Таємний посол. Том 1
Шрифт:
Та було пізно. Прогримів постріл: Спихальський зойкнув і випустив з руки шаблю. Куля влучила в груди.
— Ах, пся крев!.. — Він зігнувся, затулив рану долонями і поволі почав осідати на палубу…
Арсен, побачивши, що крізь пальці товариша сочиться кров, підхопив його за стан, підтримав, щоб не впав під ноги очманілих бійців.
— Браття, кінчайте їх! — гукнув до козаків. — Але пашу візьміть живцем!
— Друже, облиш… То єсть смерть моя, — простогнав пан Мартин. — Ах, пся крев! Не доведеться ще раз побачити
Арсен відтягнув його до борту, передав козакам, що залишалися в чайці. Люта ненависть, гнів, жаль струсонули його серце. Не брати капудана–пашу в полон! Помститися за пана Мартина!
Але бій уже закінчився. Всюди лежали вбиті й поранені. Капудан–паша стояв під стіною надбудови, схрестивши на грудях руки. По його темних щоках котилися сльози…
Козаки навколо нього важко відхекувались, витирали з лобів піт.
Арсен підняв шаблю:
— Старий пес! Нема тобі пощади!
Козаки перехопили його:
— Опам’ятайся, Арсене! Ти ж сам казав узяти живцем!.. Та й беззбройний він
Арсен понурив голову. Сльози душили, забивали віддих. Через силу видавив з себе пекучі слова:
— Пана Мартина… убив він, собака!.. Ех! — Не стримавшись, ударив пашу долонею в обличчя. — Негідник!
Той люто блиснув очима:
— Я воїн! Ти можеш мене забити, гяуре, але ображати не смій! Я чесно оборонявся! — Він не впізнав колишнього пайзена.
Арсен скреготнув зубами і відійшов убік.
Бій затихав. Кілька фелюк горіло. Дим сизим туманом слався понад водою, наганяючи на око сльозу. Чулися радісні вигуки запорожців і поодинокі постріли на тих кораблях, де ще турки чинили опір.
…Перед вечором величезна флотилія, що складалася із двох сотень козацьких чайок і майже сотні турецьких сандалів та фелюк, навантажених хлібом, порохом, ядрами та іншими припасами, поволі вирушила з гирла річки Корабельної і попливла по Бугу до Дніпра.
Скриплять кочети, шумлять весла, хлюпоче за бортом тепла вода. Над рікою пахне густими пахощами лугових трав, водоростей і кучеряво–срібних верболозів.
Спихальський лежить на білих турецьких простирадлах. Над ним схилився дід Шевчик, беззубим ротом шамкотить:
— Мати Божа, Царице Небесна, поможи козакові й заступи його! Спини йому кров, затягни рану живою плоттю, дай у серце снаги, щоб козацьке тіло більше не боліло, щоб душа мужала, рука — шаблю держала, ноги — по землі ходили, очі — на ясний світ гляділи!.. А ти, лихоманко–поганко, білого тіла не ломи! Лети собі на луги, на широкі береги, в чорториї на каміння, на зелене баговиння, в глибокі вертепища, непролазні хаші–нетриша, де Марище бродить, де смерть колобродить, — тьху, згинь, пропади, цур тобі й пек!
Шевчик сплюнув через борт і рукавом витер беззубого заслиненого рота.
Поки він говорив, Метелиця зневажливо дивився на свого побратима. Потім рішуче відсторонив його рукою:
—
Він дістав з глибочезної кишені пляшку, налив з неї у ріг, що в поході заміняв йому кухоль, горілки, насипав з порохівниці пороху — розколотив усе те дулом пістоля і підніс панові Мартину:
— На, сину, випий половину! — І підвів пораненого.
Спихальський випив. Знесилений, обливаючись холодним потом, важко схилив голову на м’яку подушку.
Другу половину Метелиця вилив йому на рану і туго перев’язав чистою ганчіркою.
— Ось так! Відпочивай тепера!
Підвівшись, знову налив у ріг горілки. Глянув на пожовтілого Спихальського, крякнув:
— Ну, за твоє здоров’я, козаче!
Підніс ріг до рота, та несподівано почув покашлювання Арсена, побачив його суворий, осудливий погляд. Рука старого козака застигла в повітрі… Потім поволі, не без жалю, відхилилася від рота і вихлюпнула горілку з рога у воду. Бо знав старий, що в поході за горілку одна кара — смерть!
— Кгм, кгм! — крякнув, витираючи долонею сухі вуса.
Дід Шевчик, дивлячись на пляшку, в якій ще було трохи сивуватої рідини, смачно облизався.
Спихальський розплющив очі, хапнув спраглими, запеченими вустами прохолодного вечірнього повітря:
— Арсене, друже… поховай мене на такій високій горі… жеби було видно мі всеньке Поділля… і ту дальшу землю… мою ойчизну… Польську… — Він говорив тихо, з натугою, але розбірливо. Видно було, що кожне слово завдавало йому нестерпного болю. — А коли доведеться бути… на Лемківщині, то заїдь на мій хутір Круглик… відшукай пані Ванду… Скажи, же я їй… усе прощаю,.. Навіть зраду… Навіть перелюбство з гетьманом… Прощаю… як Бога кохам!..
Арсен відвернувся, щоб пан Мартин не бачив у його очах сліз. «От і довоювався, пане Мартине! Довоювався… І не побачиш своєї ойчизни і невірної Ванди, яку ти все–таки, не важаючи ні на що, кохав… Ти був зовні незграбний і трохи дивакуватий, але мав добре і по–дитячому ніжне серце. Ти був шляхтич, але з тієї шляхти, яку в народі звуть голопузою і яка нічого, крім гонору, не має. Тому ти не цурався простого народу і стояв ближче до нього, ніж до шляхетних магнатів, які гордували тобою і використовували, як хлопчика–козачка, на побігеньках… Ех, пане Мартине, пане Мартине!»
А вголос сказав:
— Не впадай у розпач, пане Мартине. Не помреш ти… Ось допливемо вночі до Січі — візьму коней і помчу з тобою в Дубову Балку… А там Якуб і дідусь Онопрій зроблять таку мазь, що враз поставить тебе на ноги. І хвицатимеш ти, як жеребець копитами… Житимеш — не тужитимеш! До ста літ!
На блідому, покритому холодним потом обличчі Спихальського промайнула слабка усмішка.
— Добрий ти, Арсене, хлопак… Мам тебе за брата!
Він заплющив очі і, знесилений, затих.