Таємниця Зоряної кімнати
Шрифт:
Довідка видана для пред'явлення в районну жандармерію.
29 липня 1941 р. Начальник житомирського табору для військовополонених майор фон Кріг».
Юрко уважно прочитав заяву, написану Олефіренком начальнику місцевої жандармерії Гофману, довідку, запам'ятав прізвища тих людей, які звинувачувалися у ворожому ставленні до «нового порядку» й повернув папери Славкові.
— Де ти взяв цю заяву?
— У батька в кишені. Він напився сьогодні зранку і сів писати донос в жандармерію. Зараз спить. А завтра, говорив матері, піде до Гофмана
Славко благально дивився на Юрка, чекав його поради. А що міг йому порадити Юрко? Страшною людиною виявився Семен Олефіренко. Але ж він Славків батько. І тут Славкові треба самому вирішувати, як він має повестися в цій справді-таки страхітливій ситуації.
— Узяв я батькову заяву, — розповідав Славко, — прочитав і зразу до тебе. Може, ти щось порадиш, бо одному й збожеволіти можна. Мати плаче, благає батька не занапащати людей, а він тільки зубами скрегоче, хоче відомстити за відібраний хутір, із шкіри пнеться, щоб вислужитися перед фашистами. Постріляють жандарми оцих людей, про яких батько написав у своїй заяві. Нікого не помилують. А там жінки, діти, старі люди!
— Треба щось придумати!..
— Скільки не думай, а все одно, нічого не вигадаєш, — безнадійно проказав Славко, — батька ніхто не переконає. У нього одне на думці — повісити, убити, відрубати голову!
— Може, давай так зробимо, — непевним голосом порадив Юрко, — перепишемо ці папери і залишимо їх у себе, а оте, що написав твій батько, віднеси додому й поклади на місце! Що буде, як він прочуняється, а паперів нема, зникли!
— Що з того, — засумнівався Славко, — як ми перепишемо той донос? Людей все одно постріляють.
— За ніч можна буде всіх попередити, хай люди тікають з села, рятуються…
— Так, мабуть, і треба зробити, — погодився Славко.
Юрко швидко переписав папери, принесені Славком, і той швидко пішов з ними назад додому.
А Юрко, вже не роздумуючи, кинувся до Оксани Василівни.
Фельдшерка прочитала, записала в блокнот прізвища людей, які значилися в заяві, сказала розгнівано:
— Яка підлість!.. Попередимо цих людей, виведемо в безпечне місце! Славку про мене нічого не говорив?
— Ні, Оксано Василівно.
— Правильно зробив, хоча він і чесний хлопець, але все може статися.
— А що мені Славку порадити?
— Що порадити? — перепитала фельдшерка, — скажи, хай він сам піде до вчителя і покаже копію заяви.
— Славко може й не захотіти… Він же повинен виступити проти свого батька, розповісти, що той зрадник і донощик. Страшно…
— Звісно, страшно, — погодилася Оксана Василівна, — але іншого виходу я не бачу. Краще, коли Славко сам попередить вчителя, не буде на тебе підозри. Бо може комусь проговоритися, своїй матері розповість чи ще комусь, як він ходив радитися з тобою. А тут усі, хто був у списку, — зникли! Хто їх встиг попередити?
— Славко не такий, але добре, я пораджу йому. Славко підслухав і переповів мені розмови його батька з начальником
Юрко розповів Оксані Василівні все, що почув від Славка. Фельдшерка була просто приголомшена почутим. Та, поборовши хвилинну розгубленість, почала заспокоювати Юрка:
— Скрипаль не переконаний, що лейтенанта до палацу вели ви з Володею. Він написав цілий список і назвав у ньому близько двадцяти хлопців. Серед них найбільше підозрює вас двох, бо ви друзі і твій батько працював завклубом, мав ключі від палацу.
— Страшно мені, Оксано Василівно, — признався Юрко.
— Усім страшно, — як про щось цілком зрозуміле сказала фельдшерка. — Тільки треба пересилювати свою непевність. Злякаєшся, затремтиш — одразу якихось дурниць наробиш. Тут треба інакше думати. Ми живемо на своїй землі. Навколо наш народ, наші люди. І не думай, Юрку, що про тебе не думають, не турбуються про твою безпеку!.. Май, Юрку, терпіння і витримку.
Під вечір до Берегових знову прийшов Славко.
— Поклав ті папери у кишеню. А то хотів їх знищити, але знав, що все те марна робота, батько новий донос напише. Що мені далі робити?..
— Поки що піди до вчителя, попередь його, покажи копію заяви, а він нехай інших попередить. Копію забери і порви.
Вийшли на вулицю. Славко спинився біля старої верби, сказав розпачливо:
— Уб'ють батька, і правильно, такого злочину не можна прощати… А я…
Юрко подивився Славкові в очі:
— Слухай, Славо, ти за батька не відповідаєш. Не посилав ти його вербуватися в німецьку розвідку. Тебе тоді ще й на світі не було. А зараз ти відповідаєш за свої вчинки. Ти міг попередити людей, яких хочуть звести з світу, — і не попередив. Ти будеш винен чи ні? Впаде і на тебе відповідальність?
— Звісно, впаде! Все розумію і страшно мені стає… Виходить, що я зраджую свого батька! Доношу на нього! Ти розумієш, як мені тяжко! Скажи чесно, ти міг би донести на свого батька? А він усе-таки ставиться до мене, як рідний…
Юрко намагається відшукати якісь потрібні слова, але не може їх знайти. Може, тому, що хвилюється, а може, взагалі нема таких слів на світі, щоб ними заспокоїти Славка, зарадити його нерозрадному горю. Не так просто все можна вирішити. Шкода Славкові свого батька, який вій не є, а все ж батько. І водночас він ворог, підлий і злісний ворог.
Юрко важко зітхає:
— Думай, Славо, тобі самому вирішувати, як повестися. Сьогодні перед тобою дві дороги. Якщо фашисти постріляють людей — лишиться тільки одна. Думай!.. Ти мене запитував, як би я повівся на твоєму місці… Мені неможливо уявити свого батька в такій ролі, але… в такій ситуації я рятував би невинних людей від ворогів.
Славко забрав у Юрка папір.
— Ти повертайся! Я піду до вчителя, Іван Гнатович все зрозуміє. І буду робити, як він скаже!..
Увечері до Берегових прийшла Оксана Василівна, оглянула Макарова, похвалила: