Таємниця. Замість роману
Шрифт:
Не надто. Але нічого. Отже, старе каміння у поєднанні з зеленню. Це – як я розумію – головне візуальне враження? Якщо ми все-таки про відео. Були ще якісь?
Узимку зелень зникала. А Львів залишався Львовом. Хоча більше йому пасувала пізня осінь, така патина смутку. І бруду. Інше візуальне поєднання: старе каміння з американською джинсою. Виявилося, що у Львові є страшенно багато людей, котрі одягаються не так. Що це такий таємний порт, куди стікається вся контрабанда світу – заборонені музика, одяг, звичаї, зачіски. Довге волосся тоді вже начебто починало виходити з моди, але не категорично, дехто з нас цілком незле встиг. Я до скону буду вдячний рідному Поліграфові за те, що ми в ньому ходили так, як хотіли. І нас ніхто не скуб за довге волосся. У цьому сенсі там панувала цілковита лібертуха. Ну так, якщо спробувати якось це висловити одним-єдиним словом, той стан, то це буде саме воно – свобода…
Зараз я тобі заперечу. Для цього я сягаю по твій власний, вже згадуваний текст. Він називається «Мала інтимна урбаністика». Пам’ятаєш таку? І в ній
Ну і?..
Мені йдеться про те, що ти сам називаєш розчаруванням. Воно, як ти слушно зауважуєш у тому ж тексті, переважно з’являється на грані зіткнення уявного з реальним. Коли уявне починає програвати реальному, відступати під його тиском.
Тоді, якщо можна, прочитай, що там у мене далі. Наступні два-три речення з того ж тексту…
Окей, читаю. Ось воно: «Тому мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь паралельний, таємний Львів. Час від часу це місто посилало мені сигнали про своє існування».
Ну от! Посилало сигнали, чуєш? Не варто забувати про те, що я увесь той час ставав поетом. Тобто в моєму випадку відступало якраз реальне – під тиском уявного. Що там далі?
«Іноді це була тінь якогось нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виеміґрувалої пташиної країни»…
Дякую, досить. Саме так – іноді. Іноді це були сліпці. У Львові вони траплялися всюди, з першого ж дня. Я так розумію, що там якась сліпецька колонія, цілий інтернат або щось таке. При цьому здавалося, ніби очі їм повиколювали ще років тому з триста. Всюди ці чоловіки – чомусь майже всі вони чоловіки – з білими паличками, якесь таке безперервне намацування стежок, вузлів, поворотів, торкання ринв, порогів, трамвайних східців, тротуарної кромки. Страшенно багато сліпців на душу населення. Більше, здається, лише божевільних. Це типово для всіх репресованих міст – велике число божевільних або диваків. У Львові психіатричний шпиталь на вулиці Кульпарківській, район міста теж називається Кульпарковом. Але часом тобі здається, що той Кульпарків значно більший, що він більший від самого Львова, що насправді Львів – це така собі філія Кульпаркова.
Мені здається, чим більше місто, тим більше божевільних.
Напевно. Згідно із законами статистики, це, мабуть, так. Знаєш, скільки їх тут у вас, у Берліні? А в Москві? А в Нью-Йорку? В Нью-Йорку це просто гаплик, при цьому вони активні, вони увесь час шукають контакту. Такий вже характер цього міста – навіть божевільні поводяться в ньому, як брокери на біржі. Вірляна Ткач розповідала, як певного дня в підземці її заатакував тип із мертвим щуром у руці. Він тримав того щура за хвіст і намагався лупити ним усіх зустрічних. Вона ледве втекла від нього, вся в шоці, звичайно. Тут їй врешті трапився полісмен – великий чорний хлопець, такий підкреслено спокійний, стриманий. Усе, як і належиться полісменові в Нью-Йорку, – надто ж, коли він чорношкірий. Не знаю, що він про неї подумав, коли почув, що тут начебто на сусідній станції бігає маньяк, який б’ється мертвим щуром. «Мем, – каже він на це, – візьміть себе в руки, мем, вам дурне в голові, а ми тут із самого ранку ловимо одного такого, що відрізає зустрічним носи!»
Але у Львові чогось подібного не траплялося?
Ні, було радше симпатично, нуль аґресії.
Тоді, можливо, звідси і свобода, про яку ти кажеш? Тобто неаґресивна свобода божевільних?
Щось таке – божевільних і пияків. У ті роки, себто наприкінці сімдесятих, по місту ще пересувалися цілком інакші пияки.
Чим інакші?
Це були часи дешевих кріплених вин, так званих чорнил і шмурдяків. Деякі з них мали надзвичайно поетичні назви – «Золота осінь», «Аромат садів», «Сонцедар». Уяви собі лишень цю красу – Сонцедар, дар Сонця! Це ніби назва столиці якоїсь, наприклад, скіфської держави. Або, наприклад, «Солнце в бокале». Хоч усі звичайно казали на нього «Муха в стакане». Існували й цілком суворі неметафоричні назви – «Біле міцне», «Плодово-ягідне», «Красное вино». Або «Портвейн-72». Я до сьогодні не знаю, чому 72. Що це за цифра, до чого. Мався на увазі рік його розробки чи що? У кожному разі то не міг бути рік урожаю. Про жоден урожай там узагалі не йшлося, як і про жоден виноград. Існували ще всілякі екзотичні назви. Скажімо, з Азербайджану постачали «Агдам». Його було прийнято називати «Агдам Іванович». Ми ледве дочекалися першої стипендії, щоб накупити шмурдяків і влаштувати в гуртожитку кривавий бенкет.
Кривавий?
Ну, це я перебільшив. Загалом було так. З початку вересня я отримав тимчасове місце в гуртожитку, лише на три місяці. Житла, як усюди в совку, ніколи не вистачало
І що тоді?
Я про це не надто думав. Було ясно, що винаймати квартиру не вийде – це, як ви кажете тут, у Німеччині, зруйнувало б моїх батьків фінансово. Мені здається, то був час нашої найглибшої сраки. Батько деґрадував на службі і заробляв дедалі менше, а пропивав дедалі більше, мама тягнула майже все на собі. Максимум, який могла вона мені дати до Львова, дорівнював моїй місячній стипендії. Тобто до сорока рублів ще сорок. Плюс трохи їдла з дому, не забуваймо про їдло. Але все ж. Квартира коштувала б, напевно, ще цілу стипендію. Натомість гуртожиток був фантастично дешевим – два рублі на місяць. Ти можеш це якось осягнути? Два рублі на тридцять днів! Але в ньому, звичайно, не вистачало місця на всіх. До грудня ми жили по четверо в одній кімнаті, потім ті з нас, які були тимчасовими, мусили залягти на дно. Себто звільнити ліжка і подбати про власний матрац на підлозі. І по змозі жити в тому ж гуртожитку далі, але не світитися. Так уже з грудня 77-го року я став у цьому житті нелеґалом Орфейським. Несправедливість полягала в тому, що мене від самого початку навчань було призначено старостою групи. Тобто, з одного боку, залучено до якогось такого, курва, істеблішменту, а з другого – приречено на нелеґальний статус.
Що означало бути старостою групи?
Це був жах. Це щось таке, наче концтабірний капо. Але в пом’якшеній формі. Я, звичайно, жартую. Староста визначався з-поміж студентів – як такий, що виконує адміністративні завдання деканату. Наші студенти навчалися групами – ніби школярі класами. Скажімо, нас у нашій групі було двадцять шестеро. І я був начебто кимось головним, якимось таким представником деканату в групі. Але, як навчали мене старші й досвідчені друзяки за склянкою шмурдяку, насправді йшлося про протилежне – бути представником групи в деканаті. Тобто вести своєрідну подвійну гру – вдаючи, ніби сумлінно виконуєш адміністративні обов’язки, захищати своїх від усяких деканських підступів і репресій. Усе це виглядало страшенно мило і навіть почесно, от тільки хотілося знати, чому саме я? Чому саме я маю бути жертовним пеліканом? Тобто, прикриваючи свободу інших, жертвувати власною? Староста не міг пропускати занять. Староста вів журнал обліку і готував рапортички. Староста мусив відводити удари від інших і приймати їх на себе. Староста щодня пропливав між Сциллою та Харибдою – туди й сюди по десять разів на день. Мої студентські роки виявилися жахливо зіпсутими цим клятим староством. Я досі не знаю, чому вибір декана впав саме на мене. Переважно старостами призначали всіляких бугрів – старших за віком, партійних, таких, що відслужили у війську і спізнали смак наказів та приниження собі подібних. Я не відповідав жодному з цих критеріїв. Навіть брутальності мені не вистачало, тим більше кар’єризму. Моєю мрією завжди було звільнення. Іноді я провокував такі ситуації, щоб мене обов’язково зняли, змістили. Але я так і залишався старостою всі п’ять років. Дивовижно, як радянська система дослівно в усьому, у будь-якій формі колективного співіснування, примудрялася застосовувати одну й ту ж в’язнично-табірну модель. Для нас вона вигадала всі свої студради (які ми не могли не назвати стук-радами – само просилося!), всі ті перевірки санітарного стану кімнат, чергування на поверхах, здирання зі стін неправильних плакатів, заборону неправильної музики, підглядання, підшіптування… Одне й те саме, всюди одне й те саме – тільки десь м’якше, а десь і…
Мені здається, ти почав розповідати якусь історію, від якої ми трохи віддалилися.
Нічого, я пам’ятаю: перша стипендія і кривавий бенкет. Був, здається, понеділок третього тижня від початку занять. Ми нарешті дочекалися першої в житті виплати стипендій. Кілька днів поспіль ми нервово потирали руки в очікуванні. Це мусила бути святкова вечеря для своїх – шістьох або й сімох першаків. Азіати – їх у цій ініціативній групі було приблизно з половину – мали зготувати плов. У нашому Поліграфі вчилося до біса мешканців Центральної Азії, дехто навіть жартував, ніби велике У в абревіатурі УПІ (Український поліграфічний інститут) слід насправді розуміти як Узбецький. Уявляєш – старий Львів, середньовічні мури, руїни Європи – і всюди повно узбеків у смугастих халатах! Востаннє це місто могло переживати щось подібне хіба в ХVII столітті, коли Хмельницький напустив у нього своїх друзів-татар. Кайф!
Ти ще пам’ятаєш тих хлопців?
Кого, азіатів? Звісно, як і всіх інших! Першого з них, узбека, звали Шухрат, але він просив називати його Шуриком. Дещо кумедний тип, такий трохи Ходжа Насреддін, фанат Корану, шаріату і кандидат у лави партії. З ними таке траплялося – подивись на всіх цих нинішніх рахмонкарімових. Звідки б вони взялися? Іншого прізвище було Рукавішніков, напівросіянин-напівтаджик. Чи напівтуркмен? Ні, все-таки напівтаджик – якось мені врізалося в пам’ять це слово – Душанбе. Він жив у кімнаті зі старшаками, третьокурсниками, тому раніше за всіх нас пройшов іспит вином. Тобто він його не те щоб успішно склав, але намагався скласти, і неодноразово. Третій називався Різо Назіров, такий цілком харизматичний тип, басмач і памірець. Я саме тоді від нього й дізнався, що є такий народ – памірці. Не вампірці, а памірці – від Паміру. Вони живуть високо в горах, котрі, як відомо, є Дахом Світу, і зневажають таджиків з долин. Він навіть казав мені, як по-їхньому «раб», і з усього випливало, що то синонім до «таджик». Вони говорять однією з афганських мов. До того ж серед них повно синьооких блондинів, бо насправді вони є прямими нащадками якихось заблудлих недобитків Александра Македонського. Почекай, слід якось повернутися до тієї історії.