.
— Дома, до півночі сиділи з батьком у хаті, пили горілку, пригадували минуле, вихваляли гестапівця Майєра. Той Майєр у нашому селі вже був під час громадянської війни. Як прийшли німці, він у лейтенантах ходив, тоді й познайомився з паном Хоткевичем.
— Про що ж Консул говорив з батьком?
— Розпитував Консул про Білу вежу, оту, що колись була збудована поряд з палацом, про підземелля… Допитувався, чи не чув батько про панську фальшивомонетню.
— А ти де був у цей час?
— На горищі, лежав та слухав оті розмови.
Юрко нерозуміюче стенув плечима, недовірливо запитав:
— Як же ти міг з горища слухати?
— Дуже просто, — сказав Славко. — Тільки давай усе по порядку…
З-за повороту на Прип'ять виплив пароплав з низькими бортами, на яких виднілися ряди квадратних невеличких вікон. З широкої, ніби зрізаної труби чорними клубками валував густий дим. На палубі сторожко дивилися в небо зенітні кулемети, а біля них, як закам'янілі, сиділи фашисти в касках.
— Поранених везуть, — пояснив Славко, — з-під Києва. Фашисти почали новий наступ, але міста не можуть захопити. Багато їх там лягає.
— Звідки ти знаєш?
— Ситарчук батькові казав.
— Що ти ще, Славо, знаєш про Консула? — нагадав Юрко. — Бо все це дуже важливо.
— Соромно й розповідати, — знову неохоче заговорив Славко. — І страшно. Але ти мій товариш і все маєш знати. Мій батько, — аж ніби задихаючись, з мукою мовив хлопець, — коли був у житомирському таборі для полонених, видав фашистам своїх…
— Як це видав? — не повірив Юрко.
— Вирішили наші тікати з табору, зробили підкоп. Чекали ночі. От батько їх і видав. Фашисти перестріляли втікачів, а батька відпустили додому.
— І тепер він служитиме в поліції?
— Недавно я про нього таке дізнався, — вів далі Славко, не відповідаючи на Юркове запитання, — що в мене й волосся стало дибки. Мого батька ще у вісімнадцятому завербували в німецьку військову розвідку.
— Невже! — оторопів від такого відкриття Юрко.
— Усе правда, — пригнічено розповідав Славко, — батько навмисне прикидався дурником, видавав себе за недоумка, а насправді робив те, що йому наказували з-за рубежу.
— Хто наказував? — не зрозумів Юрко.
— Фашисти. Він влаштовувався на роботу на аеродроми, працював у
— Як же він міг щось передавати фашистам? — засумнівався Юрко. — Хіба він переходив кордон?
— Навіщо йому було переходити кордон? — в свою чергу запитав Славко. — Він усе передавав Консулу, а той доповідав якомусь Шуберту.
— Якому Шуберту?
— Не знаю, про нього мало говорили. Згадали — і все!
— Чого ж ти, Славо, сидів на горищі, і як ти міг чути розмови в хаті?
— До батька почали часто приходити його давні знайомі: Ситарчук, Скрипаль, Консул, якийсь Кріт. Перед їхнім приходом батько виганяє нас до тітки Марини, наказує там ночувати. Хата в тітки Марини тісна, душна, нема де й повернутися. От я й вирішив спати на горищі. А потім закортіло мені дізнатись, про що ці типи змовляються… От я й вихитав у лежаку три цеглини, приставив вухо і почув усю розмову батька з Консулом. А вже потім чув, як він бесідував з Ситарчуком, Кротом, Маковієм.
— А хто такий Маковій?
— Колишній петлюрівець. Він тепер у гестапо служить, приїздив у село, обстежував з німцями руїни Білої вежі. Щось їм пояснював. Згадував Маковій старосту Щупака. Він теж, виявляється, не така вже й проста птаха. Колись служив ординарцем у Петлюри, чистив йому чоботи. Хвалився Консул, що він видав Майєру якогось директора банку, а той десь сховав золото і не хоче віддати його фашистам.
— Хто ще приходить до твого батька?
— Найчастіше буває начальник поліції Ситарчук. Він і вчора ввечері приходив.
— І про що вони говорили?
— Ситарчук звелів батькові скласти списки колишніх активістів, усіх, хто не приймає «нового порядку», може підтримувати зв'язок з підпіллям та партизанами.
Славко на хвилю замовк, а потім, притишивши голос, почав розповідати про партизанський загін.
— На Васильківських Дачах, — радісно казав він, — партизани. Чоловік триста в загоні. Сам чув, як про це Ситарчук говорив. І керують ними секретар райкому Коваленко і лейтенант Вершина. Ще говорили про партизанські схованки. Знайшли фашисти кілька таких схованок. Їм поліцай Скрипаль доповів. Його по хворобі не взяли в армію, а він никав по лісах, винюхував. І Гуня про схованки Ситарчуку доповів.
— Який Гуня?
— Колишній батьків товариш. Вони разом у Петлюри служили, потім Гуня допомагав банді Голого, діяла колись ця банда в наших лісах. Тепер Гуня якось затесався у партизани. Обіцяє при першій же можливості навести на них німців. І вже раз попередив жандармів про операцію, яку мали провести партизани.
— Про яку операцію?
— Не знаю. Коли я витяг з лежака цеглини, — пояснив Славко, — вони вже про неї переговорили.
— Снують фашисти павутину довкола партизанів. Дуже їх цікавить лейтенант Вершина. Він колись під час громадянської зарубав у бою брата Майєра. Тепер гестапівець хоче впіймати лейтенанта і за все з ним розквитатися. А Скрипаль, як на зло, приплів вас до того лейтенанта. От Майєр і думає через вас вийти на Вершину. Краще б вам, Юрку, взагалі піти з села… Дуже вже небезпечно тут залишатися.