Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Дякую, ваша ясновельможність. — Многогрішний схопив невелику білу руку гетьмана і чмокнув масними губами.
— Гаразд, іди! І зроби все, як я казав!
Задкуючи і кланяючись, Многогрішний вислизнув за двері.
Була неділя. Гетьман устав рано, ще до сходу сонця. В супроводі своїх старшин сходив до заутрені, поставив свічку перед образом Матері Божої за своє видужання, а другу — перед образом Спасителя — за душу свого батька Богдана. Повернувшись додому, поснідав, випив гарячого молока з медом — і
У вічі вдарило яскраве сонячне проміння. З гіллястих яворів з криком знялося вороння. Гетьман примружив очі, глибоко вдихнув морозне повітря, що пахло ранковим димом, і зійшов з ґанку.
На просторому майдані вишикувався загін татар, що прибули з Криму для заміни тих, котрі відбули півроку і мали повернутися додому. У гостроверхих круглих шапках, оторочених хутром, у заяложених овечих кожухах, вони стомлено сиділи на невеликих кошлатих конях і байдуже дивилися на невисокого блідого гетьмана Іхмельніскі та гурт старшин за його спиною. За плечима у кожного з них стриміла споконвічна зброя кочовика — лук, сагайдак зі стрілами, круглий щит, оббитий бляхою або цупкою бичачою шкірою. Біля боку — шабля.
Гетьмана оточили старшини на чолі з Азем–агою і Свиридом Многогрішним. Він привітався з кожним кивком голови, а салтану Газі–бею, котрий мав від’їжджати днями до Криму зі своїми людьми, і Чогаку, котрий щойно прибув, щоб замінити Газі–бея, потиснув руки.
— Спасибі, салтане, за добру службу, — сказав гетьман Газі–бею. — Передай ханові Мюрад–Гірею, що я дуже задоволений тобою і твоїми воїнами!
— Передам, гетьмане, — відповів той, похмуро дивлячись собі під ноги. — Приємно чути похвалу… Однак ми служили не тільки за похвалу.
— Що ти маєш на увазі, салтане?
— Мої люди незадоволень. Вони повертаються з порожніми руками, гетьмане… Треба мало–мало платити.
— Ти ж знаєш, салтане, що платити зараз нічим… Така війна пройшла нашим краєм… Трохи розживемося — заплатимо!
— Ми не просимо золота, гетьмане. Дозволь нам мало–мало ясир брати…
— Ясир?.. Ти ж знаєш, салтане, що наша земля зовсім опустіла. Де ж ви будете ясир брати? З ким тоді я зостануся?
— Україна велика, ми знайдемо, де взяти, — ошкірився Газі–бей, відчувши в словах гетьмана таємну згоду, але, щоб остаточно змусити його погодитися, додав: — Якщо не дозволиш, гетьмане, поїдемо й так… Як у вас кажуть, облизня впіймавши… Але як подивляться на це люди салтана Чогака? Чи захочуть вони служити тобі за спасибі? Боюся, що повернуть коней і помчать вслід за нами…
Це була неприхована погроза. Юрась глянув на Чогака, той міцно стиснув осмалені морозом губи, відвів очі. Низькорослий, кривоногий, він скидався у своєму кожусі вовною назовні на ведмедя, але погляд мав бистрий, вовчий. Знав Мюрад–Гірей, кого прислати: цей не тільки не захистить гетьмана, а й з горла вирве здобич! І без нього не можна — на кого ж тоді спертися?
— У Немирові я забороняю брати ясир! — роздратовано крикнув Юрась Хмельницький. — Їдь собі з Богом, салтане Газі–бей!
Газі–бей опустив повіки, щоб приховати від гетьманського почту радісний блиск очей. Слова гетьмана означали згоду брати ясир повсюду, окрім Немирова. Він знав, що люду в краї залишилося небагато, але все ж достатньо для того, щоб узяти
— Якші, якші, великий гетьмане! — закивав він головою. — У Немирові ми нікого й пальцем не зачепимо… Мало–мало зберемося — і гайда в дорогу!
Юрась не відповів нічого і, відвернувшись від Газі–бея, зустрівся поглядом з мурзою Кучуком. Він любив і поважав аккерманського мурзу за незвичайну хоробрість і прямоту, хоча знав, що це найжорстокіший нападник і людолов, котрий вивіз з України не одну тисячу бранців.
— Салям, мурзо, — усміхнувся до нього гетьман. — Гадаю, ти не поспішаєш додому? Ще послужиш мені?
— Ні, не поспішаю, гетьмане. Я залишуся до весни… Але як тільки сніг зійде з землі, вирушу в рідну сторону. Мої люди вже скучили за домівкою і за своїми близькими.
— Спасибі тобі, Кучук. Я скажу візирові, що ти чесно і самовіддано служиш падишахові.
Потім Юрась підійшов до Младена, Ненка і Якуба, котрі стояли серед старшин, і привітав їх зі вступом на службу в його військо.
— Де ваша сестра, ага? І та друга дівчина? Здається, Стеха? — звернувся він до Ненка по–турецькому.
— Вони дома, бей–ефенді.
— Я хотів би їх бачити!
— Зараз, бей–ефенді?
— Так. Сходи за ними!
Ненко здвигнув плечима, але мовчки пішов. Через кілька хвилин з’явився зі Златкою і Стехою. Дівчата куталися в кожушини і теплі хустки, боязко позираючи на гетьмана і його оточення. Всі замовкли. Ждали, що скаже гетьман. Один мурза Кучук нахилився до вуха Чори і щось швидко шепнув йому, але ніхто не звернув на це уваги. Чора хитнув головою і зник серед воїнів.
Юрась пильно оглянув дівчат і, видно, лишився задоволений, бо на його блідому обличчі з’явився легкий усміх. Він підійшов до них майже впритул і сказав:
— Таких красунь гріх тримати за зачиненими дверима! Треба частіше, дівчатка, виходити на люди, і тоді, клянусь Аллахом, ми підшукаємо для вас таких женихів, яких не має жодна дівчина в Немирові!.. Чи як ви думаєте?
Дівчата промовчали, не знаючи, що відповідати. А гетьман вів мову далі:
— В неділю, в день мого народження, я влаштовую святкову вечерю і запрошую вас до себе. Я хочу, щоб ви стали окрасою нашого суворого товариства, яке звикло на таких вечірках тільки дудлити горілку і чванитися своїми перемогами на полі бою та серед жіноцтва! Гадаю, що у вашій присутності вони будуть тихі, як ягнята, і галантні, як придворні шляхтичі польського короля… Я жду вас, панянки!
— Спасибі, — прошепотіла Стеха посірілими від страху губами, розуміючи, що відмова образила б гетьмана і накликала б на них його гнів.
Юрась ще раз пильно оглянув їх і махнув рукою, щоб ішли додому, а потім, віддавши розпорядження, де розмістити новоприбулий татарський загін, відпустив усіх, крім особистої варти.
— А тепер — до ями! — коротко кинув він. — Якщо хто прийшов з викупом — впустити!
Яма була поряд, посеред майдану. З–під широких, покритих памороззю очеретяних мат, що підтримувалися довгими сосновими воринами, здіймався стовп пари. Пахолки миттю відтягли одну мату вбік і спустили вниз драбину.