Таємний посол. Том 2
Шрифт:
Юрась став на край ями. У ніс йому вдарив важкий дух, аж він заточився, а з глибини долинало якесь глухе шемрання, почулися хрипкі простуджені голоси. Коли очі звикли до напівтемряви, він побачив унизу кілька зарослих змарнілих облич. Одні в’язні стояли, інші, найбільш знесилені або скатовані, лежали на купі вогкої смердючої соломи, тремтячи від холоду. Люто й страшно блискали запалені, почервонілі очі.
На деякий час у ямі запанувала тиша. Потім до гетьмана простягнулося кілька скоцюрблених брудних рук, залунали благання.
— Ясновельможний
— Я не маю ніякого золота! Хоч убийте мене — не маю! Даремно катуєте…
— І в мене немає! Це злий наговір. Який я багач — одна слава залишилась… Було колись, та все спливло за водою та за лихими людьми… Відпусти, пане гетьман!
Юрась сердито тупнув ногою.
— Замовкніть! — Його очі заблищали, як вуглинки, а обличчя ще більше зблідло — навіть мороз не зміг вичавити з нього рум’янців.
Від воріт пахолки привели трьох жінок. Вони впали перед гетьманом на коліна, заломили руки.
— Змилуйся, батечку!
— Не губи наших чоловіків!
— Будь доброю душею! Відпусти їх з Богом!
Юрась кивнув пахолкам, щоб підвели жінок, а коли ті стали перед ним, суворо запитав:
— Викуп принесли?
— Принесли, батечку! Принесли! Все, що мали!
— Кладіть сюди! — Він зняв з найближчого пахолка шапку і простягнув перед собою.
Младен непомітно штовхнув Ненка під лікоть: дивись, мовляв! Справді, гетьман у цю мить був схожий на жебрака, котрий просить милостиню, але він не помічав цього, а варта незворушно застигла позад нього і жодним рухом не виявляла своїх почуттів.
Одна з жінок вийняла з–за пазухи вузлик з білої хустини, розв’язала і, тримаючи його на лівій долоні, правою почала поволі, ніби лічачи, хоча, мабуть, у неї й думки такої не було, кидати в шапку золоті монети, персні, сережки. Закінчивши, зіжмакала хустину в кулаці і крізь сльози, благально подивилася на Юрася.
— Прізвище! — коротко процідив він.
— Бондаренко, батечку… Василь Бондаренко.
Гетьман нагнувся над ямою, крикнув:
— Бондаренко, вилазь!
З ями показалася скуйовджена руда голова чоловіка середніх літ. У волоссі, в бороді й вусах — остюки й солома. В почервонілих від сліз очах — страх і ненависть… Чоловік поволі перевалився через драбину прямо в сніг, не маючи змоги звестися на ноги. Жінка з криком кинулась до нього.
— Забирай, бабо! — махнув рукою Юрась і повернувся до другої жінки. — Далі!
Бондаренчиха підвела чоловіка і, кланяючись та схлипуючи, поволі повела його до воріт.
Друга жінка, стара, висока і худа, мов жердина, незграбно вклонилася гетьманові і витягла з кишені витертого дубленого кожуха, що, мабуть, був з чоловікового плеча, оксамитовий кисет, розв’язала його і висипала на долоню кілька золотих і срібних монет. Подивилася на них байдужим поглядом, а потім простягла свою суху чорну долоню майже під ніс гетьманові. Юрась глипнув на монети, на жінку і скривився.
— Мало!
Жінка не кинулась йому в
Всі мовчали. Младен закусив губу, щоб не зірватися і не наговорити чого не слід. Якуб важко зітхнув. А Ненко в цю мить подумав, що в недалекому минулому він дуже був схожий на цього безсердечного чоловіка, був такий же жорстокий до чужих, незнайомих йому людей, байдужий до їхніх сліз і їхнього горя, і йому стало соромно, він подумки дякував долі, що все те лишилося позаду.
Нарешті сам гетьман відчув фальшивість свого становища і підставив шапку під тремтячу руку.
— Кидай!.. Як прізвище, бабо?
— Павло Голенко. — Жінка перевернула руку, і монети з брязкотом посипалися в глибоку шапку.
— Голенко, вилазь!
З ями виліз високий худий юнак. Юрась здивовано витріщився на нього, бо думав, що побачить старого діда.
— Це ж хто? — повернувся до баби.
— Син.
— За молодого треба було б більше!
Жінка мовчала.
— Ну, лихо з тобою! Геть звідси! — гримнув гетьман на юнака.
Той схопив матір за руку і, переставляючи довгі, тонкі ноги, покульгав до воріт.
Наперед виступила третя жінка. Це була красива чорнява молодиця років тридцяти п’яти. Вона сміливо дивилася на Юрася, ніби перед нею був не гетьман, а звичайний міщанин. Потім статечно, з гідністю вклонилася.
— З чим прийшла? — Юрась прихильно оглянув гарну постать жінки, відмітив і її вродливе обличчя, на якому виділялися повні малинові губи й виразні чорні очі під тонкими бровами, і гарно пошитий кожушок, і червоні чобітки.
— Принесла викуп за чоловіка, пане гетьман. — Вона почала длубатися в кишені, потім витягла золотий перстень з великим самоцвітом, що заграв проти сонця всіма барвами веселки, і дорогоцінне янтарне намисто, нанизане на шовкову нитку впереміш з сліпучо–білими з голубуватим відливом перлинами.
Юрасеві очі заблищали від захоплення. Він сам простягнув руку, схопив коштовності, якусь хвилину розглядав їх зі всіх боків, а потім обережно опустив у шапку.
— Як прізвище?
— Семашко… Мирон Семашко.
— Що? — Юрась повернувся до Многогрішного, який ствердло кивнув головою. — Той самий Семашко? Запорозький козак?
— Так, пане гетьман, запорожець, — підтвердила і жінка.
— Я не можу відпустити твого чоловіка!
— Чому?
— Він небезпечний злочинець!