Таємниця. Замість роману

Андрухович Юрий Игоревич

Але Прага і 68-й рік – це передусім інша стійка історична конотація…

Так, абсолютно. Ми з мамою їздили туди в липні, а в серпні, через місяць, сталися відомі події. Ми вже були вдома, коли почули, що народ Чехословаччини просить допомогти йому танками і зупинити натовську аґресію. Батька різко забрали до війська, він зупиняв натовську аґресію як міг – носив хабе з чорними артилерійськими петлицями, на погонах він мав три зірки, що означало товариш старший лейтенант. Його дивізію з усіма тягачами й зенітками розгорнули про всяк випадок в околицях Станіслава, хоч тоді вже, зрештою, Франика, над річкою, і вони там непогано пиячили. Мій батько був дотепником, іноді він утікав з того військового табору на пару годин додому, переважно незле вставлений, і все повторював про нас із мамою щось типу того, що ну от, пустив їх до Праги і вони там усякого намутили, а мені після них увесь той бардак розрулювати. Він був перейнятий духом армійських чобіт, онучів, ременів і політінформацій. Він давав мені потримати свій бойовий пістолет, одного разу в неділю ми стріляли з нього у стовбур горіха в нашому подвір’ї, величезний такий був горіх і височенний. Ми з батьком гатили над усі сподівання влучно, раз за разом відстрілюючи від дерева всохлі гілки. Здається, ми вистріляли кілька обойм, аж тоді до батька дійшло, що йому доведеться звітувати за кожен патрон.

А якби йому довелося того року стріляти в чехів? Як ти гадаєш, він стріляв би?

Гадаю,

стріляв би. Армія існує на те, щоб стріляти. Ні, не знаю, не можу стверджувати напевно. Йому на той час було 38 років, і в ньому було повно всього намішано. З одного боку, він завжди пам’ятав, чий він син і від чиїх куль пішов на той світ його батько. З другого – як він міг чинити опір? Система забрала його до війська, і, швидше за все, він мусив би виконувати її накази. На щастя, наказу стріляти в чехів він так і не отримав. Але йому подобалося бути офіцером запасу в червоній армії, це точно. Носити – нехай тимчасово – пістолет, портупею, пахнути кирзою й одеколоном «Шипр». Якоюсь мірою з нього при цьому перло недожите дитинство – така собі забава у війноньку.

В одному з есеїв, здається, «…но странною любовию», ти пишеш, ніби тоді, у 68-му році, коли радянські танки вдерлися до Праги, ти був не на боці танків. Це означає, що ти був не на боці власного батька?

Еге, якось так приблизно. Просто на той час я вже встиг побувати у Празі, а він ще ні. Тобто щодо чехів я мав більше досвіду, ніж він. Я любив їхній Орлой, усіх тих лялькових апостолів, їхню Влтаву, їхню мову, всі ці димінутиви типу smrticka. Мені подобалося, що вони готують ґуляш із котів. Я любив Карлів міст, цукрову вату, Малу Страну, «Латерну маґіку», зоопарк і парк імені Юліуса Фучіка з його жахними атракціонами, я дуже любив кофолу. Це такий напій, чехословацька відповідь кока-колі. Яро Рудіш каже, наче тепер її знову запустили у продаж. Я дуже тішився водяним пістолетом і кількома фігурками індіанців, один з яких, стоячи на коліні, гріб у каное. Я всім на світі розповідав про «Напрстково музеум», де можна було оглянути відтяті людські голови з Амазонії – справжні, уявляєш? Але препаровані, тобто зменшені до величини кулака, проте зі збереженням усіх рис і пропорцій. Справжні людські голови завбільшки з кулак і з зашитими ротами!

Навіщо їх зашивали?

Про це я прочитав кілька років по тому у книжці Аркадія Фідлера. Це робилося для того, щоб дух убитого не вийшов назовні і не мстив. Менше з тим. Я був щасливий у Празі, і мені геть не подобалося, що тепер там хазяйнують якісь йобані російські танки. Можна сказати, що Захід купив мене з тельбухами саме того літа. Для нас це був Захід – Прага. Зрештою, вона і тоді, й зараз розташовується дещо західніше від Берліна, про що не забуває нагадувати Яхимек Тополь [1] .

1

Ні, не розташовується – я згодом перевіряв за мапою.

У тебе тоді не виникло такого дитячого відчуття, наче починається війна?

Здається, виникало. Пам’ятаю одне таке недільне надвечір’я – десь на початку вересня чи якось так. Ми мешкали на вулиці Гаркуші, це поблизу залізничного вокзалу, увесь транспорт, що сунув через місто, пер завжди тією вулицею, бо ніяких об’їздних доріг тоді ще у Франику не було. Але того надвечір’я це була колона, ціла колона танків – уявляєш? І всі херачать у напрямку вокзалу, де їх потім вантажать на такі спеціальні платформи. І – вперед, на чехів. Пам’ятаю, що сусіди повибігали з домів і стояли обабіч вулиці. І всім нам – у тому числі малим пацанам – передалось якесь таке заціпеніння. Від дорослих. Бо тодішні дорослі на 70 відсотків складалися з осіб, які мали у досвіді останню війну. Моїй бабці, приміром, було на той час 66 років, і вона мала у своєму досвіді цілих дві війни. І всі ці люди з війною в досвіді так і заціпеніли в тому гуркоті у призахідному сонці, втупившись у бруднозелену колону. Більшість із них були певні, що то вже війна. Причому знову переможна. А потім була ще така сцена на вокзалі (бо всі ми якогось хріна попензлювали за тими танками на вокзал, ніби щури за щуроловом). Так от, на вокзалі все кишіло від мільйонів жінок, які добиралися туди власним ходом, щоб востаннє попрощатися зі своїми бойовими танкістами. Бо це було не реґулярне військо, а такі ж, як і мій батько, партизани, себто дорослі чолов’яги, вирвані з родин загальною військовою повинністю, самі тобі майже виключно селюки з бурякових ланів Бандерлянду. І от в одного з них на пероні просто-таки вчепилася його жінка, вона висла на ньому, голосила що було духу, падала перед ним на коліна, ловила його за ноги і мало не билася головою об землю. Та ні, билася-таки, билася. Чувакові було не цілком вдобняк, що його баба – така істеричка, він її щоразу якось так бездарно відпихав убік, тим більше що офіцери вже починали на нього погейкувати, досить роздратовано. Урешті він остаточно видерся з її мокрих обіймів і запхався кудись подалі у вагон, а тоді виставив голову з вікна – мовляв, як там моя істеричка? А та зненацька видушує із себе крізь те трагічне ридання: «Йвасю, чюєш?! А єк будеш у Празі, то купи мені файні мешти! Трийцікь семий розмір!» По цьому поїзд рушив.

Гаразд, але ми погодилися, що ти розповідаєш про моменти, коли тобі було добре.

Я пам’ятаю, що ми в цьому погодились, і я до цього веду, не квапся. Зараз ми мусимо перестрибнути через два роки і повернутися на той інший, львівський вокзал, де всюди повно огидних типів і смердить рибними котлетами в тісті. Але ми з батьками їдемо до Праги, і мама взяла нам квитки на нічний потяг до Чопа. А Чоп – це така найзахідніша станція Радянського Союзу, уявляєш собі на мапі – Закарпаття, Чоп, і в ньому сходяться докупи кордони трьох країн. Зрештою, ти це знаєш. Як і те, що Чоп – це такий своєрідний кінець світу. У 95-му році ми з Ірваном їхали – знову ж – зі Львова до Праги і сіли у той самий московський потяг, квитки на нього того разу чомусь були. Ірван заходить у своє купе, а там уже імєєт мєсто бить один пасажир – якесь таке вусмерть запите чмо, напівдоходяга, весь у тюремних тату, розхристано пітніє на нижній полиці, а підлогою туди-сюди перекочуються всі без винятку спорожнені ним пляшки. Відчув, що хтось увійшов – вони ж усі чутливі, ніби зайці, – і продер око. Тоді питає: «Сасєд?» Ірван: «Ага». Він: «Дальока?» Ірван: «Ага». Він: «І я дальока. Да самаво канца». Якось так урочисто це вимовив, з інтонацією. Сашко повертається до мене в купе і каже: «Курва, до самої Праги в одному купе з убивцею їхати!» Але перед Чопом той заворушився, зазбирався, став пакувати манатки, випив ще одне пиво і в Чопі зійшов у безвість. От що в нього означало «да самаво канца» – Чоп. Чоп, а не Прага. Таким чином, з точки зору совкової географії Чоп – це канєц. І того вечора ми з батьками все-таки вирушили нічним потягом до Чопа.

І саме в цьому потязі тобі стало якось незабутньо добре?

Та де там! Швидше незабутньо зле. Ми потрапили до якогось жахливого вагону – в нас такі називають плацкартними – з тих, де світла саме настільки, щоб не заснути і не читати, саме настільки, аби повіситися. Отже, напівморок і невивітрюваний сморід безлічі людських тіл, ну там ще шкарпеток, трусів, прокладок, яєць натвердо, самогонки, всього такого, що робить наші плацкартні вагони саме плацкартними, але передусім – запах людських тіл, бо то була, за визначенням Йосифа Бродського, переддезодорантна епоха, тобто часи цілком інакшої гіґієнічної свідомості, нині вже фактично загибла цивілізація. Психована вагонна тітка відразу ж розлучила нас, бо в неї не знайшлося трьох вільних місць в одному відділенні, навіть двох вільних місць не знайшлося, і я, пам’ятаю, опинився десь на верхній полиці, а піді мною молодий офіцерик у розстібнутій до пупа сорочці частував горілкою з пивом двох так само молодих дам і від того робився все п’янішим. Одна з них була безцеремонно товстою, в окулярах і нітрохи не гарною,

вона сильно пітніла у своєму ситцевому халаті й обмахувалася саморобним паперовим віялом. Друга була дрібною, як миша, і відповідно, як миша, хихотіла, коли офіцер видавав із себе щось дотепне типу вєсь зєльоний, в жопє вєткі, капітан ідьот развєдкі. Ця миша відверто з ним кокетувала і все повторювала: а мнє ваєнниє нравятся как мужчіни. Але офіцер, поза сумнівом, запав на першу, товстуху, і миша йому тільки заважала. Засинаючи на своїй полиці, я ще подумав, що от яка несправедливість – він такий молодий, стрункий і бравий, а вона така бегемотиха і чому він саме її так хоче? Я тоді ще не знав суворої чоловічої приповідки про те, що негарних жінок не буває. Коли я за годинку-другу прокинувся (можливо, то була станція Стрий, а може, вже й Лавочне, не знаю), дислокація піді мною змінилася настільки, що миша, ображена браком уваги і востаннє силувано хихочучи (вєсь в гавнє, в руках тапор – прадвігаєтся сапьор), подерлася на свою верхню полицю навпроти мене, а офіцер відразу пересів ближче до товстухи і спробував покласти руку на її коліно завбільшки з футбольний м’яч. Вона сказала на це нервово і жорстко: «Нє нада, Вадік», – і, як то кажуть, сняла рєшітєльно піджак наброшенний. Можливо, його збуджував її піт. Можливо, він нюхом зачув у цьому якусь еманацію пристрасті. Втім, це я зараз теоретизую, а тоді я знову заснув. Потім я час до часу прокидався, а вони все борюкалися там унизу, підсліпувата негарна вчителька в ситцевому халаті й підколінках стидного кольору, і вродливий офіцер артилерії, що з позачергової відпустки у своїй Рязані-Казані повертався до місця проходження дійсної служби в посьолку городського типу Ческе Будейовіце. «Нє нада, Вадік», – шепотіла вона. «А єслі я по любві?» – шепотів він і пряно відгикував. І щоразу прокидаючись у тому вагонному присмерку, я знову і знову чув це сповнене шалу і трепету шепотіння: «Нє нада, Вадік» – «А єслі я по любві?» І через годину, і через дві: «Вадік, я же сказала – нє нада». – «А єслі я? А єслі я по любві?» Потім настав світанок, десь так година їзди до Чопа, тобто до кінця. Він добив останні сто з паперового морозивного стаканчика і зі словами «Ну і пашла ти к єбєнємать, карова ачкастая!» вийшов у тамбур розлючено викурювати все, що лишалось у портсигарі. А вона відразу ж якось так жалісливо захлипала і, здається, прорюмсала всю решту часу – у Чопі виявилося, що в неї все дуже запухло – ніс і очі. Щодо офіцера Вадіка, то він так уже й не промовив жодного слова (і до миші теж) – лише протер собі скроні й потилицю «Русским лесом», запнув усі ґудзики і тупо дивився за вікно, як ми прибуваємо – вєсь подтянут, всюду чіст – вот какой артілєріст! Так ми доїхали до Чопа, але до Праги було ще страх як далеко.

Гаразд, а тепер скажи мені, наскільки ми ще далеко від того місця, де тобі врешті стане добре?

А це вже воно і є. Тобто ще трохи – і воно буде. Але спершу ми з батьками ще мусимо пройти двосторонній прикордонний контроль, якого я не пам’ятаю, тому проходимо його відносно швидко, не зупиняючись. На чехословацькому боці (Черна-над-Тисою) ми сідаємо до чехословацького ж потяга і невдовзі рушаємо. У тому вагоні все було подібно, як у наших. Але й досить інакше. Скажімо, не було смороду. І все було якесь новіше або просто чистіше. Пасажири говорили іншою мовою з усіма її димінутивами типу smrticka, хоч то була, вочевидь, і не чеська, а словацька. Ну от, тепер залишається тільки це: всі перешкоди подолані, і ми стрімко несемося туди, де я знову так хочу бути. Це були передчуття кофоли і цукрової вати з парку імені Фучіка. Тобто це було щастя, тому що все попереду – «Латерна маґіка», фільми про індіанців, чорничні ліси над Влтавою. Можна було час до часу провалюватись у снива в тому вагонному кріслі і знову прокидатись і бачити за вікном несамовито красиві гори, суцільний словацький рай. Ми їхали годин десять, коли не дванадцять. І майже завжди за вікном були гори. Або довгі тунелі, що по-своєму заворожливо. До того ж я бачив, що мої батьки зараз люблять одне одного – їм відчутно попустило на душі, як в усі часи попускало всім радянським підданим після перетину західного кордону своєї вітчизни. Раптом виявлялося, що ти на свободі, ти вирвався, ти виграв у фантастичній життєвій лотереї. Зрештою, не лише радянським підданим – маркіз де Кюстін зауважив цей ефект ще за часів царя Миколи І. Гадаю, й за інших царів усе було точнісінько так само. Головне – вирватися, якось перебігти за бугор. Мені запам’яталось, як бігали батькові зіниці, він пожирав ними той світ за вікном. Він погладжував мамину ступню, вона скинула туфлі і протягнула ноги на протилежне сидіння. Я тоді ще не знав, що там, за вікном, батько саме намагається щось розпізнати. Одного разу в житті він уже міг їхати цим маршрутом.

Описана тобою у «Центрально-східній ревізії» втеча до Відня?

Так, це можна назвати втечею до Відня, звісно. Ну, а крім того, мій батько був лісівником і цілком фанатичним. Він пам’ятав сотні рослин, перш усього дерев, не тільки за українськими назвами, але й за латинськими. Він ці назви час до часу вимовляв, дивлячись за вікно на чехословацькі ліси. Якщо в той час у мене був на світі хтось такий, від кого все починалось і на кому все закінчувалось, то це був батько. Він був першою на світі людиною, котра показала мені дерево гінкґо. У жахних снах мені вже тоді снилося, що він помре, і мене аж душило від розпачу. Але я зараз не про те – я про те, що того дня в потязі до Праги ми всі були щасливими.

Якось ти написав, що ви з батьком були великими друзями, тому що вам подобались одні й ті самі книжки.

Ну так, про книжки, прочитані після батька, разом з батьком, прожиті з батьком, у мене знайдеться не одна історія. Зараз ми наближаємося до Праги, так? А я ще не казав, що у вуйка Евґена і тети Ади була досить серйозна бібліотека, не надто велика, але незле відібрана?

Ні, не казав.

Так от – я в цій їхній бібліотеці міг порпатися годинами і все, що там було українською, прочитав ще першого разу, тобто в 68-му році: казки Східної Словаччини, новели Богдана Лепкого, я навіть вибрані статті Донцова тоді прочитав і зрозумів, що їхнім змістом краще ні з ким не ділитися. А наступного приїзду я взявся за чеські книжки. Там було повно всіляких біологічних атласів – відповідно до вуйкового вченого фаху. Були фотографічні альбоми з Прагою та околицями. Були всякі хрестоматії, антології, світова класика, Сервантес, Бальзак і «Anna Kareninova». Далі черга дійшла до пригодницької літератури, і я просто запав на передвоєнний (десь кінця 20-х) том у коричневій шаґреневій палітурці – звісно, пожовклий папір, старий запах, ілюстрації – «Баффало Білл» Вільяма Ф. Коді. Кілька днів я вагався, підходив до книжкової шафи, знову і знову брав його до рук, читав перші два-три речення чеською мовою. Я тоді навчився повільно читати чеською, хоч і не розумів у прочитаному дуже багатьох речей, але міг більш-менш відтворити звучання і вловити найзагальніший зміст. Я ж дуже любив цю мову з усіма її димінутивами! Одного разу я вирішив, що нічого надзвичайного не трапиться, якщо я цього «Баффало Білла» вкраду. Все одно ніхто його тут більше не читає. Ніхто й не помітить. Додам, що це була не остання в моєму житті украдена книжка. І при цьому мені завжди здавалося, що ніхто й не помітить. Бо загалом на світі страшенно багато книжок. Ну от – я сховав «Баффало Білла» у щойно куплений для мене ранець – туди, де тримав усілякі інші свої цінності, отримані з різних оказій, але цілком леґально. За день перед від’їздом ми вкотре щось там допаковували – у вітальні, на очах у всіх. Батько вирішив перевірити, чи є місце в ранці, поліз у нього рукою – і тут я зрозумів, що його рука намацала шляхетну, обтягнуту шаґренем палітурку. Це виступило в нього на обличчі, стопудово. При цьому його рука не могла не розпізнати, що саме вона намацала – якийсь час тому він разом зі мною любовно гортав той самий примірник і запам’ятав його навіть на дотик. Я приготувався до громадянської страти. Найгіршою була присутність вуйка Евґена, котрий і без того вважав мене безнадійно запущеною педагогічно почварою пекла. Я напружено відчитав хвилинну боротьбу на батьковому обличчі. Він перестав шарудіти в нутрощах ранця і лише кинув один-два швидкі погляди на присутніх. А тепер скажи мені: що було далі?