Таємний посол. Том 2
Шрифт:
— Ге–ге! І справді — пташина! — загув радісно Метелиця і, щоб краще роздивитися на свою здобич, ще нижче нагнувся, під самий дашок халабуди. — Та ще яка ж гарна, побий мене грім! Дарма що нехрещена!
Жінка з жахом дивилася на вусате, налите кров’ю обличчя старого козака. Пишна руса коса розсипалася по її округлих білих плечах. Красиві руки зметнулися вгору, мов крила чайки, і застигли перед зблідлим лицем, ніби просили пощади або захищалися від удару.
— Пане, не вбивай мене! Не вбивай! — скрикнула жінка по–польськи. — Я не мусульманка! Християнка єстем!
Метелиця
— Гм, кажеш — полька?
— Так, пане! Так!
— Отже, невільниця, виходить?
— Так, пане! Так!
— А злякалася ж чого?
— Думала, ви зарубаєте мене…
— Дурненька, ми невільників не рубаємо, а визволяємо. І ти будеш вільна!
— Дзенькую бардзо, — ледь чутно прошепотіли помертвілі вуста.
Метелиця підморгнув їй, крутнув сивого вуса.
— Подякою не відбудеш! Га–га!.. Чоловіка дома маєш?
— Мала.
— Ото зрадіє, мат–тері його ковінька, коли таке ясне сонечко загляне раптом у його осиротілу хату. Га? Ех, був би я молодший!..
Жінка не відповіла, все ще, мабуть, не вірячи в свій щасливий порятунок. Але до її щік вже почала приливати кров.
Метелиця з жалем крякнув, важко зітхнув, згадавши, мабуть, про свої шість десятків, і випростався в сідлі.
— Ну, пані, перепрошую, я залишу тебе тут, бо мушу їхати. Хлопці, здається випустили з рук мурзу, трясця їх мамі!
І старий козак прудко помчав до лісу, де стояли збентежені невдачею Арсен і його побратими. Салтан пірнув у зарості і десь зник у добре знайомих йому байраках.
Салтан Газі–бей з двома маленькими синами–близнюками на руках вихором проскакав на змиленому коні вузькою вулицею Бахчисарая, на ходу гукаючи: «Козаки! Козаки!»
Перед брамою ханського палацу, на кам’яному містку, під яким дзюркотів каламутний потік, осадив коня: ханські нукери довгими списами перегородили йому дорогу.
— Козаки! В Ак–Мечеті козаки! — прохрипів салтан. — Швидше до хана! Бийте на сполох!.. Незабаром вони будуть тут!
Нукери посіріли від страху. Один з них хутко відчинив браму, а другий заходився щосили гатити залізним келепом у велике мідне било.
Бахчисарай загудів, як стривожений вулик. Вузькі вулички враз наповнилися переляканими людьми.
Салтан в’їхав у двір ханського палацу. Страшне слово — козаки! — миттю облетіло всі закапелки і підняло на ноги і старих і малих.
З другого поверху, по сходах дерев’яної галереї, прудко збіг у золотистому шовковому халаті хан Мюрад–Гірей. Побачивши запиленого вершника на мокрому від поту коні, кинувся до нього.
— Що? — видихнув перелякано.
— Великий хане, козаки!
— Де?
— Перейшли Альму і ось–ось будуть тут! Я ледве випорснув з їхніх рук! Всі мої загинули…
— О Аллах!
— Великий хане, дорога кожна мить! Не гайся!
Мюрад–Гірей глянув округленими від жаху очима на нукерів.
— Коней! — закричав верескливим
Йому підвели гнідого рисака. Не чекаючи, поки інші члени сім’ї зберуться й сядуть на коней, він скочив у сідло і м’якими, обшитими атласом кімнатними чириками хутко пірнув у стремена. Рвонув поводи. Пригнувшись, шпарко помчав, охоплений жахом.
Лопотів на вітрі золотистими полами розкішний халат. Блищала проти сонця спітніла голена голова. Хмара куряви здіймалася з–під копит ханського коня.
Без зброї, без шапки, голомозий, у барвистих шовкових шароварах і такому ж халаті, Мюрад–Гірей скидався зараз не на грізного хана–воїна, перед яким тремтів увесь Крим, а на брезклого підстаркуватого купця з Кафи чи Гезлева.
Перелякані жителі містечка шарахалися перед його конем під кам’яні загорожі. Слідом за ханом мчали нукери, ханські жінки, сини і дочки. Тупіт копит, крики, хмара куряви і пір’я з розтоптаних копитами гусей — усе це нагонило ще більше жаху на бахчисарайських обивателів, на яких звістка про напад козаків звалилась як сніг на голову.
З усіх боків чулися крики:
— Козаки!
— Урус–шайтан!
— О вай–вай, горе нам, правовірні!
— О Аллах!
Люди металися мов божевільні. Кричали. Плакали. Благали ханських воїнів не залишати їх напризволяще. Але ніхто нікого не слухав. Сліпий тваринний жах гнав хана, його численну родину і двірцеву варту геть з Бахчисарая. Швидше туди — до лісів, що темно–зеленими хмарами залягли по узгір’ях і глибоких долинах! На Яйлу, а там — до моря, де завжди напоготові стоять ханські кораблі!
Не встигли останні втікачі сховатися в лісі, як з протилежного боку, на півночі, знялася курява — то мчали передові загони запорожців. Частина їх повернула ліворуч, у вузьку улоговину, де причаївся Бахчисарай, а чималий загін, помітивши втікачів, погнав прямо на південь, на Яйлу.
— Нас переслідують! Нас наздоганяють! Горе нам! — закричали ханські жінки і діти.
Хан скреготнув від безсилої люті зубами. Страх і сором переповнили його серце. Як трапилося, що перекопський бей завчасно не повідомив його про небезпеку? Чи козаки винищили до ноги залогу Перекопу? О великий Аллах! Тепер Урус–шайтан затопить своїми воїнами весь Крим і проллє море крові правовірних! Як же ти допустив до цього, о великий Аллах!
Хан глянув на свій розшитий халат, на м’які чирики — і сором з новою силою пронизав його серце. На кого він схожий? Як насміхатиметься з нього султан Магомет, коли його вивідачі, котрі запрудили весь Крим, донесуть йому про ганебну втечу хана.
Однак роздумувати було ніколи. За півгодини козаки будуть тут!
— Вперед! — гукнув хан і перший помчав на Яйлу.
Пізно ввечері дістався до Ялти і, кинувши поводи слугам, збіг по трапу на галеру. Тільки тут відчув себе в безпеці і трохи заспокоївся. Кожної миті галера могла відчалити од берега і вийти у відкрите море, де вже ніхто не зможе наздогнати її. Але після недовгих роздумів хан скасував свій наказ відчалювати і вирішив заночувати в ялтинській бухті.