Таємний посол. Том 1
Шрифт:
— Тоді ти вмреш лютою смертю!
— Умру. Всі ми смертні.
Візир здивовано глянув на бранця. Юродивий чи фанатик?
У цей час відкинувся полог намету — ввійшов чорбаджія. Вклонився.
— Великий візире, загін спагіїв захопив у полі козака–запорожця з важливим листом від Урус–шайтана Сірка.
— Про що лист?
— Запорожці нібито бажають служити нашому сонцесяйному султанові.
— Введи козака!.. Чекай — хто його захопив?
— Джаббар–ага і Гамід–ага.
— Хай увійдуть теж.
Чорбаджія плеснув у долоні — до намету ввели Звенигору. Потім зайшли
Арсен мав зв’язані руки і привітався легким поклоном голови.
— Чому посланець зв’язаний? — нахмурив брови візир.
Джаббар–ага хотів відповісти, але його випередив Гамід, бо це він наполіг, щоб козака було зв’язано.
— Я не довіряю йому, великий і преславний візире. Це мій колишній раб, невільник, який підняв повстання, спалив мій маєток, а потім утік. Я прошу вас, великий повелителю правовірних, пізніше віддати його мені, шоб я міг вчинити над ним справедливий суд, — сказав Гамід і ще раз низько вклонився.
Кара–Мустафа вислухав його неуважно:
— Де лист?
Джаббар–ага подав білий сувій.
— Але хто ж мені прочитає його? Покличте драгомана!
— Я прочитаю, — виступив наперед Арсен.
— О, ти розумієш по–турецькому?
— Так, великий візире.
— Розв’яжіть йому руки!
Блиснув ятаган — і мотузок упав додолу.
— Читай! — наказав Кара–Мустафа.
Арсен узяв папір. На мить зам’явся, напружено думаючи, що робити. Дослівно перекласти листа чи продовжувати обманювати і візира, як обманув Гаміда і Джаббара–агу? Якщо зробити перше, то, напевне, зразу позбудешся голови, зате вразиш візира в найболючіше місце звісткою про падіння Кизи–Кермена і розгром турецької флотилії… Якщо ж зробити друге, то відтягнеш страту на якусь годину, поки прийде драгоман і перекладе листа правильно… А потім?.. А потім — однаково смерть!.. Е–е, чи пан, чи пропав — читай, Арсене!
Він розправив аркуш і почав читати, слідкуючи за виразом обличчя великого візира. Кара–Мустафа спочатку слухав з подивом, потім почав багровіти. Падіння Кизи–Кермена! Флотилія з припасами! Це була страшна несподіванка. Як грім над головою…
— «…Липня 12 числа проти Краснякова, — читав Арсен, — на гирлі Корабельному, ударив на ті всі суди, оволодів єсми ними, одно тільки судно парусами і многими гребці втекло… Визволено всіх невільників, взято п’ятсот полонеників, сім гармат, тридцять прапорів і все продовольство, а такожди корабельного пашу Семестафа. Ясир, призначений для тебе, ясновельможний гетьмане, залишив під вартою в Кардишині… Пашу з вірними людьми посилаю до тебе з тим, щоб ти відправив його в дарунок його царській милості государеві московському… А сам з товариством іду на Буг к Турському мосту і заставі, яку, дасть Бог, погромлю… Кошовий отаман Сірко».
— Що це все означає? — вигукнув візир. — Ти мене обманув, гяуре?
— Ні, великий візире, я обманював свого лютого ворога Гаміда. А вам я прочитав справжнього листа кошового…
— А ти відаєш, що тебе чекає?
Наперед виступив Гамід.
— Великий повелителю правовірних, дозволь мені розправитися з собакою! Прошу дарувати мені таку милість, мудрий раднику володаря трьох суходолів!
Роздратований
— Геть усі звідси! і забудьте про те, що тут чули!
Гамід, Джаббар–ага, а також вартові, задкуючи і кланяючись безперервно, безшумно зникли за пологом.
Боярин Андрій торкнувся Арсенового плеча, сказав тихо:
— Спасибі, козаче, за добрі вісті. Втішив моє серце.
— Ти хто такий? — Арсен зі співчуттям подивився на закованого в залізо невільника.
— Андрій Ромодановський.
— Що? — вигукнув Арсен. — Ти син боярина Ромодановського?
— Так. А ти знаєш мого батька?
— Ще б пак! Я зустрічався з ним і розмовляв.
Візир мовчки стежив за їхньою розмовою. Не перебивав. Вслухався в чужу мову і щось напружено думав. Очі його горіли. На високому темному лобі зійшлися тугі зморшки.
Зненацька він плеснув у долоні. Ввійшов чорбаджія.
— Вивести невільника!
Боярина Андрія повели.
Візир встав, підійшов до Арсена. Довго мовчки свердлив його пронизливим поглядом вузьких чорних очей. Нарешті промовив:
— Ти народився під щасливою зорею, гяуре! Дякуй Аллахові за це!
Арсен запитливо глянув у колючі очі візира, не розуміючи, куди він гне. А візир вів далі:
— Ти знаєш, хто цей невільник?
— Знаю. Нещасний син воєводи Ромодановського.
— Так, син Ромодана–паші… Його доля тісно переплелася сьогодні з твоєю!
— Як саме?
— Я зараз напишу листа Ромодану–паші. Віднесеш.
— Тобто…
— Так, ти будеш вільний. Мої люди виведуть тебе до стану урусів.
Кара–Мустафа пройшов у глибину намету до похідного столика, на якому в підсвічнику горіла свічка, взяв довге біле перо, замислено подивився в маленьке слюдяне віконце. Потім рвучко кинув перо на стіл і повернувся до козака:
— Ні, писати не буду! Передаси усно Ромодану–паші… Слово в слово!.. Слухай уважно!
4
— Неймовірно! — вигукнув боярин Ромодановський, схоплюючись із м’якого, обтягнутого червоним оксамитом дзиґлика. Він гостював у гетьмана, а той любив багатство і затишок і навіть у походи возив за собою дорогі речі — крісла, ліжка, одяг. — Неймовірно! Ти бачив мого сина? У наметі самого Кара–Мустафи? Отже, татари таки здалися на підмову і домагання турків!.. Видали їм Андрія… Що ж казав візир?
Ромодановський був схвильований. Безперервно смикав себе за бороду, важко сопів. Підійшов, поклав руку на плече Арсенові:
— Кажи! Все кажи, нічого не приховуючи! Я здогадуюся, що нелегку звістку ти приніс мені сьогодні… Але краще гірка правда, ніж солодка брехня!
— Боярине, мені теж не легко зважитися передати вам слова візира. Але я мушу. Тож пробачте великодушно, якщо вони завдадуть вам болю, — сказав Арсен.
Ромодановський мовчки хитнув головою, а Самойлович, нахмуривши сивуваті брови, кинув суворо: